Соборне різдвяне послання Єрархії Помісної Української Католицької Церкви

Всечеснішим отцям духовним, преподобним ченцям і черницям
та всім вірним Помісної Української Католицької Церкви,
мир у Господі і наше архиєрейське благословення!

На закінчення цього святого Ювілейного 1975 Року Божого і з радісним празником Різдва Христового звертаємося До Вас із щирим привітом, пригадкою і поздоровленням:

ХРИСТОС РАЖДАЄТЬСЯ!

1. Це Господній ангел поздоровив так пастухів на Вифлеємських полях тому 1975 літ: «звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам Спаситель, він же Христос Господь» (Лук. 2, 10-11), Яке це дійсно радісне, важне, величне, таїнственне і вічне! Говориться про Спасителя, що Він Христос — Помазаник, від віків очікуваний Месія, що Він Господь, та, що Він народився! «О глибино багатства, мудрости і знання Божого! Які незбагненні його постанови і недослідимі його дороги!» (Рим. 11,33). Бо Слово Боже — Друга Божа Особа у Пресв. Трійці, Божа Премудрість, Син Божий, що був споконвіку, що все через Нього сталося, Він, тому 1975 літ прийняв людське тіло і замешкав між нами і «ми славу його виділи — славу Єдинородного від Отця» (Ів. 1,14).

Чому все це сталося? Відповідає св. Євангелист Іван, щоб ті, що прийняли Його науку мали «право дітьми Божими стати» (Ів. 1,1-12). На іншому місці цей сам Євангелист ще виразніше говорить: «Бог так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але жив життям вічним» (Ів. 3,16).

Величаво і могучо оспівує це таїнство наша старинна коляда:

Бог Предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь!

Наша літургія у всіх Богослуженнях закликає вірних, щоб вглиблювалися в це незглибиме таїнство воплочення Сина Божого, що таке благодатне для всіх, що приймають і вірують в Нього і закликає нас до радости: «Небо і земля хай сьогодні радіють, ангели і люди хай духовно торжествують, бо Бог в тілі об’явився… Бог зійшов на землю, щоб людину піднести до неба, сьогодні невидимий Бог став видимим з любови до людей… нині Бог прихиливши небеса, зійшов і замешкав в дівичій утробі, щоб обновити і спасти людську природу… Тому радіють всі ангели в небі, радіють сьогодні всі люди, радіють сьогодні всі, бо у Вифлеємі наш Спаситель і Господь, а через Нього всі ідольські підступи скінчилися, а Христос царствуватиме повіки». Так співаємо на Литії в день Різдва Христового. Скріпимо нашу віру, відчуємо велич воплочення Сина Божого, будемо Його прославляти, дякувати, просити; понад усім буде панувати глибока, незрушима, християнська радість, бо «Бог Предвічний народився»! Цього року наша Церква в цей празник Різдва Христового в особливіший спосіб радіє, бо це Святий Ювілейний Рік. Так в Україні, як по всіх країнах нашого поселення, діти нашої Церкви скористали з благодатей Святого Року; духовна обнова через примирення з Богом, зі собою і з ближніми. Крім того в днях від 10-20 липня ми чисельно зібралися у Вічному Місті і, як представники цілої нашої Церкви, благали Всевишнього про свободу для нашої Церкви і Народу. Перший раз в базиліці св. ап. Петра, і то над його гробом, була відслужена торжественна Св. Літургія за наших переслідуваних братів. Коли додати до того ювілейні моління по римських церквах, величавий концерт, різні наради, то дійсно ми «доконали» — як пише наш Блаженніший Йосиф у посланні після історичних днів в Римі (див. «Вісті з Риму», чч. 266-69) — «для Українського Народу визначну подію в його історії. Своєю живою католицькою вірою і прив’язанням до Апостольського Престолу» ми «засвідчили єдність Українського Народу по всій землі. Духом злучені і ті, що в Україні, що не могли відбути прощі, бо вдома — молитвою і ділами милосердя освячували свої душі».

На Рідних Землях наша Церква продовжує виконувати волю нашого Спасителя: «будете мені свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Дія. 1, 8). З вісток, що доходять до нас, можемо заключити, що наші брати і сестри в Україні, Сибірі, Полярії, Казакстані й всюди під безбожним режимом, серед переслідувань і терпінь, достойно свідчать про праведність благовісти Христової та змагаються за права, справедливість і свободу для свого народу.

Хоч це свідчення коштує нашу Церкву «ріки крови і гори трупів», як це торжественно заявив наш Блаж. Йосиф перед єпископами цілого світу — хоч це свідчення майже безперервно триває 200 літ, нам не можна нарікати, ані попадати в зневіру, бо напевно це незглибима для нас воля Божого Провидіння. Можемо бути певні, що все це є записане перед Богом і в свій час прийде нагорода для тих, що своїми терпіннями свідчили і для цілої нашої Церкви і народу. Крім того, тими терпіннями, сльозами і кров’ю записуємо світлі сторінки нашої історії Церкви і Народу та входимо в історію Вселенської Церкви, як Церква мучеників та ісповідників за єдність Церкви. Рівночасно нам треба благати Милосердного Бога, щоб Він у Своїй доброті, милосердю і чоловіколюбію скоротив цей час досвіду, щоб наша Церква і наш Нарід, втішаючись свободою і миром, могли розвинути всі свої спроможности на ще більшу славу Божу і для добра цілого Народу.

2. Коли, Дорогі Браття і Сестри, говоримо про теперішні переслідування нашої Церкви, то хочемо в цім Посланні ширше згадати про таку саму долю наших братів і сестер холмщан і підляшан, бо цього року минуло 100 літ, коли то той сам російський режим, хоч тоді царський, але точно в такий сам спосіб, як сьогодні, переслідував і нищив холмську єпархію, тобто частину тої самої Української Помісної Католицької Церкви, яку безбожний режим переслідує і нищить сьогодні.

3. Гарна і славна холмська і підляська земля! Це найбільш на північ і на захід висунена українська територія, яка продовж соток літ успішно боронила свій нарід і рідну духовість перед великим натиском чужого польського елементу. Там славні замки, городи і містечка: Холм, Замость, Люблин, Грубешів, Ковель, Володова, Жидичин, Красностав, Городло та інші. Холм — улюблений город короля Данила, головний центр Галицько-волинської Держави, де написано Холмське Євангеліє, де літописання велось, під проводом близьких співробітників Данила: холмського єпископа Йоана і печатника Кирила. Літописці дуже освічені і талановиті люди і щирі патріоти, які почали творити галицько-волинську літературну мову на основі розговірної. Вони представляли короля Данила, як мудрого державного мужа, світлого полководця і оборонця рідної землі перед чужими завойовниками, що Галицько-волинську Державу вважав спадкоємцем Київської Княжої Держави. Холмсько-Белзька єпархія це давна частина Київської Митрополії. Вона мала щастя мати визначних владик, як: Методій Терлецький (1630-1649), Яків Суша (1652-1685) і Максимиліян Рило (1759-1785), які мають великі заслуги не тільки для своєї єпархії, але також для цілої нашої Помісної Церкви. В холмському соборі була одна з найбільш славних чудотворних ікон Матері Божої. В Білій Підляській спочивали і переховувалися мощі св. Йосафата понад 200 літ.

В 1809 р., коли холмська єпархія, наслідком розборів Польщі, остаточно перейшла під панування Росії, тоді вона начисляла: 317 парафій, 400 світських священиків, 6 манастирів і 20 монахів та 228.000 вірних. Це була одна з кращих єпархій, добре зорганізована, а вірні мали глибоку християнсько-католицьку формацію.

Однак з хвилиною, коли відбулося в 1839 р. головне «воз’єднання уніятів», тоді вже була вирішена доля холмської єпархії. Але, заки дійшло до «воз’єднання», духовенство й нарід продовж майже пів століття мусіли витерпіти дійсно пекельні муки, диявольські переслідування, гірші, як за часів Нерона, пролялося багато крови, багато мучеників та ісповідників, сотні й тисячі заслані в глибину Росії й на Сибір закуті в кайдани, наче якісь злочинці, а у висліді проголошено «добровільне воз’єднання».

4. Вже в 1840 роках державна російська адміністрація почала приготовляти «воз’єднання» холмської єпархії. Робила це хитро і підступно. Зразу натискала на владик, щоб очищували обряд від латинізмів, уживали в проповідях російську чи місцеву українську мову, висилали питомців до Києва або Москви. Треба з признанням сказати, що єпископи Шумборський (1829-1851) і Терашкевич (1851-1863) бачили ті внутрішні недомагання, старалися якось розв’язувати їх і були схильні в деякій мірі співпрацювати з російським урядом, але коли побачили підступ, що це має провадити до розколу, тоді рішуче спротивлялися. Уряд уживав дальших хитрощів, грубо надуживав своєї впасти, послугувався слабими священиками, перебрав у Холмі ніби уніятську духовну семінарію, так що на неї єпископ не мав жодного впливу, а тимчасом зачав там приготовляти священиків, що опісля мали бути знаряддям для нищення єдности з Апостольським Престолом.

5. По смерті єп. Калінського почався другий етап приготування «воз’єднання». Уряд послужився, при помочі поліції, місцевим священиком Йосифом Войціцким в переведенні російських плянів для знищення Унії. Свідомі священики й загал вірних ставили опір поліції. Щоб зломити той спротив, на Підляшшю і Холмщині арештовано кільканадцять священиків і сотні вірних і вони місяцями карались у тюрмах: Сєдльці, Біла, Замость і Варшава. Багатьох вивезено в глибину Росії.

У вересні 1868 р. о. Войціцкий уступив, а на його місце прийшов єп. Михайло Куземський зі Львова. Він почав робити обрядові реформи згідні з домаганням царського уряду, а водночас дорожив своєю католицькою вірою. Як тільки він зорієнтувався про правдивий плян російського уряду на Холмщині, тобто перевести єпархію на московське православ’я, і коли відчув на собі твердий натиск з боку того ж уряду, залишив єпархію в 1871 р. і повернувся до Львова.

6. По виїзді єп. Куземського, російський уряд «назначив», в березні 1871 р., свящ. Маркила Попепя з Галичини, адміністратором Холмської єпархії. Цим актом почався третій й остаточний період нищення Унії та жорстокого переслідування за єдність Христової Церкви. Цей період тривав п’ять літ. Продовж п’ятьох років було так багато насильства, що трудно все описати. Лилася кров холмщан і підляшан, багато було вбитих, тюрми повні ув’язнених, тисячі вивезених в глибину Росії і на Сибір, а все за вірність своїй Церкві і Апостольському римському Престолові.

Свящ. Попель став відомим і послушним знаряддям «воз’єднання» Холмської єпархії з Московською Православною Церквою, маючи піддержку поліції, місцевих губернаторів і самого царя Олександра II. Всі його зарядження в тому напрямі мали бути введені 1 січня 1874 р.

У висліді, поліція, цивільні й військові власті жадали від кожного священика заяви, що він буде виконувати всі ці зарядження, бо в противному разі втратить парафію. Одні священики рішучо відмовилися, інші погодилися запровадити тільки обрядові зміни, а ще інші цілковито підпорядкувалися зарядженням. Тих священиків, що рішучо відмовилися, зразу всіх арештовано. Приміром, в тюрмах Люблина, Замостя і Варшави довгі місяці тримали 23-ох священиків. Кільканадцять священиків вивезено в глибину Росії в околиці Костроми, Тули і Пензи, ген аж під Урал, а гнали їх на піхоту, етапами, як злочинців. Деякі священики, наслідком різнородних шикан і переслідувань схоронилися в Галичині.

Вірні холмської єпархії показалися достойними своїх пастирів, а головно на Підляшшю. Вони підтримували вірних священиків, а готових до відступства не допускали до церков, хоч за це були переслідувані, арештовані і карані. Вони ночами збиралися і відбували сходини в лісах чи на цвинтарях. Такі сходини-наради починали молитвою, підтримували себе взаємно, радилися, рішали, що і як дальше поступати, а сходини закінчували спільною присягою, що віри не відречуться. Звичайно рішали, щоб недостойному священикові ключів не давати, бойкотувати його Богослуження, не приймати від нього Св. Тайн, а за це на молитву збиралися по приватних хатах, на цвинтарях, а найрадше в латинських церквах, хоч це було заборонено урядом, а також латинники, зі страху перед урядом, не радо або взагалі не давали своїх костелів.

Починаючи від 1 січня російські державні чинники ще більше загострили нагляд над священиками й парафіянами, щоб всі докладно притримувалися обрядових розпорядків адміністратора Попепя. До цеї справи втягнули поліцію, місцеву адміністрацію, військо, а всюди появилося багато тайної поліції. Кожний спротив давлено силою і насильствами при помочі поліції і військових відділів. Тоді з кожного села і містечка арештовано провідних церковних людей, тюрми були переповнені, багато поплило християнської католицької крови і було багато випадків правдивого мучеництва. Для ілюстрації докладніше на окрему згадку заслуговують мученики в Дрепові й Пратулині.

7. В Дрелові вірні не хотіли допустити недостойного священика до церкви, прийшло військо і намагалось розігнати вірних, але безуспішно. З Петербурга прийшов наказ, щоб силою «успокоїти» вірних, а коли зайшла б потреба, то навіть «всіх вистріляти». Один із провідних вірних заявив: «Ми всі готові віддати життя, бо солодко є вмирати за віру». Вірні, клячучи, співали релігійні пісні і тоді під обстрілом згинуло 5 осіб і кількадесять було ранених, шістдесять мужчин і жінок арештовано і в кайданах вивезено до тюрми в Сєдльцях, Білій Підляській і Радзині.

Ще більше варварства мали місце в Пратулині, десять днів пізніше, тобто 26 січня 1874 р. Там місцевий парох, о. Йосиф Курманович, вже від кількох тижнів був ув’язнений в тюрмі в Сєдльцях. Державна адміністрація намагалася впровадити до Пратулина недостойного священика, але вірні не допускали його до церкви. Поліція не могла дати собі ради і спровадила військо. Один старший селянин, провідний між ними, на ім’я Пікула, заявив в імені всіх вірних, що вони знають тільки одну дорогу: «твердо стояти за нашу Святу Віру». Відтак всі клякнули і разом відмовили спільну присягу: «В ім’я спасення моєї душі, я готовий віддати своє життя і навіть на крок не відступлю від моєї Святої Віри». Тоді військо почало стріляти, а вірні співали «Святий Боже» і «Під Твою Милість». Військо стріляло, а нарід співав, ніхто не кричав, не проклинав, хоч було багато ранених і вбитих. Тоді згинуло на місці 9 осіб, а кількадесять було ранених, з яких опісля деякі померли — разом 15 осіб. Крім вбитих було багато ранених, а 80 осіб арештовано і відвезено до тюрми в Сєдльцях.

Забитих пратулинських мучеників місцева адміністрація казала лишити цілий день на цвинтарі для постраху, але це нікого не відстрашило, противно, є знані приклади готовости на смерть за Св. Віру зі сторони інших. Наприклад, коли мама забитого Онуфрія Василюка оплакувала свого сина, тоді жінка пок. Онуфрія сказала: «Не плачте за сином так, як я не плачу за моїм мужем, а дякуймо Богові, що він згинув за Віру. Я сама вчора була готова згинути разом з ним». Знова в Шпиколосах, де після «драґонади» арештовано кільканадцять мужчин, заковано в кайдани і приготовано на заслання, вони так говорили до своїх родин, що прийшли прощатися: «Дивіться на наші сковані руки й ноги; це все терпимо для Господа Ісуса. Але не плачте за нами і не відбирайте нам заслуги перед Богом. Не слухайте ніяких намов. Побачимося в небі». Таких і подібних випадків було багато.

Вірні шукали справедливости в царя, але не могли туди дістатися. В липні 1874 року цар Олександер переїжджав через Варшаву і тоді вірним холмщанам вдалось передати їхні жалі і прохання до царя, але відповідь була негативна і цар твердо домагався, щоб вони прийняли наказані обряди і були покірними та слухняними.

8. Переслідувані священики і вірні шукали передусім помочі від Апостольського Престолу, але ніяк не могли зв’язатися. Доперва свящ. Іван Боярський, якому вдалося приїхати до Риму, представив Папі Пієві ІХ-му переслідування і терпіння вірних холмської єпархії. Коли Папа зібрав всі потрібні інформації, тоді дня 13.V.1874 р. видав лист заадресований до Йосифа Сембратовича, галицького митрополита, і до українських католицьких єпископів. В тому листі вияснив становище Ап. Престолу до збереження літургічних обрядів. Заборонив тепер вводити якінебудь зміни, бо зміни наказані Попелем мали за ціль відірвати вірних від католицької віри, а також Папа строго осудив адміністратора холмської єпархії. В тому самому листі Папа теплими словами заохочує вірних до витривалости у Вірі.

Цей лист в оригіналі, а також в перекладах на українську і польську мови, потайки дістався до вірних на Холмщині і мав величезний вплив на переслідування: підніс їх на дусі, кріпив їхню мужність, а найважніше, переконав їх, що вони на правильному шляху, за Віру треба терпіти, а о. Й. Войціцкий і псевдо-адміністратор М. Попель це інтрузи і їх не можна слухати. Тоді вірні вже не боронили церков, не боролися з адміністрацією за ключі від церков, але, усвідомлені, що вони на правильному шляху, поводилися пасивно, не ходили до церков відступників, в них не хрестили дітей, не вінчалися, не хоронили померлих та не приймали взагалі жадних духовних услуг, а скільки могли, потайки користали з духовних обслуг вірних священиків.

9. Насильства й жорстокости продовжувалися продовж цілого 1874 р. Деякі вірні почали хитатися. Перший деканат, де переведено «воз’єднання уніятів» з Російською Православною Церквою — це Біла Підляська (24.1.1875 p.), де продовж 175 років спочивали мощі св. Йосафата, де були ревні священики, де донедавна був василіянський манастир, але, де також майже в кожній місцевості були «драґонади». По Білій Підляській прийшла черга на Янів (23.Ill), Холм (13.V.) і Замость (15.V.1875 p.).

Переслідувані холмщани мусіли молитися за «царя-освободителя». В 1905 р. велика частина холмщан перейшла на латинський обряд і спольщилася, частина стала свідомими українцями і зрозуміла трагедію «воз’єднання», а решту, які залишилися, то поляки продовж останніх 50 років і ще сьогодні стараються зліквідувати.

Російський уряд продовжував систематично переслідування священиків і вірних при помочі пацифікацій, різного насильства, примушуючи до переходу на православ’я. При кінці 1875 p., з-поміж опірних, поліція арештувала 600 осіб і вислала їх поза межі Холмщини на південь України і там їх розсіяли, щоб розплилися серед православних.

Вірні, які продовжували опір, опинилися в надзвичайно трудному положенню ще з тої причини, що не мали жадної підтримки від латинського місцевого духовенства, якому російська влада заборонила давати духовні обслуги і вони того дотримувалися, а на латинський обряд переходити з православ’я було заборонено, хоч багато з них про це мріяли. В роках 1878-1905 деяку поміч діставали від священиків-єзуїтів, які з Галичини чи Кракова приїздили потайки і давали їм духовні послуги.

Знаємо, що Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, як наслідник Києво-галицьких митрополитів, робив тоді заходи, щоб відновити Холмську єпархію, як католицьку з українським обрядом, але помочі не було нізвідки.

Так закінчилася трагедія холмської єпархії, що тривала від 1840-1905 pp. Все ж таки це світла сторінка в історії нашої Церкви і нашого народу; вона писана сльозами,терпіннями і кров’ю тисячів-тисячів її вибраних синів і дочок. В історії Церкви мало знаходимо прикладів такого систематичного, довгого і прямо диявольського, переслідування та, щоб ціла єпархія, не маючи від нікого підтримки, довгі десятки літ протиставилася такій силі, як російська імперія.

10. Сьогодні нема великого сліду з холмської єпархії, але залишилася геройська спадщина, геройська історія, сотні мучеників і тисячі ісповідників віри, які напевно перед Престолом Всевишнього вставляються за нами і за нашою Українською Помісною Церквою. В третьому столітті, славний апологет Тертуліян (160-220) заявив переслідувачам, що чим більше вони переслідують християн, тим вони є численніші, бо якраз кров мучеників є насінням християн. Напевно це, що наша Церква надалі є спосібна протиставитися тій страшній російській імперії, є заслугою наших мучеників та ісповідників.

Згадуючи їх сьогодні, віддаємо їм нашу пошану і подяку та заявляємо в імені всіх вірних нашої Церкви, що вони для нас є зразковим прикладом у християнському житті і у збереженні єдности нашої Церкви з Ап. Престолом. Вони на рівні зі св. свящмч. Йосафатом, з усіми нашими ісповідниками й мучениками кінця XVIII і цілого XIX століття, а також з тими сучасниками, з років 1939 по сьогоднішній день, творять золоту ризу Української Католицької Церкви. Ми гаряче і молитовно звертаємося до них, щоб вони перед Престолом Всевишнього вставлялися за нашу і їхню тепер переслідувану Церкву. Просім Найвищого Архиєрея, Господа Нашого Христа, щоб Він у свойому чоловіколюб’ю зарядив, щоб ті мученики, які були достойними свідками Його науки, були зачислені Церквою в ряди святих і поставлені на престолах Вселенської Церкви, як приклади до наслідування.

В тому напрямі вже Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький поробив перші кроки перед Ап. Престолом з початком цього століття і продовжував в двадцятих роках. Наш IV. Синод в 1969 р. також мав на увазі цю важливу справу (див. «Благовісник», p. v (1969), ст. 109-110). Ми закликаємо наших істориків, щоб збирали матеріяли про холмських і підляських мучеників, щоб студіювали цю недавну і так мало знану добу нашої церковної і світської історії, щоб хтось із гаґіографів написав книжку про життя, переслідування і мучеництво холмщан — вона принесе багато користи нашим вірним, і для проголошення їх святими.

11. Переповівши історію переслідування вірних холмської єпархії, на закінчення хочемо зробити деякі заключення.

Перше, що впадає в очі це якийсь страх та ненависть до Унії, тобто до Помісної Української Католицької Церкви зі сторони московського патріярхату, а ще більше зі сторони всякого російського режиму та завжди тверде рішення знищити її, коли і де тільки це є можливе. Плянове рішення знищити її почала цариця Катерина II (1762-1796). її жорстокості продовжував цар Микола І (1825-1855), що допровадив в 1839 р. до жалюгідного «воз’єднання», і знищення українсько-білоруської Церкви, з російською православною Церквою.

Холмське «воз’єднання» з 1875 р. — це тільки наче додаток до «воз’єднання» з 1839 р. Був плян «воз’єднання» нашої Церкви в часі першої світової війни, коли російські війська заняли Галичину (1914-1915 рр.), але з огляду на воєнний час і коротку окупацію, не перепровадили його в життя, подібно, як в р. 1939-1941. Знов клясичне «воз’єднання» в російському стилі повторилося в 1945-1946 у Львові (30 літ в 1976 р.), а його продовженням — це було «воз’єднання» в Мукачеві 1949 р. і Пряшеві в 1950 р. Всюди, де російська влада, царська чи безбожницька, стає своєю ногою, там немає місця для Помісної Української Католицької Церкви, бо та Церква є українська і вірно служить свому народові, і вона є католицька в рідному обряді, що відповідає духовості українського народу. Росіяни уживають всіх засобів, щоб Її знищити, а все це покривають словом «воз’єднання».

Друге, дуже замітне і спільне так у переслідуванні на Холмщині, як в сьогоднішніх переслідуваннях, чи навіть за часів Катерини II і Миколи І, то це майже виключна участь державних чинників. Російський уряд шукав всяких слабодухів, які готові очолити акцію «воз’єднання», а про решту вже подбають міністри, ґубернатори, поліція чи військо-драґонада. Церковних православних чинників, місіонарів, єпископів, представників синоду чи московського патріярха майже не видно, хоч вони все знають і за всім слідкують. Щойно коли вже все готове, коли прохання про добровільне «воз’єднання» написане, тоді вони приймають, благословлять, служать благодарні молебні, наче не знають про насильства, сльози і потоки крови.

Третє, на що хочемо звернути увагу, що між народами так мало солідарности і так мало почуття справедливости. Про події в Пратулині, Дрелові, про «драґонади» на Підляшшю і Холмщині або про теперішні переслідування нашої Церкви, про насильство, ув’язнення єрархії, безправні суди, заслання на Сибір — про все це тоді і тепер дуже добре були поінформовані різні могучі держави, що могли багато злагіднити, полегшити, або бодай осудити, щоб була вироблена прихильна публична опінія. Але ніхто не прийшов з поміччю, ніхто не запротестував. Сильні цього світу не хочуть зражувати собі великої імперії, бажають продовжувати політику коекзистенції, культурного обміну чи політичного відпруження — всі мовчать! Одинокий, що виразно став в обороні переслідуваних за Віру, це Папа Пій XII, який видав в 1945 р. спеціяльну Енцикліку «До всіх Східніх Церков» та в інших енцикліках, листах і при різних нагодах осуджував переслідування. Це було і є надалі великою підтримкою для переслідуваних.

Ось, Дорогі в Христі Браття і Сестри, ми розповіли Вам про нищення, переслідування і терпіння наших братів і сестер в холмській єпархії. Могло б виглядати, що це не йде в парі з торжеством і різдвяною радістю. А однак в часі Різдва Христового, ми, крім Дитятка Ісуса, Його дівственної Матері, пастухів, трьох мудреців, маємо також злобного Ірода, що в свойому страху і безсиллі «розлютився вельми й послав повбивати у Вифлеємі й по всій його окрузі всіх дітей, що мали менше, ніж два роки…» (Мат. 2, 16); навіть чотири дні по Різдві обходимо пам’ятку тих перших невинних мучеників за Христа! Наш Спаситель у Своїй програмовій, нагірній проповіді ясно проголосив: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» («Мат. 5, 11-12). Опісля ще нераз Ісус Христос передсказував переслідування і заповідав: «Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене — переслідуватимуть і вас» (Ів. 15,20). Дійсно з історії бачимо, що переслідування Церкви Христової сталось наче її прикметою, наче ознакою Її правдивости. Різдво і перше переслідування про це нам пригадують.

Дорогі Браття і Сестри! На закінчення пригадуємо Вам головні прикмети християнина, члена Помісної Української Католицької Церкви. Нам треба найбільше дбати про виховання добрих християнських родин. Молитва, а головно спільна молитва в родинах, участь в Богослуженнях, Св. Сповідь і часте Св. Причастя — це ті засоби, що зберігають родину християнською на добро кожного члена родини і на добро нашої Церкви й Народу. З таких родин напевно будемо мати покликання до священичого й монашого життя. Зберігаймо українську мову, перш за все в родині, в церкві, підтримуймо українські школи та церковні, громадські установи. Зберігаймо наші релігійні звичаї і традиції, бо вони гарні і збережуть нашу духовість. Плекаймо єдність в парафії, але також ідім дальше, солідарність міжпарафіяльну, солідарність в нашій Церкві, а головно солідарність з нашим терплячим народом в Україні!

Продовжуймо наші змагання для утвердження нашої Церкви в Патріярхаті, яким наш нарід живе, бо бачить в ньому гідність, силу і захорону від дальших переслідувань. Не послаблюймо цих наших змагань нічим. Будьмо вповні зрілим Народом!

З празником Різдва Христового і Нового Року, складаючи Вам найсердечніші побажання всього добра, а зокрема всіх Божих благодатей, хай благословення Боже буде з всіми Вами

ХРИСТОС РАЖДАЄТЬСЯ!

Благословення Господнє на Вас!

Дано на Різдво Христове 1975/76 р. Б.

+ Блаженніший ЙОСИФ Кардинал (Сліпий-Коберницький-Дичковський)
+ МАКСИМ (Германюк), Архиєпископ-Митрополит Вінніпезький Українців Канади
+ АМВРОСІЙ (Сенишин), Архиєпископ-Митрополит Філядельфійський Українців ЗСА і Єпископ-Помічник + ВАСИЛЬ (Лостен)
+ ГАВРИЇЛ (Букатко), Архиєпископ Білгородський, Ап, Адміністратор Крижевацький і Єпископ-Помічник + ЙОАКИМ (Сеґеді), Єпископ Іпсарійський
+ НІЛЬ (Саварин), Єпископ Едмонтонський і Єпископ-Помічник + ДИМИТРІЙ (Ґрещук)
+ ІСИДОР (Борецький), Єпископ Торонтонський і Єпископ-Помічник + МИХАЙЛО (Руснак)
+ ВАСИЛІЙ (Гопко), Єпископ Міділенський, Єпископ-Помічник Пряшівський
+ АНДРЕЙ (Роборецький), Єпископ Саскатунський
+ ЙОСИФ (Шмондюк), Єпископ Стемфордський,
+ ЙОСИФ (Мартинець), Єпископ Куритибський і Єпископ-Помічник + ЄФРЕМ (Кривий)
+ ЯРОСЛАВ (Ґабро), Єпископ Шикаґський
+ ІВАН (Прашко), Єпископ Зіґрітанський Ап. Екзарх Українців в Австралії і Океанії
+ ПЛАТОН (Корниляк), Єпископ Кастрамартійський Ап. Екзарх Українців у Німеччині
+ ВОЛОДИМИР (Маланчук), Єпископ Епіфанський Ап. Екзарх Українців у Франції
+ ЕРОНІМ (Химій), Єпископ Нювестминстерський

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>