Слово з нагоди річниці створення української дивізії «Галичина»

Перечитуючи Св. Письмо, ми здивуємося, як багато разів ізраїльський нарід, в якому Бог здійснив свій плян спасення світу, мусить боронити свою землю і свою велику спадщину, вживаючи до цього військової оборони чи приготовляючись до оборонної війни з напасниками. Були це болючі, часом трагічні конечності, в яких також помагав сам Бог, щоб рятувати своїх дітей, щоб боронити мир, правду, свободу і справедливість. В цілій історії людства війни є сумним спомином і трагічними подіями, а при тому свідоцтвом про нашу грішність, яка проявлялась у злобі, ненависті, самолюбстві, загарбництві і жорстокості. Слабші народи зі своїми Божими дарами мусіли нераз криваво боронитись перед хижими наїзниками. Поневолі народи змагались деколи століттями, щоб могти в мирі й справедливості жити свобідно на своїй землі. Загроза війни постійно, як тая тінь, ішла по історичних дорогах всіх народів. Тому й II Ватиканський Собор, на вид того постійного жахливого марива воєн у світі сказав своє слово науки: «Отож, доки існуватиме загроза війни і не буде відповідної міжнародної влади, заосмотреної в успішну силу, доти не можна буде відказати урядам права на слушну оборону, якщо будуть вичерпані всі засоби мирової угоди… Але інше діло вести мілітарні акції для слушної оборони народу, а інше — бажати підкорювати собі чужі нації» (Радість і надія ч. 79).Є природне право на оборону, чи то для поодинокої особи, чи для народу. Застосування цього права, на жаль, відбуватисьме, поки людство не збагне великої правди, що всі ми Божі діти, і що «тут на землі не маємо постійного місця, а до вічного прямуємо» (Євр. 13, 14).

До чого звертаю ці мої слова? В останній світовій війні зударилися між собою дві жорстокі сили за панування над Европою і світом, запалили воєнний вогонь на нашій Батьківщині та через довгі роки нанесли жахливу руїну. Обидві ці сили проголошували свої нелюдські науки про нову людину, про новий лад серед народів, але ні одна з них не основувала своїх засад на Божій правді. Нагоду їхнього зудару використав наш нарід, щоб стати в обороні своєї землі з бажанням здобути волю і стати володарем у своїй хаті і на свойому полі. До цього потрібно було створити засоби самооборони, як вияв спротиву проти столітньої неволі й рабства.

Минулого року ми згадували постання Української Повстанської Армії, що була всенародньою збройною силою у боротьбі проти наїзників за самостійну державу,і своїм геройством та жертвою крови на вівтарі любови до Бога і Батьківщини творила легендарний епос ще довгі роки після закінчення війни. В 1943 році у складній воєнній ситуації на нашій землі витворилася нова можливість творення наших військових формацій з модерним військовим вишколом і постає Українська Галицька Дивізія, яка під кінець війни стає основою Української Національної Армії як її перша дивізія, в склад якої входили вояки з усіх українських земель. Продовжуючи славну традицію Українських Січових Стрільців, на зміну батькам йдуть їхні сини, щоб «з поміччю св. Юра і Пречистої Матері» підняти червону калину — символ потоптаної нашої Батьківщини. їхня ціль не була будувати «нову Европу» чи служити новому наїзникові, а у слушний час на згарищах обидвох імперій творити свою нову державу. Про це виразно говорять історичні документи і знають ті, проти кого ця військова частина була поставлена.

Цього року клонимо наші голови перед тими, що в молодечому запалі голосились добровольцями, щоб здобути для свого народу те, чого століттями не змогли здобути для своєї батьківщини їхні батьки і прадіди. Багато з них віддали своє життя на фронті під Бродами і по різних країнах свого відступу на Захід. Перед собою мали вони єдину ціль — воля своєї батьківщини без всякого ворога і супостата в ній. Хоч їхнє становище було безвихідне, вони не захитались до останку, і це вміли оцінити ті, що їх гуманно прийняли в свій полон. Сьогодні по всіх поселеннях вони дальше є прикладом вірности Україні, любови до неї і своєї вірности найвищим ідеалам, за які вони боролися зі зброєю в руках.

Був би нікчемний нарід, коли б не шанував своїх героїв, своїх вояків, що хотіли для нього волі, щастя і добра, і за це готові були віддати і своє життя. Кожний народ будує пам’ятники для загиблих у війнах, у кожній державі є пам’ятники «Невідомому Воїнові», кожний нарід згадує з вдячністю тих, що дали себе в жертву за нього. Робім це постійно і ми, як робили досі. Нехай згадка про Українську Галицьку Дивізію живе постійно з нами як велике свідоцтво наше перед народами, що ми прагнемо волі, державности і за це готові на найбільші жертви, щоб правда, справедливість і мир були і на нашій землі, яку дарував нам Бог. Згадаймо щирими молитвами усіх загиблих за волю України і її Церкву. Працюймо так, щоб їхня жертва не була тільки спомином для нас, але бажанням здобути те, за що вони загинули.

Шануймо великі дні нашої історії, щоб від них учитись: «Пом’янув я дні давні і повчився з усіх діл Твоїх» (Пс. 142, 5).

Благословення Господнє на Вас!

+ Йосиф,
Патріярх і Кардинал

Дано в Римі при патріаршому соборі Св. Софії
дня 15 квітня 1983 року

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту