Слуга Божий митрополит Андрей і катехиза

(Продовження з листопадового числа)

КАТЕХИЗА — ФОРМАЦІЯ — ВИХОВАННЯ

Наука про правди віри є потрібна, знання про Бога і відношення між нами і Богом є конечною справою, але вони в катехизі не можуть бути ціллю самі для себе, тобто, не можемо дивитись на науку катехизи, як тільки теоретичні твердження, формули й засади, в добавку, строго вивчені напам’ять. Знання катехизму має ввести дитину в новий для неї світ надприродного, в дійсність життя Божого кругом нас самих, дію того життя на нас в такій формі, що ми живемо й діємо подібно як Бог, чи практичніше: як Бог того від нас хоче й ми це могли і можемо бачити в Ісусі Христі, який в тій самій цілі, як Бог, стався подібний до нас. Може більше практично це пояснити: ось, хлопчик з доброю пам’яттю вивчив легко напам’ять відповіді в катехизмі, знає дати точну відповідь на всі питання; дістає похвали й найвищі оцінки від катехита, бо знає катехизм. Але з його уст на вулиці виходять все погані слова, він і легко й часто збреше, щоб вийти з халепи, він і вкраде теж легко, що зле лежить, словом — поганий хлопчик… А ось, дівчинка, скромна, всього з катехизму не помістить в своїй голові, хоч знає просто, що Бог є, Він все створив, Він нас любить і Його треба любити за його добродійства й добро все чинити, вона тому боїться всякого зла і поганого, вона щиро йде до сповіді і з радістю приступає часто до св. Причастя. За слабеньке знання катехизму вона дістає менші оцінки, а часами й докори від катехита…

Віра як надприродна чеснота, яка ввійшла в нашу душу з пізнанням Бога і Його правд з Його ж поміччю має вплив на наше життя. Ми шануємо Божі твори, ми любимо других, бо вони теж Божі діти, шануємо чужу власність, бо так хоче Бог і Його справедливість, чинимо другим так, якби ми хотіли, щоб нам другі чинили, шануємо й говоримо правду, бо негідне це перед Богом і людьми казати щось, чого не було та інші речі щоденного життя, які стрічаємо все з Богом з пошаною, вдячністю і любов’ю до Нього й цілого світу, як Його твору. Все це щось більше як саме знання про Бога і наука про Його правди. Це радше логічний вислід того знання і науки, принаймні так повинно б бути. Був час, коли ми виховували не побожну дитину, але малого богослова, що знав правди віри, знав катехизм. В нього було релігійне знання і вивчене практикування деяких релігійних чинностей і береження багатьох заборон. Коли християнство є радісною вісткою, хлопчина тієї радости ніде в тому, що він вивчив, не бачив і не стосував того в житті.

Як це виглядає у Митрополита Андрея у його катехитичній праці? Митрополит часто вживає двох іменників разом: наука і виховання, а коли і говорить деколи про навчання релігії, все розуміє те, що це навчання має мати вплив на душу дитини та її життя, чи потім дорослої людини. Митрополит уважає, що першою школою для дитини є родина й там дитина дістає виховання, не якусь науку. Митрополит журиться, що можливість родинного виховання тепер зменшується, бо школа забирає ці можливості й має більший вплив на дітей, в школі навчання релігії стало обмежене, а релігійні практики зведені хіба до молитви на початку й при кінці лекцій, священики не можуть теж з різних причин обов’язок релігійного виховання сповняти і молодь, а потім дорослі, виростають на неграмотних християн і Митрополит, дивлячись на такий стан каже: «Бачите, яка тяжка й трудна річ добре виховати й добре навчити дитину, хлопчика чи дівчинку». І продовжує: «Певно бачите також як легко молодий сходить на бездоріжжя й пропадає, бо нема сумніву… пропадає молодець чи дівчина, що перший раз тяжким гріхом Бога образив. Пропадає може не на віки, — ще можна його рятувати, — але пропадає для того чистого й ясного життя, що просто змагає в велику будучність… Легше зрозумієте й те, що преважна справа для вас, для ваших родичів, для ваших братчиків і сестричок маленьких, щоб Бог поміг так над ними працювати, щоб кожна дитина діставала добре виховання й кожна дитина, щоб доходила до того знання, якого в житті треба».[1]

Другий степень і ціль катехизи — формація-виховання душі, а не тільки здобуття релігійного знання має гарні порівняння у письмах Митрополита, яких він вживає для ілюстрації тієї важної катехитичної правди. Митрополит, як духовний батько, розказує своїм дітям про те, який вплив має мати слово дбайливого катехита. Він каже, що те слово «може на ум і на серце дитини зробити таке враження, що не дасться затерти до старости». Отже, тут не йдеться про запам’ятання, як це є в науці, але вплив цей є, і на ум, і на серце на ціле життя. Митрополит поширяє свою думку: «Просто цілий напрям життя, найосновніші поняття життя, усі чесноти християнина, а звідти й ціла вартість його праці зависить від того, чи він замолоду перейнявся наукою віри».[2] Знову ж: не «запам’ятав» науку віри, а «перейнявся»! Катехит, — каже дальше Митрополит, — витискає знаки Христових чеснот, виробляє в дитині Христове життя». І вживає до цього часто вживане порівняння: «Як скульптор з глини формує постать мистецького твору, так і священик, працею не менше мистецькою, у м’якому воску дитячої душі виробляє образ і подобу самого Ісуса Христа. Він неначе малює Христову ікону й, очевидно, чим більше в цю роботу вкладає старанности, дбайливости, мистецького знання, відчування, інтуіції душі, з якою має до діла, почуття і потреб її характеру, її похибок і пристрастей, чим більше в цю роботу вкладає своєї молитви й жертви, — тим вищим і ліпшим виходить мистецький твір його рук. Мистець вкладає у свою працю свою душу, його твір стає його дитиною, його прикмети, його ідеали, його поняття відбиваються в його творі подібним способом, як у творах Божих рук находяться або сліди Божих прикмет, або просто образ і подоба Божа».[3]

В цій довшій цитаті маємо ідею про ціль катехизи як формації-виховання душі, але теж зібрані основні прикмети катехита в його праці, якою формує він душі.

Митрополит зупиняється у своїм посланні над тими прикметами катехита, але вказує теж дуже яскраво на негативні його прикмети, які варто теж згадати: «Нещасна ця дитина, що попадеться в руки катехита-бюрократа, що своєю наукою мучить, нудить, зражує, що кожну річ, якої лише діткнеться, представить у формі такій відражаючій, такій прикрій, що й слухати не хочеться. В умі такої дитини лишиться на ціле життя поняття, що релігія — це річ нудна, суха… Коли такий катехит змусить дітей до науки і винудить із них, що всього навчаться, щось тим дітям на життя дасть, — дасть їм бодай розуміти, що значать слова катехизму, але як їм не дасть тепла, життя й сили об’явленої науки, як над ними не отворить хоч трохи неба, як не порушить сердець, як часом не витисне з ока сльози, сльози радости чи жалю за гріхи, — він є марним катехитом! Катехит мусить, очевидно, знати всі приписи катехитики й методики та пристосувати їх до життя. Без того буде він усе наражений на багато помилок… До знання, методики, власного ентузіязму мусить катехит додати ще багато молитви. Бо не що інше, а тільки Божа благодать промостить словам катехита дорогу до сердець. Божа благодать і в словах катехита, і в добрім розположенні дітей буде просвічувати уми і загрівати серця. Тому катехит не повинен забувати усильно заохочувати шкільних дітей, а, очевидно, ще більше старшу молодь, до молитов о Божу Мудрість».[4]

Цитата дуже важна, бо вказує на різницю між звичайним вчителем і катехитом. Вчитель подає знання якогось предмету і до цього йому потрібне знання тієї матерії і методики навчання цього предмету. Катехит працює з Божою благодаттю і сам в ній має жити, щоб різьбити душі для Христа. Ці речі не є зрозумілими для педагогів бувшого совєтського вишколу. Слова Митрополита можуть їм вказати на потребу для них окремого вишколу, щоб стати катехитами. Самого вчителя є недостатньо. Потрібна ще прикмета духовного виховника й на його, бодай деякі, прикмети Митрополит вказує. Митрополит, за прадавнім звичаєм Східних

Церков визнавав катехитів мирян, як про це вже писав св. Григорій Ніський.

Митрополит ще вживає для ілюстрації формації-виховання душі в чеснотах і життя в Бозі при помочі картини так легкої до зрозуміння в Україні: це картина хлібороба і його ріллі. «Коли стоїте перед громадкою людей в школі, коли катехизуєте в церкві, коли маєте перед собою людські істоти від малих дітей до доростаючої і старшої молоді, — чи ж вам не здається…, що маєте перед собою неограничені спроможності? Маєте ріллю, яку треба справити й засіяти; зерно добірне, бо просто з неба походить. У відповідний спосіб, у відповідну хвилину кинене в добре справлену ріллю, напевно принесе обильні плоди. Треба буде ще поливати, треба буде просити Бога, щоб «дав зріст»… і буде можна надіятися не знати яких успіхів… У кожній душі зокрема зерно вами кинене буде приносити овочі в цілій праці цілого життя кожної молодої душі зокрема». Митрополит вичисляє різні професії людей, що будуть колись на різних становищах в суспільстві і додає: «Але чи досить думаєте про те, що зеренця, кинені вами в молоді серця, виробляють і виховують горожан небесного царства, святих і блаженних».[5]

Формація-виховання душ як ціль катехизи творить в душі дитини з отримуванням знання про Божі правди і про Христа різні досконалості, шляхетності у мисленні, у словах і у вчинках. Ця досконалість полягає у нашім уподібненні до Христа й Митрополит змалку виховувався на творі «Наслідування Христа». Ця досконалість полягає у чеснотах, які помагають співдіяти з Божою благодаттю в душі дитини ціле її життя. Це і є ціль християнського виховання.

Питання не є зовсім нове й виключно релігійне. Колись у школах різного виду були получені теж обі цілі шкільництва. Школа мала давати знання і виховання. Католицькі школи цю добру програму й досі виконують. Колись вчитель у своїм навчальнім предметі лучив обі ті цілі: давати знання з математики, астрономії, природознавства, музики й інших знань, але при тім мав дбати, щоб з навчанням формувати душу юнака для життя, виховувати характер, громадянські чесноти працьовитости, геройства, самопожертви та ін. Це були гарні часи доброго шкільного виховання разом з набуттям знання. З розвитком наук, наголос почав падати тільки на знання, а сьогодні на знання зокрема технологічне, а виховання в школі заникло, на нього забракло часу (хоч на спорт в сучасних школах віддається дуже багато часу — то «фізичне виховання»!), заникло виховання навіть такої елементарної чесноти як пошана до старших, яку так в давнину наголошували. В совєтськім вихованні, школі в цім ділі давав поміч т.зв. «комсомол», в якому виховувалася нова «совєтська людина» — гомо совєтікус.

Християнство як об’явлена релігія, що справді веде людей до їхньої остаточної цілі життя, тим паче мусить поєднувати ті дві цілі катехизи: знання-науку і виховання, щоб виховати шляхетну, досконалу людину щасливу тут на землі і потім у вічності. Катехиза Митрополита цим є дуже замітна й він від початків своєї священичої пасторальної праці в своїх писаннях бачив виразно ці дві цілі всякої школи, а християнської зокрема — навчання і виховання.

Життя вірою, життя в Бозі

Найважнішою ціллю катехизи, яка лучить знання-науку з формацією-вихованням у вірі є життя душі вірою з Богом і в Бозі. Це висока досконалість душі, що її називають в нашій народній мові праведністю і це є біблійне слово, яке вказує на справді справедливу людину перед Богом. Цей титул не дає св. Письмо будь кому. Олесь Гончар у своїм «Соборі» каже, що в його Зачіплянці «живуть здебільшого праведні люди». За давніх часів можна було бачити таких наших праведників, які провели все своє життя з Богом у праці й шляхотних чеснотах, часто були й мало грамотні, завершували своє життя нераз у різних терпіннях, але славили Бога й мали все приготоване до смерті — сорочку, труну, добре вихованих дітей і тільки дивувались, чому ще Господь їх держить при житті, і, чи бува, чомусь ще забарився кликати їх… То були праведні люди тієї третьої цілі катехизи піднести людину на високі щаблі життя в Бозі, яких життя навіть серед терпінь, в переслідуваннях і серед життєвих негод було все високим християнським оптимізмом зі словами при кожній ситуації: в Бозі надія! Слава Богу! Бог добрий!

По сотворенні людини книга Буття описує відносини між Богом і Адамом як дуже близькі, приятельські. Лишаючи на боці всі богословські дискусії про стан людини в тих відносинах, одне певне, що людина була створена на образ і подобу Божу й для спільного життя з Богом і в Бозі з великими при тому дарами й привілеями. Наступила катастрофа й цей щасливий стан-зв’язок перервався і людина осталась сама віддана своїм природним силам, хоч не без Божої опіки. З осамітненої людини постає людство, дивна й трагічна його історія і Бог в ній виразно діє, щоб той первісний зв’язок відновити, знову його привернути, як наша Літургія співає: відновити первісний образ або по старослов’янськи — «прежде падшій возставити образ». Це сталося в Христі Ісусі, «що бувши в Божій природі не вважав за непорушний привілей свою рівність з Богом, але зовсім змалив себе самого, прийнявши вигляд слуги й ставши подібним до людини» (Фил. 2,5-7). В Христі бачимо таїнство злуки людської природи з Божою. Тая злука, і її богослови називають гіпостатичною, сталась, щоб ми побачили й кожний з нас міг теж переживати подібну злуку через благодать, коли Пресвята Трійця, Триєдиний Бог стає мешканцем нашої душі й св. Павло на вид того таїнства в своїй особі сам собі дивується і каже: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал. 2,20). До такої злуки готує, повинна готувати нас, катехиза. Це тая третя ціль катехизи, що получена з першими двома — наукою і вихованням душі. Це злука душі з Богом в такій формі, що в нашій праці ми з Богом спілкуємося постійно, вся наша діяльність і життя в душі — то повна участь в Божім житті. То найвищий динамізм душі, якому диву­ємось, коли читаємо життя Святих, чи Христових героїв і питаємо себе, як вони могли це все вчинити. І вони не дали б відповіді, хіба тільки словами св. Павла. Це стається принаймні двома засобами, до яких нас приготовляє катехиза. То молитва й св. Таїнства, які лишив нам Христос. Додати б можна окремий спосіб створений Церквою, в яких оба ці засоби діють в дивний спосіб — це Літургія в широкому значенні цього слова.

Молитвою зі своєю мамою жив Митрополит від дитинства. Його родина хата була домом молитви. Потім ціле життя Митрополит молився, вмів молитися, вмів і знав як про молитву вчити, як її в житті стосувати-практикувати. Митрополит вимагає від катехитів молитви. Він каже: «До знання, методики, власного ентузіязму мусить катехит додати ще багато молитви».[6] То велика порада для кожного катехита. Молитва не є тільки розмовою з Богом, подякою, просьбою і перепросьбою. Це тая первісна злука людини з Богом, це участь людини у Божій Мудрості, це момент, коли ми маємо право казати Богові — Авва-Отче. Своє поучення про молитву чи дар молитви, чи школу молитви, як це називає Митрополит, він лучить молитву з Божою Мудрістю-Лоґосі цю частину свого поучення про Божу Мудрість він починає чудовою молитвою про Мудрість, в якій висловлене те бажання злуки з Богом, того піднесення душі у всякій своїй дії на Божі висоти, до самого Бога, щоб в Ньому найти себе з Богом, щоб вміти й других на такі висоти небесні підносити з Божою благодаттю.

Молитва не є тільки обов’язком, правом чи потребою. Молитва в науці Митрополита — то Божий дар. Все, що походить від Бога є тільки даром. Про це треба дітей вчити й в такому дусі виховувати, в дусі слів св. Павла: «Що ти маєш, чого б ти не отримав?». Дарами Божими лучимося з Богом, пам’ятаючи при тому завжди, що все було ним сотворене для нас. Коли б ми про те пам’ятали, ми б не довели до того, що почали псувати і нищити природу, довкілля, обертаючи її проти себе й треба було, вкінці, створити окрему науку екологію, щоб вміти шанувати природу — наш дім, в якому живемо, як Божий дар для всіх, для кожного й для майбутніх поколінь. Про молитву лишив Митрополит гарні науки й зве він молитву «високе і дійсно небесне діло».

Хто вчить нас молитви, що є школою молитви на думку Митрополита? І маємо відповідь: «У Христовій Церкві є школа, а цею школою: проповідь Євангелія і наука правд віри, чи то Божа правда об’явлена й голошена на місії, чи пастирським письмом єпископа, чи побожною книжечкою одобреною єпископською властю, чи наукою катехизму в школах, коли її подають за властю, даною епархіяльним єпископом, чи катехити, чи світські вчителі, чи, вкінці, тою самою наукою катехизму, коли її подає християнська мати своїй дитині, все те є школою Євангелія, що її маємо у Божій Церкві. І до цієї школи мусимо всі учащати: священики й єпископи, не менше від світських людей; ми всі до смерти лишаємося учениками в цій школі».[7]

Який широкий погляд на те, де нам вчитися молитися! Церква, всім своїм Божим людом і своїми творами та працею, є школа молитви й вчимося молитися постійно аж до смерти! Між особами, які вчать молитви є окремо згадувані катехити й навіть світські вчителі! Це оригінальна думка. Кожний, хто молиться має теж і вчити, як молитися. То висновок тієї думки Митрополита, що молитва є Божий дар для всіх і кожний в якийсь спосіб той дар вживає, або вживати повинен і з молитви кожний в світі скористав, може про те щось сказати — це наука!

Далі буде

[1] Там само, ст. 80.

[2] Там само, ст. 171.

[3] Там само, ст. 171.

[4] Там само, ст. 172.

[5] Там само, ст. 173.

[6] Там само, ст. 172.

[7] Твори Митр. 1978, ст. 64.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>