Служiння на два фронти

Про те, якою саме має бути участь Церков у Євромайдані, в інтелектуальних церковних колах точиться не одна дискусія. Дехто, осмислюючи їх участь у становленні громадянського суспільства, відстоюванні базових цінностей, навіть намагається творити «майданне» богослов’я. Натомість Синод РПЦ участь у Євромайдані розцінює ледь не як гріх.

Але попри розмови стоять два Майдани. Вони різні, та потреби людей на них майже однакові – як побутові, так і духовні. Наскільки ці потреби були задоволені? Спробуємо порівняти.

«Євромайданівці» відзначилися чудесами самоорганізації, максимально забезпечили мітингувальників харчами, ліками, теплим одягом, місцями ночівлі, можливістю помитися. Умови такі, в яких сотні чоловіків і жінок тижнями можуть жити без особливого дискомфорту. В протилежному таборі журналісти зняли чимало сюжетів про те, як важко доводилося протестувальникам у Маріїнському парку, про обмеження в пересуванні, нестачу їжі, відсутність змінного взуття.

Якщо на Майдані ніхто нікого не тримав примусово, то на Антимайдані сотні правоохоронців стерегли людей, аби ті не втекли. Згодом, коли прихильників чинної влади побільшало, охоронний режим послабшав – треба було лише періодично відмічатись у керівника групи.

На майдані Незалежності з перших днів протесту лунала молитва, священики вдень та вночі були поряд із вірними, до того ж у підрясниках. Згодом поставили кілька молитовних наметів різних конфесій. Богослужіння і щогодинну коротку нічну молитву часто звершували на головній сцені Майдану.

У провладному таборі біля стін Верховної Ради релігійна картина виглядала убого. Можливо, через те, що на Антимайдані перебувала переважна більшість людей зі сходу і півдня України, де, як відомо, існує релігійний вакуум. Саме тому логічною видається відсутність представників Церков серед тих, хто проти євроінтеграції. Їх узагалі не надто багато на східних теренах України. Та цей релігійний вакуум є палицею з двома кінцями, бо панує не тому, що люди відкидають Бога, а тому що їх до Нього не ведуть… Серед «антимайданівців» було чимало тих, хто відчував потребу духовного проводу, але, на жаль, нікому було її задовольнити. Люди поставили біля Маріїнського імпровізовану молитовну стінку з іконами, однак регулярних спільних богослужінь там не було.

Було б добре, якби на Антимайдані могло бути більше священиків УГКЦ. Очевидно, що переважна частина повинна була бути на Євромайдані, де людей – в рази більше, але певна кількість священиків мала бути присутня і на Антимайдані. Не йдеться про те, що вони мали проповідувати за принципом Свядків Єгови. Люди, яких привезли в Маріїнський парк на Антимайдан періодично приходили біля стінки з іконами, щоб помолитися, при бажані вони могли б підходити і спілкуватися зі священиками, якщо б вони там просто були присутні. Крім того, це міг би бути чудовий досвід для семінаристів, які планують душпастирювати на сході та півдні України. Напевне така ситуація виникла ще й тому, що не всі священики знають як душпастирювати з вірними Великої України і не всі священики мають для цього достатньо сміливості. Але не забуваймо про те, що УГКЦ – це Церква всього українського народу.

Та все ж духовну підтримку таки відчули ті, хто мав у ній потребу. Кілька греко-католицьких і православних священиків з Євромайдану приходили до мітингувальників, що стояли на Антимайдані. Інтерв’ю з одним із отців, Василем Рудейком (УГКЦ), пропонуємо вашій увазі.

 Отче Василю, знаю, що значну частину часу, проведеного у Києві, ви присвятили перебуванню на Антимайдані. Розкажіть про це.

о. Василь Рудейко

о. Василь Рудейко

–              Я приїхав на Євромайдан на другий день після того, як побили студентів. Перебуваючи там, переважно ніс нічну варту з опівночі до восьмої години ранку. Вона полягала у тому, аби щогодини відбувалася коротка молитва – «Отче наш», «Богородице Діво», після або перед якою священики мали духовне слово. А поміж молитвами я просто ходив або Євромайданом, або Антимайданом. На другому каплиці не було, тільки імпровізована молільня – стінка з іконами. Інколи мене туди не пускали. Ті люди були відгороджені металевим парканом, але часом виходили за нього, і тоді можна було з ними поспілкуватися.

В обох випадках були люди, звичайні люди. Якщо хочете знати, на Антимайдані я не бачив дуже багато озлоблених. Там люди, як і на Євромайдані, просто стояли. Деякі не знали, чому вони там, деякі знали. Були й такі, що приїхали через переконання.

Для мене важливим було те, що багато з них (і тут, і там) хотіли висповідатися, дехто років п’ятнадцять не ходив до церкви, аж раптом відчув таку потребу. На Антимайдані був випадок, коли людина прочитала Євангеліє від Матея – і це спонукало її до сповіді. Чоловік, на вигляд років сорок, підійшов до мене, почав розмову і хотів визнати свої гріхи. На Євромайдані були люди з переконанням, що Церква може допомогти, а були й такі, що зневірилися. Я дуже вдячний тим священикам, які на Майдані були присутні саме як священики – і греко-католикам, і православним, і римо-католикам. Люди відчули потребу молитви, Церкви, і це чудово!

–    Ви казали про стінку з іконами на Антимайдані…

 Для мене було дивним те, що на Антимайдані не було священиків. Люди самі поставили собі стінку з іконами. Я почав туди ходити, бо бачив, що там немає ніякої присутності Церкви. На Євромайдані були і священики Греко-Католицької Церкви, і священики Православної Церкви Київського Патріархату, і деякі священики з Московського Патріархату, навіть протестанти. На Антимайдані була якась абсолютна відсутність Церкви, тож я почав або щогодини, або що дві години просто проходити повз, про всяк випадок, якщо хтось захоче поговорити. Я не був єдиним отцем, який туди ходив. Інші греко-католицькі священики, наприклад, Юрій Васьків – парох храму Пресвятої Євхаристії у Львові – також там бував, як і православні отці з Київського Патріархату.

Ми розуміли, що ці люди теж наші, що вони потребують нас,

можливо, навіть більше, ніж «євромайданівці». Декого з них забрали просто із заводу. Вони не мали змінного взуття, шкарпеток. Їм було гірко, боляче і вони хотіли поговорити зі мною як зі священиком про це.

–    А чи вважали люди з Антимайдану гріхом той факт, що вони приїхали туди за гроші?

–    Мені не траплялися такі, що приїхали заробити. Можливо, тому, що я ні до кого не напрошувався на розмову. Я не хотів їх провокувати, бо моїм завданням як священика не є провокувати людей спілкуватися на певні моральні теми. Я провокував їх своїм виглядом. Я просто там був, а люди підходили і зі мною розмовляли. У більшості випадків я зустрічав таких, що приїхали на Антимайдан не за гроші, а тому, що їх обманули, тому, що їм сказали, що зараз країна в небезпеці, бо якісь нацисти прибули зі Львова і хочуть захопити владу. Були випадки, коли вони хотіли подивитись на нас, західняків, але були випадки, коли їх просто змусили приїхати. Я не розмовляв з тими людьми, які прибули туди для того, щоб заробити, я просто таких не зустрів. Можливо, вони там були…

–    Чи ідентифікували вас люди як священика і чи знали вони, що ви греко-католик?

–    Я ходив у підряснику, тож мене було досить легко ідентифікувати як священика. Загалом людей, які там стояли, мало цікавила конфесійна приналежність. Ті, що направду хотіли висповідатися, поговорити, бачили в мені передусім священика, представника Церкви Христової, того, хто готовий їх вислухати і допомогти з ісповіданням гріхів, дати розгрішення чи пораду.

–    Тобто на Євромайдані йшлося найперше про духовну підтримку людей, а не про підтримку їхньої діяльності?

–    Я не можу говорити за інших священиків – тільки за себе. Я там був не для того, аби підтримувати якісь політичні партії, я там був тому, що там стояли люди, звичайні люди, які прийшли висловити свою громадянську позицію. Дехто з них зневірився, дехто потребував підтримки. І я їм цю підтримку давав як християнин, а не як прихильник чи неприхильник євроінтеграції.

Розмови велися не про політичні речі. Люди, які приходили до мене і хотіли спілкуватися зі мною як зі священиком, прагнули говорити про Бога, про істину, про можливість її впровадження у наше суспільство, а не про те, хто переможе – Кличко, Тягнибок, Янукович… Вони говорили про екзистенційні речі, а не про якісь конкретні випадки.

Отче Василю, що дало вам спілкування з тими, хто стояв на Антимайдані, і тими, хто приїхав зі сходу України на Євромайдан? Які висновки ви зробили?

–    Я побачив необхідність присутності Церкви на Східній Україні і в Криму. Там відчувається якийсь духовний вакуум. Якщо люди, як я вже казав, п’ятнадцять років не ходили до церкви і не мали досвіду сповіді, а зараз його затребували, то це означає, що в духовному житті українців ще не все на своїх місцях.

Нам потрібно повторити на сході України те, що Шептицький зробив на заході в тридцяті роки: посилати туди ідейних священиків, які дуже добре знають українську мову, українську культуру, прогресивних, які зможуть зорганізувати осередки Просвіти, які читатимуть твори Шевченка з людьми. Кредит довіри до Церкви набагато більший, ніж до будь-якої політичної чи навіть громадської організації. І священики просто повинні займатися просвітництвом!

Вважаю, що наша Церква має нарешті дорости до того, аби змогти відкривати католицькі садочки, католицькі школи для того, щоб люди мали можливість побачити щось інше, ніж те, що їм пропонує держава. У Львові також є дуже велика потреба в церковних садочках, альтернативних садочкам пострадянським. Чому наша чи інша Церква цього не робить – для мене загадка. Можна ж організувати приватні садочки.

Зараз не час сперечатися про богословські розбіжності. Зараз постало питання християнської культури взагалі. Ми збираємось йти у Європу, але з чим ми туди йдемо? Чи є у нас християнські основи, які вбережуть нас від капіталізації чи інших загроз? У мене таке враження, що цих основ бракує і що саме над цим нам потрібно зараз дуже інтенсивно працювати. Треба створювати культурні осередки, везти туди класичні українські ікони, треба максимально захищати людей від «попси» – і «совкової», і західної, капіталістичної. Ми повинні робити акцент на класиці, бо наша Церква в першу чергу є традиційною Церквою.

Я мав дуже позитивний досвід, тому що склав собі уявлення про людей, які походять зі Східної та Центральної України. Я побачив релігійний вакуум, я побачив людей, готових прийняти Євангеліє, яке їм ніхто поки що не доносить. Це виклик для всіх християнських Церков. Згадалися слова Христа – «Жнива великі, але робітників мало!».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

4 (474) 2019 2019-4-obklad-w