Слово у першу річницю смерти Патріярха Йосифа, виголошене у Домус Пачіс

СО СВЯТИМИ УПОКОЙ, ГОСПОДИ,
ДУШУ РАБА ТВОГО ПАТРІЯРХА ЙОСИФА,
БО НА ТЕ УПОВАННЯ ПОКЛАВ
ТВОРЦЯ І БУДІВНИКА І БОГА НАШОГО…

Важко здобутись мені на гарні, вимовні слова, коли біль стискає серце на згадку самого імени Того, що його проводили ми ще рік тому на вічний спокій.

Майже дев’ятьдесят три роки життя Блаженнішого Йосифа — це благословенний Божою благодаттю вік, патріярший вік і вагомістю праці й діл, і гідністю, і заслугами великими. В історії нашої Церкви — це поява унікальна. Велич її стає перед нашими очима ще й тим більшою, коли глянемо на неї з історичної перспективи, коли можемо бачити її як одну цілість, що від початку й до кінця — повна великої сили духа, повна великих і особистих плодів діл його, але наповнена гіркими терпіннями. Шлях із селянської хати галицького села до резиденції Ватикану був довгий та повний крутих вибоїн, терня і колючого дроту Ґулаґу. Але були й світлі моменти, що ними Блаженніший Патріярх радів і тішився, а з ним і всі ми та всі вірні нашої Церкви.

Син заможного господаря українського Поділля після закінчення гімназії з відзначенням мав можливість вибрати собі студії і майбутню світську професію по своїй вподобі. Для українського освіченого інтелігента тоді ще існували в Австро-Угорській державі певні можливості. Але молодий Йосиф Сліпий пішов за покликом Божим, щоб вповні посвятити себе службі Богові й Церкві та своєму народові — бо як читаємо у Св. Письмі «на Тебе уповання поклав, Творця і будівничого й Бога нашого».

У своїй молодості бл. пам. Патріярх, Йосиф відзначався побожністю, непересічними здібностями, великою силою волі, чеснотою працьовитості, як і фізичною силою. Все своє життя він розвивав ці таланти, що ними так обильно наділив його Господь, і старався усе робити краще як інші й багато більше, як інші. Було в нього також оте природне-бажання пізнати істину, пізнати якнайбільше із тої вселенної, що нас оточує, як і її Творця. Не диво, що, відбуваючи свої студії у найкращих Богословських заведеннях Інсбруку й Риму, він був примірним студентом і питомцем, знаходив признання у своїх учителів — професорів та здобував легко високі оцінки й академічні титули.

Коли під кінець довгої, кривавої і трагічної Першої світової війни й по український визвольних змаганнях, молодий священик о. д-р Йосиф Сліпий (що одержав свячення з рук царського в’язня митр. Андрея) повернувся з-за кордону до Львова і став до праці, то зразу було видно, що все, що він робить, — робить із великим завзяттям і знанням. Для нього не існують перешкоди й у нього немає вагань — «бо на Тебе, Господи, (уповання) поклав». Особливо важливою і плодовитою є його праця на відповідальному пості ректора Духовної Семінарії, що згодом стала за його старанням й за благословенням Сл.Б. митрополита Андрея Богословською Академією — одиноким вищим навчальним закладом на Західньо-українських землях між двома війнами.

Під його дбайливим, але й острим оком ректора виросло й виховалось ціле покоління священиків із винятково солідною богословською освітою, покоління, що йому Господь судив пережити трагедію Української Церкви в час і після Другої світової війни і з якого рядів вийшло багато ісповідників віри, а то й дійсних мучеників за віру.

Коли о. ректор Й.Сліпий готував своїх майбутніх священиків на непевне майбутнє, на шлях ісповідництва і мучеництва, то Боже Провидіння і для нього вже визначило було тяжкий шлях і гірку долю. Тільки Божим помислом можемо пояснити факт, що отець Йосиф став наслідником Сл. Б. митрополита Андрея.

Коли наступила та велика хвилина прийняти на себе гідність і обов’язок наступництва Великого Митрополита з кінцем 1939 року й Сл. Б. Андрей повідомив о. д-ра Й. Сліпого, що Папа Пій XII прийняв пропозицію потвердити його на коадьютора з правом наступства на митрополичий престол Української Католицької Церкви, він, кажуть, на мить завагався, заявляючи, що це надто велика відповідальність брати на себе такий тяжкий обов’язок. «А ще більша — не взяти на себе (цього обов’язку) під цю пору», — були у відповідь слова Митрополита Андрея. — «Та ж я нічого не зможу зробити в цих умовинах», — пробував оправдати себе о. ректор Й. Сліпий. (Пам’ятаймо, що це вже час першої російсько-большевицької окупації Західньо-українських земель).

«Що зможете, те зробите», — сказав Митрополит. І отець Йосиф погодився прийняти на себе цю відповідальність, — «бо на тебе уповання поклав».

Якщо в таких важких часах Сл. Б. Митрополит Андрей вибрав на свого наступний на митрополичому престолі якраз о. ректора Й.Сліпого, то це тому, що знав, що передає дальшу долю Церкви в руки твердої і незламної людини. Бо тверді й жорстокі часи вимагали на цьому пості людини твердої руки, чистого серця і ясного ума. Тому й змогла наша Церква разом з ним пережити ті страхіття, що її навістили в часі й після Другої світової війни.

Між першим листопада, днем кончини Сл. Б. Митрополита Андрея, і одинадцятим квітня 1945 року — не цілих півроку. Стільки ж точно часу міг митрополит Й. Сліпий, хоч і з перешкодами;, сповняти високу гідність митрополита Української Католицької Церкви. Арешт совєтськими органами безпеки не »був для Митрополита Йосифа несподіванкою, але тим не меншим упокоренням. Ув’язнення первоієрарха і всіх ієрархів Української Католицької Церкви та жорстокі переслідування її священиків і вірних були потоптанням прав українського народу та великим непошануванням релігійних і національних почувань багатьох українських людей. Така наруга над особистою і національною гідністю товаришила йому на протязі довгих 18 poків совєтського ув’язнення і каторги Митрополита Й. Сліпого — первоієрарха, духового провідника й батька вірних українських християн. Довгий, важкий і тернистий шлях випав на його долю, шлях, що від одної тюрми до другої — завжди до гіршої, від одного концтабору до другого — кожного разу з більш суворим режимом. А світ мовчав!

Але ані великі тілесні болі, ані ще більше душевні — не зломили його волі, не захитали його віри: «бо на Тебе уповання поклав»… Нам аж страшно про це говорити, щоб, хорони Боже, не образити його духа, що сьогодні напевно витає між нами, бо я певний, що в його душу ніколи не міг закрастись сумнів. Свої каторжні терпіння зносив із покорою перед Всевишнім і тим скріпляв віру й надію багатьох своїх братів, що терпіли разом з ним. Цьому високому покладові геройської вірности Господу Богу і Його Церкві Митрополита-Каторжника завдячуємо у великій мірі те, що Українська Католицька Церква хоч розбита, та не вбита! Вона жива і буде жити живим життям. І хоч страждає і мовчить, то, однак, має надію на Господа Бога, що вийде з катакомб на ясне світло, світло дня свободи, що вже десь недалеко. На це нам всім треба надіятись, бо християнська чеснота надії — це велика чеснота.

Через усі 18 років каторги Блаженніший Патріярх Йосиф завжди мав надію в Бога на краще майбутнє його Церкви й Народу. Не диво, що коли врешті у 1963 році, за особливими стараннями бл. пам. Папи Івана XXIII, Кир Йосифа звільнили з каторги, то він з надією запитав: «Чи моє звільнення означає привернення свободи Греко-Католицькій Церкві?» — і зразу зажадав, щоб йому було вільно від’їхати до Львова. І коли йому цього рішуче відмовили, він знову пережив тяжкий жаль до сильних світу цього та й ще одне гірке розчарування, які, однак, не надщербили сили його волі, як і не викликали зневіри. «Я не можу залишити мого Народу, мого стада»,— заявив Блаженніший, коли йому запропонували виїзд. У нього не збудилось бажання прийняти заслужений відпочинок по довгих роках поневірянь, не було страху перед невідомим, це було слабости духа. Але в бл. пам. Блаженнішого Йосифа було завжди велике почуття відповідальности за свої вчинки та розумне почуття послуху Божій Церкві. Тому в цьому дуже критичному моменті в його житті (а додаймо, що й в нашому житті, хоч про це ми й не знали) він заявив: «Якщо того хоче Папа і (якщо) це може бути корисним для мого Народу і якщо не пускають мене в Україну, то нехай діється воля Божа», Рішення піддатись волі Божій і авторитетові Церкви в тому випадку було не менш геройським, як і всі інші рішення в житті Блаженнішого. Бо геройством є не тільки вмерти за справу, навіть Божу справу, але й жити для неї.

Коли ми сьогодні скромно вшановуємо його пам’ять і віддаємо честь його величі, то робимо це з сильною надією, що коли настане день волі, то із центральних площ міст і сіл України зникнуть дешеві монументи фальшивих героїв, а на їх місце український народ здвигне величаві пам’ятники своїм світлим героям і мученикам, що віддали за нього своє життя. Але мусимо подбати про те, щоб майбутні покоління нашого Народу знали про те, що на них лежить такий святий обов’язок здвигнути єдиний, найбільш величавий пам’ятник-монумент на площі-св. Юра у княжому городі Львові в пам’ять і честь Патріярха Йосифа. Той, що після довгої життєвої мандрівки, сповненої геройських подвигів і праці, терпінь і каторги і посвяти до самовідречення як первоієрарх своєї Церкви через 40 років відійшов у вічність на чужині, собі на це заслужив. Ми й наші наслідники залишимось назавжди довжниками перед ним, як довго це діло не буде здійснене. Пам’ятаймо самі й передаймо з роду в рід наступним поколінням, що це був він, Патріярх Йосиф, що своєю геройською поставою супроти ворога у Ґулаґу, своєю невпинною працею для Церкви й Народу та своїм огненним словом із далекого заслання, як і на вигнанні, дав подих нового життя і надії усьому українському Народові. Він об’єднав наші широко по світі розкинені поселення під кличем «Єдність Церкви і народу» та вказав нам, як у щоденному нашому релігійному й національному житті здійснювати цю велику ідею. Він вказав нам на потребу наших змагань за нашу церковну самоуправу, що нею в найвищій формі є Києво-Галицький Патріярхат Української Католицької Церкви, за що сам дуже послідовно змагався і поступово у своїй щоденній праці здійснював. Чи інституції, що їх вже на схилі свого життя ще встиг створити, чи видання, що їх зладив і видав, чи відвідини, що їх відбув, чи труднощів, що їх постійно тут зазнавав, — не вистачають, щоб його наш Нарід направду гідно шанував?

«У цей для всіх нас сумом повитий день першої річниці Вашого відходу у вічність дорогим наш Патріярше, ми зібрались біля Вашого гробу-домовини, щоб із синівською відданістю і любов’ю поклонитись Вам й за Вашим дозволом, як і щодня досі, завести з Вами розмову-молитву, висловити наш жаль і тривогу, але й щоб повторити наше тверде приречення бути вірними Вашому Заповітові».

«Блаженніший! Хоч Ви осиротили нас тому рік, переставившись у кращий світ до свого Творця, то хочемо Вам ми всі тут зібрані, сказати, що Ваше велике діло дальше продовжується і буде продовжуватись, бо будучи у вічності, Ви стали могутніші Вашим заступництвом перед святими, перед Пресвятою Богородицею і перед самим Господом Богом. І тепер, ще краще як колись, можете керувати Вашими ділами тут на землі».

«Схиляючи наші голови у глибокому поклоні перед Вашою домовиною, ми твердо повторюємо наше приречення, що ніколи не зійдемо зі шляху, що його Ви нам вказали. Ми ще раз складаємо Вам наше запевнення, що продовжуватимемо Ваше велике діло і сповнятимемо Ваше Завіщання, яке Ви нам торжественно повеліли».

«Ми будемо приходити на Ваш гріб тут, в Римі, щоб загріватись і скріплятись Вашим духом до праці для добра нашої Церкви і Народу».

«Прохаємо Вас про Ваше заступництво за нас перед Всевишнім, щоб потішав нас у наших журбах, щоб допомагав нам у наших трудах, щоб ми могли продовжувати Ваше діло!»

«Дорогий наш Владико і Патріярше! Простіть нам наші провини, благословіть нас та вимолюйте благословення і ласк у Господа для всіх нас, для нашої мовчазної Церкви та для нашого знедоленого Народу. Ми Вас благаємо про це, бо знаємо, що Ви, наш Батько, завжди з нами!»

о. Іван Хома

Рим, 8.IX. 1985

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>