Слово про віру

У сталінських концтаборах, де катували навіть за намір щось записати, — вірші писались. І була в них незглибима віра в Божі сили, які принесуть повернення до життя, на Україну. І справді: на наших очах у 1953 році, коли помер великий деспот, захитались, здавалось, вічні будови імперії зла, а в 1956 р. уже бульдозери руйнували табірні бараки. Воістину «Путі Господні неісповідимі». Збулось те, що тримало нас в нелюдських умовах: віра в Божий Суд.

За мною засмутилась хата,
Ласкава просинь степова.
Там на причілку снів багато
Заколисала сон-трава.

За перевалами плянети,
Де моря Білого поріг,
Моїх начал живі прикмети
Хіба ж би я забути міг?

Як спалахне там сонцем жито —
Шум золотий пливе, як сон…
Його не в силі заглушити
Свист всіх дротів заборонзон!

Я повернусь! Конвой, багнети —
їх маячня мені чужа.
За перевалами плянети
У комишах хлюпоче мжа.

У рясці бавляться качата,
Матуся й кладка ждуть удвох…
Цей дріт — лиш заспів, лиш початок,
Ще скаже Бог — про епілог.

Нориллаг на Таймирі, 1953 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>