Соборне Різдвяне послання Єрархії Помісної Української Католицької Церкви

ВСЕЧЕСНІШИМ ОТЦЯМ ДУХОВНИМ, ПРЕПОДОБНИМ ЧЕНЦЯМ І ЧЕРНИЦЯМ
ТА ВСІМ ВІРНИМ ПОМІСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!

«Позор страшливий!
Ірод злосливий
Христа шукаєт, не обрітаєт,
Мої же діти іщет убити,
Меч обнажаєт і убиваєт
(Не плач, Рахиле).

Світлий Празник Різдва Христового — це радісний момент в історії людства, коли то Всемогучий і Предобрий Бог зійшов з неба на землю, став людиною і приніс нам усім свою безконечну любов, свій божеський мир і своє божественне прощення. У сяєві небесної зірниці й в звуках ангельської пісні, що сповнили тоді радістю цілу вселенну, кожний з нас відчуває між нами присутність Спасителя світу, що благально простирає до нас свої божеські рамена, щоби нас пригорнути до свого братнього серця й сповнити нашу жадобу щастям, своїм небесним блаженством.

Але майже в тому самому часі з’являється перед Новонародженим Христом повна злоба гріха, що в своєму бунті проти Бога старається таки прямо вбити Вифлеємське Боже Дитя. Цю жахливу боротьбу гріха проти Новонародженого Христа зворушливо описує наша прекрасна коляда «Не плач, Рахиле», що перед нашими очима змальовує плач Старозавітньої Рахилі, яка оплакує своїх дітей, що падуть жертвою від меча жорстокого царя Ірода, який, хотячи вбити Христа-Бога, вбиває невинних дітей Рахилі, символу матері дітей Нового Завіту.

Цей плач Рахилі пригадує нам, Дорогі Браття і Сестри, невимовний біль нашої многострадальної Церкви, яка вже тридцять років із жахом в очах дивиться на жахливі терпіння своїх синів і дочок, що жорстоко караються в Совєтському Союзі під комуністичним безбожним режимом за свою невідкличну вірність Христові і Його Святій Церкві.

Цього року Світовий Конґрес Вільних Українців проголосив був 1976-ий рік — роком оборони Віри і Церкви на землях України. Ціла українська зорганізована спільнота у вільному світі у своїх моліннях, публічних виступах і в закликах до Об’єднаних Націй та до всіх людей доброї волі старається прийти з поміччю тим нашим Братам і Сестрам, що невинно караються під атеїстичним режимом за свої релігійні й національні переконання.

В цьому нашому Різдвяному Посланні ми хочемо черговий раз пригадати Вам, Дорогі Браття і Сестри, цей тернистий шлях нашої Церкви й українського народу, на якому в дійсності вже від століть держить їх, найперше царська, а сьогодні комуністична Москва. Це треба конче вчинити, щоби допомогти Західньому Світові вкінці відкрити свої очі й побачити цю жорстоку несправедливість, жертвою якої вже від століть є наша Рідна Церква і цілий наш український нарід.

Тридцять років тому Совєтський уряд враз із московською Православною Церквою зліквідували до решти Українську Католицьку Церкву на рідних землях та поневолили найкращих синів і дочок нашого вірного народу. Тим московський уряд із своєю вислужною Церквою довершили злочинного діла над нашим українським народом і над нашою Церквою, до чого вони змагали впродовж століть.

На закінчення цього року смутних роковин пригадуємо Вам, Браття і Сестри, мучеництво нашої Церкви, щоб усвідомити собі ясно та не забувати, що то наш нарід в рідному краю, та й наша Церква переносять на собі, та й щоби виблагати в Господа сил витривалости для Ісповідників Св. Віри, але й теж скорочення часу тої тяжкої проби, яка кличе про пімсту до неба.

Отож не треба Вас довго переконувати, що із повільною затратою нашої політичної незалежности втратили ми також церковну незалежність. Впродовж століть московський Патріярх вмішувався в справи нашої Церкви, зменшував та й касував її права, чи то в Галичині чи в Києві, щоби вкінці, по прийнятті нашими гетьманами московського протекторату в XVII ст. на т. зв. Переяславській Угоді, зовсім підкорити собі Українську Церкву та й відібрати їй навіть характер незалежної Митрополії. А вже окрему завзятість виявили наші східні сусіди супроти Української Католицької Церкви, яка силою своєї природи відверталася від Москви.

Знаємо з історії, коли створено московський патріярхат (1589 p.), тоді наша Церква в більшості прийняла єдність з Католицькою Церквою. Були також і православні українці, але й були українці католики. А їх було на той час понад 10 мільйонів. Були священики, єпископи, митрополити київські, були й мученики за Св. Віру, а між ними великий мученик св. Йосафат Кунцевич, архиєпископ Полоцький. І тих понад 10 мільйонів українців-католиків навертали наші східні сусіди, на жаль, часто теж при допомозі своїх рідних відступників, навертали кнутом та й нагайкою на московське православ’я в міру того, як Москва загарбувала наші землі. А Українську Православну Церкву вони московщили. І так, знаючи, що Українська Католицька Церква була заборолом української національної свідомости, Петро І по нещасній битві біля Полтави нищив українців-католиків. За Катерини II в самих роках 1775-96 приєднала Москва нагайкою-кнутом біля в мільйонів українців-католиків до свого православ’я. В 1825 р. Українська Католицька Церква під пануванням Москви начислювала заледве півтора мільйона вірних.

В 1839 році Росія скасувала Українську Католицьку Церкву на Волині, де то наші вірні загрозою та із затратою свого життя по-геройськи боронили своїх храмів. А потім, в початках XX ст., по проголошенні свободи релігії в Росії, десятки тисяч примусово перетягнених на московське православ’я поверталися назад до католицької віри, лише, на жаль, до латинського обряду, бо східня Українська Католицька Церква була заборонена московським урядом. В 1875 році скасувала Москва Українську Католицьку Церкву на решті українських земель під Москвою — в Холмщині й на Полісі.

Але й того було ще замало Москві. Вона бажала знести із лиця землі останки Української Католицької Церкви, які залишились під Австрією. Там наша Церква ще втішалась релятивною свободою впродовж цілого століття. Того ганебного діла пробувала Москва доконати за Першої світової війни, зайнявши тимчасово галицькі землі. Москва тоді арештувала Слугу Божого, Галицького Митрополита Андрея Шептицького, цілий ряд священиків і вірних патріотів — і насилала своїх московських православних батюшок. Але прийшла революція в 1917 році, яка тимчасово перешкодила такому руїнницькому ділові.

Вкінці, за Другої світової війни, вдалося Москві, вже безбожній, до решти зруйнувати нашу Католицьку Церкву, бодай офіціяльно бо ж ми є переконані, що вона дальше діяла і діє в запіллі, бодрена такими ісповідниками, священиками, монахами та й численними мирянами-патріотами, які воліли перетерпіти різні труди, знущання, в’язницю, ба, навіть смерть — ніж зрадити свої найсвятіші переконання.

За першої совєтської окупації в 1939 році і в початках другої окупації Західньої України в 1944 році совєтські власті не дуже то ще напастували нашу Церкву, бо рахувались ще із живим Митрополитом Андреєм і з українським народом, не дуже то підкореним. Але вже в 1945 року арештували Митрополита Йосифа, чотирьох єпископів і ряд священиків. Їм закинено потім, мовляв, зраду проти совєтського народу та батьківщини. Потім арештовано двох ще інших єпископів, що залишилися. Подібна нагінка була теж влаштована проти Української Автокефальної Церкви, яку совєти зліквідували з їх Митрополитом Василем Липківським на чолі. Враз із арештуванням наших Владик й інших патріотів совєти повели шалену пропаганду проти Святішого Отця Папи Римського і проти Ватикану, мовляв, «ворогів» українського народу. Арештованим єпископам пропоновано свободу і почесті в Православній Церкві, щоб тільки вони відреклися Папи і признали своїм зверхником московського патріярха. А щоб надати такому жорстокому переслідуванню законні вигляди, мовляв, поворотові до матірньої Церкви, скликано під багнетами нібито Синод до Львова в днях 8-10 березня 1946 р. Тому, отже, тридцять років! і там, під наглядом представників московської Церкви, поліції — в рясах священичих і під проводом кількох наших відступників-ренеґатів, мала частина наших священиків, які залишилися ще на волі, була приневолена взяти участь у тому ганебному соборі і нібито зірвати з Католицькою Церквою.

В той спосіб московська Церква при помочі безбожного уряду бажала скасувати, мовляв, ненависну для неї Унію, що її та Церква вважала провокацією, і перекреслити Берестейський Синод, який в XVI ст. при участі більшости українсько-білоруських єпископів прийняв єдність з Апостольським Престолом в Римі. Треба знати, що той нібито Синод, зібраний большевицьким урядом до Львова, — не має правосильного значення, бож на ньому не було жадного єпископа Української Католицької Церкви, і він не представляв більшости нашого духовенства й народу.

Знаємо, що понад триста підписів українських священиків, зібраних у Львові, запротестували проти насильного поступування супроти нашої Церкви, і вислало в тій цілі делегацію до Москви. Те, розуміється, викликало нову хвилю арештів та переслідувань. Роблено зокрема сильний натиск на священиків, щоб вони нібито добровільно приєднались до Православної Церкви. Ті, що відмовлялись, були арештовані, мучені, вислані на примусові роботи, де то їх мали «перевиховувати» способами просто нелюдськими, щоб їх зломати фізично і морально. Тому не дивуймося дуже, що частина нашого клиру пішла була тоді бодай на зверхню співпрацю з московським православ’ям. Різні мотиви могли таким промовляти, а між ними може й добро душ, які були б у протилежному разі зовсім позбавлені духової опіки.

Остаточне оправдання таких вчинків треба залишити Господеві, який пронизує людські серця. Ще тим самим наша Церква не перестала існувати. Так, як не перестала існувати французька Католицька Церква за французької революції у XVIII ст., коли частина священства у Франції під багнетами підписала т. зв. «цивільну конституцію клиру». А було таких священиків до 52-55%. Та конституція ухвалила була незалежність французької Церкви від Папи Римського та приписала вибори на священиків і єпископів.

Подібна доля, як в Галичині, зустріла теж нашу закарпатську Українсько-Руську Церкву. Там загинув мученичою смертю 1947 року єпископ Мукачівський, Преосв. Теодор Ромжа. Церкву Закарпатську приєднано силою до московського патріярхату 1949 року. Те саме зустрінуло Пряшівську Епархію, яка входила в склад Словаччини. Єпископів Павла Ґойдича та Василія Гопка арештовано 1950 р. Арештовано теж Преосв. Шімрака, єпископа Греко-Католицької Церкви в Югославії. Совєти сягнули також по нашу Церкву на еміграції в Німеччині, арештуючи в Берліні Апостольського Адміністратора о. д-ра Петра Вергуна. І вони були б поліквідували наші Церкви по інших сторонах українського поселення, чи то в Европі, чи то поза океаном, коли були б могли.

Але Господь врятував нашу Церкву на еміграції напевно теж в тому наміренні, щоб, як прийде хвилина волі, — а вона напевно прийде, бо справедливість мусить мати останнє слово. — щоб наша Церква могла продовжувати своє спасенне діло на рідних землях України.

А поки що, Браття і Сестри, будьмо вірні Богові, нашому св. Обрядові, нашому Народові, змагаймося до скріплення нашої Помісної Церкви, включімся жертвенно в наміри Святої Вселенської Церкви яка голосить примирення й любов до братів інших Віровизнань, навіть тих, що глядять на нас неприхильно, а то й ворожо, щоб і вони вдарилися в груди, не лише ми, за наші гріхи й за гріхи наших Предків проти християнської любови. Простім тим всім, що нам кривду заподіяли, щоб і Господь простив довги та провини наші. Несім жертвенно той хрест, що його Боже Провидіння наложило на нашу Церкву, яка своїм терпінням має виповняти своє завдання до часу. Покажімся в той спосіб гідними учнями Христа, який на те прийшов на цей світ, щоб нам заявити: хто хоче бути моїм учнем, нехай візьме свій хрест і йде вслід за Мною.

І Він не лише нам таке заявив, але теж своїм власним життям засвідчив нам свою любов тоді, коли ми були Його ворогами, та відкупив нас своєю смертю від вічної загибелі. Працюймо жертвенно і молімся, щоб Св. Церква в нагороду за терпіння нашого Народу завершила будову нашої Церкви формою, що відповідає духові нашої історії, та піднесла й визнала нашого Страдальця, Блаженнішого Йосифа, в ряди Патріярхів нашої Католицької Церкви, щоби Він в повних ще силах міг гуртувати розпорошений наш народ по всьому вільному світі та щоб своїм світлим прикладом заохочував і кріпив всіх терплячих в Рідному Краю, Україні, до мужньої витривалости аж до тієї блаженної хвилини.

І в цей радісний Празник Різдва Христового, коли між нами є Той, що прийшов спасти грішний світ, сповнім наші серця незломною надією, що Він знайде час і спосіб, щоби прийти нам з допомогою та дати нашій многострадальній Церкві й нашому українському народові повну перемогу над злом. «3 нами Бог, — співає наша Свята Церква, — розумієте народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!»

В цей радісний час Різдва Христового шлемо наш братній привіт і наші найщиріші побажання нашим Братам і Сестрам на Рідних Землях та просимо Новонародженого Христа прискорити радісний день їхнього релігійного й національного освободження.

Водночас вітаємо Вас усіх, Дорогі Браття і Сестри, нашим радісним різдвяним привітом «Христос Рождається» та бажаємо Вам усім Щасливого Нового Року. Дай Боже, щоби наступний 1977-ий рік був для нашої Церкви і для нашого українського народу роком повного релігійного і національного освободження.

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
БЛАГОСЛОВЕННЯ ГОСПОДНЄ НА ВАС!

Різдво Христове 1976/77.
+ ЙОСИФ Кардинал і Патріярх
Та Єрархія Помісної Української Католицької Церкви