Всечесним Отцям Духовним, Преподобним Ченцям і Черницям
та всім Боголюбивим Вірним помісної Української Греко-католицької Церкви
в Україні і на поселеннях
МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ
Христос Рождається!
Славімо Його!
Дорогі в Христі Браття і Сестри!
Важким було життя людей перед приходом на світ Ісуса Христа, Божого Сина. Після первородного гріха, диявол опанував людство й володів ним по своїй вподобі, тож не диво, що воно потопало в гріхах і не мало способу від них звільнитися. Навіть поганські мислителі, дивлячись на моральний упадок народів, казали: «Хіба Бог зійде з неба, щоб визволити народ із неволі гріха й із влади диявола». Щоб люди схаменулися й зійшли з грішної дороги, Господь карав їх. Так, наприклад, покарав людей потопом, яким знищив багато з них; все таки народ і після тої кари не поправлявся. Тоді, щоб заховати серед народу віру в правдивого Бога, Господь вибрав одного з них на ім’я Авраам, якому казав залишити дім батьків і переселитись із своєю жінкою Сарою та братаничем Лотом у Харан. Там Господь заключив із ним завіт, даючи йому свої заповіді. Авраам, Ісаак і Яків — патріярхи жидівського народу, зберігали їх, але дальші нащадки знову зійшли з дороги Божих заповідей, за що Господь віддав їх у Єгипетську неволю. В ній вони перебували аж до Мойсея, який на приказ Божий вивів їх із Єгипту, заключивши в імені Бога завіт, надаючи їм Декальог — Десять Божих Заповідей, щоб їх зберігали, запевняючи, що як довго будуть їх зберігати, будуть певними Божої опіки.
Та народ не довго зостався вірним Богові і Його заповідям і знову грішив, в чому винними були ізраїльські священики, фарисеї і садукеї. Господь посилав до них своїх пророків, щоб навертали народ до Бога, однак даремно. Тоді каже Господь: «Ось надходять дні…, і я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт: не за завітом, що я уклав був із їхніми батьками в день, коли я взяв їх за руку, щоб вивести з Єгипетської землі. А що вони мого завіту не додержали, я їх покинув…» (Євр. 8, 8с).
Все таки Бог не залишив цілковито свого народу на поталу, але знайшов для них посередника нового завіту свого Єдинородного Сина: «Багато разів й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же цих днів він говорив до нас через Сина, якого зробив наслідником усього і яким сотворив віки. Він — відблиск його слави, образ його істоти (Євр. 1,1-3). Так то Син Божий став посередником нового завіту, який є багато вищим від попереднього — Мойсеєвого, що за словами Господа не був бездоганним: «Коли б той перший завіт був бездоганний, другий не був би потрібний» (Євр. 8, 7). А той новий завіт, подібно як і його посередник Христос, «осягнув остільки вищого служіння, оскільки він посередник кращого завіту, що заснований на кращих обітницях» (Євр. 8, 6с). Він же не є зовнішній людям, як Мойсеїв, що був списаний на кам’яних таблицях, бо Господь поклав свої закони в уми людей: «… по тих днях каже Господь: я покладу мої закони їм на ум і напишу їх у них на серці, і буду їм Богом, і вони будуть моїм народом» (Євр. 8, 10).
Новий посередник завіту Ісус Христос довершив звільнення людини від гріхів і від тенет диявола. Господь Бог не вживає своєї всемогутньої Божої сили, щоб сокрушити людські серця, усунути їх гріхи й привернути їх до себе. Він краще вжив своєї безмежної любови до людей і жертви свого Сина, як про те говорить св. Йоан Богослов: «Бог бо так полюбив світ, що дав Сина свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, але жив життям вічним. Бо Бог не послав у світ Сина, щоб світ засудити, але щоб ним спасти світ» (Ів. З, 16). В той спосіб Небесний Отець і Його Єдинородний Син об’являють свою безмежну любов Божу до людства. Бог Отець тим, що «він славного Сина не пощадив, а видав його за всіх нас…» (Рм. 8, 32). Син же тим, що життя своє віддав за нас, чим доказав свою найбільшу любов. Згідно з Його власними словами: «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13). Ісус Христос же виявив свою ще більшу любов, бо він за нас, за своїх ворогів та за ворогів свого Отця Небесного поклав своє життя. Бо ми не друзі Його, але Його вороги, бо своїми гріхами ображуємо Христа і Його Отця.
Бог вжив хресної жертви, посилаючи свого Єдинородного Сина на землю, щоб той став людиною, на нього поклав увесь тягар наших гріхів. Опісля казав йому піддатися смерті на хресті, щоб, знищивши свою людську природу, знищив воднораз і всі гріхи людства, які взяв на себе, сходячи в води Йордану й приймаючи хрещення від Йоана Хрестителя. Так то шляхом хреста, тобто терпінням і жертвою Божого Сина, прийшло спасіння людського роду. Отже, Небесний Отець осягає навернення людей не силою чи насиллям, але любовною жертвою й терпінням свого Сина, Ісуса Христа… Зрештою, це було в Божих плянах вже від самого початку, як про це заявляє сам Христос Спаситель у листі до Євреїв: «Тому, входячи в світ, він сказав: «Ти не хотів ні жертв, ні приносу, але приготував єси мені тіло. Ти не вподобав собі ні всепалення, ні жертв за гріхи. Тоді я сказав: ось іду, бо у сувої книги написано про мене, щоб учинити твою волю, Боже» (Євр. 10, 5-7). Силою тієї волі ми освячені приносом тіла Ісуса Христа раз назавжди» (Євр. 10, 10). Але чому Христос-посередник нового досконалого світу, мав умирати страшною хресною смертю? Причина того вказана в самому Святому Письмі: «Де є заповіт, там мусить наступити смерть заповітника, бо заповіт має силу лиш по смерті; він не варт нічого, поки живе заповітник… Зрештою, по закону майже все очищується кров’ю, і без кровопролиття відпущення немає» (Євр. 9, 16, 22).
Часи в Україні були донедавна подібні до сумних часів перед приходом Спасителя на світ. Сімдесятилітня комуністична неволя залягла над Україною. Католицьку Церкву поставлено поза законом. Поганська комуністична влада уважала віру в Господа Бога суєвір’ям, а Бога й загалом Церкву та її Божу науку — опіюмом народу. Церква, на її гадку, задурманювала людей, навчаючи їх не противитися злу, але покірно зносити всякі прикрості й переслідування. Навчала, що Господа Бога немає. Він є лише вигадкою попів, щоб держати народ у послусі та щоб його визискувати. Люди корились ворожій владі, бо не могли нічого іншого вдіяти, не маючи спромоги від неї визволитися. Комуністична держава держала цупко всіх під своїм режимом і, маючи силу, робила, що тільки завгодно. Непослушних вони зразу або масами вбивали, як тих сім мільйонів голодом в Україні, або різними муками по в’язницях чи висилаючи на Сибір на важкі каторжні роботи, які звичайно кінчалися смертю невинних людей.
З совєтською окупацією Західньої України пішла насильна боротьба проти Української Греко-католицької Церкви. Знесилені війною, окупаціями німців та совєтської армії, українці не мали спромоги опертися силам наїзників, і, здавалося, що вже прийшов кінець Греко-католицькій Церкві.
Це стало наглядним під час львівського псевдосиноду, де Сталін разом із російською православною ієрархією, при допомозі 216 перестрашених українських католицьких священиків і кількох світських людей, уневажнили Берестейську Унію та розв’язали Українську Греко-католицьку Церкву. Хто не хотів підписати рішень того псевдосиноду, того посилали на Сибір або до в’язниць. Туди попали в першу чергу всі греко-католицькі єпископи з митрополитом Йосифом Сліпим на чолі. Деякі з них, не можучи перенести знущань та тяжких робіт, повмирали. Інші, повернувшись вже домів, внедовзі також умерли. Деяких із них, як єпископа Т. Ромжу, найперше спричинивши удар його авта з совєтським танком, важко поранили, а опісля, вже в шпиталі, отруїли. Єдиний Блаженніший Йосиф, Кардинал Сліпий за старанням Святішого Отця Папи Івана ХХІІІ повернув до Риму, де помер на 93 році життя. Сибіром тоді покарано 1,000 священиків, коло 900 монахів і монахинь та 300,000 вірних, які відмовилися підписати рішення псевдосиноду: Інші священики, переслідувані владою, пішли у підпілля-катакомби, наче ті перші християни в часі переслідувань поганської римської влади, щоб не виректися своєї прадідівської віри. Так вони 45 літ перебули разом із вірними, сповняючи свої священичі послуги, відправляючи Божественні Літургії по лісах, по віддалених полях чи по приватних домах з острахом, щоб їх не відкрито й не покарано суворо. Бо за служіння Богові грозила кара 10-літьного Сибіру або тюрми.
Як Спаситель, згідно з волею свого Небесного Отця, визволив людство від гріхів своєю хресною смертю, так і наш народ і Українська Греко-католицька Церква своїми терпіннями-жертвами протягом 46 літ вимолила в Господа Бога прощення всіх своїх провин, а за тим свободу для Церкви й волю для України. Подібно як диявол, видячи безсильного Спасителя, розп’ятого на хресті, думав, що його смертю знищить не тільки Його самого, але його діло, ганебно помилився. Бо якраз тією смертю Христос звільнив людство від гріха й від влади диявола. Так і комуністи, які сподівалися, що при помочі путчу-заговору відзискають повністю владу над комуністичною совєтською імперією, дуже попеклися, бо не тільки не дістали тієї влади, але й виявили своє безсилля, і тим способом тільки звільнили Україну від імперії, а її Греко-католицьку Церкву від переслідування. Спаситель своїми стражданнями й хресною жертвою звільнив людство від гріхів і вклади диявола і бажає, щоб люди також йшли Його слідами, несучи свої хрести, й спасали свої душі: «Коли хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе, візьме на себе хрест свій і йде за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9, 23). І пішли за Христом тисячі й сотки тисяч християн, свобідно віддаючись на смерть, пам’ятаючи слова Спасителя: «Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той мене недостойний. Хто життя своє зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде» (Мт. 10, 38). Це означає, що кожен, хто, бажаючи зберегти себе від смерти, виречеться Христа, той щоправда збереже на деякий час своє туземне життя, але не назавжди, бо всі мусять умерти. Однак, вирікаючись Христа, втратить найважливіше: життя своєї безсмертної душі, а з нею Царство Небесне. А кожен, «хто погубить життя задля мене, той його найде» (Мт. 10, 39; Лк. 9, 24). Тобто, хто віддає своє туземне життя за Христа і Його Євангелію, заховає найважливіше життя душі, освячуючи ласку, а з нею вічну нагороду в небі.
300 літ погани переслідували християн, муками й смертю старалися відстрашити їх від Христової віри, однак не змогли нічого зробити, бо християни воліли понести мученицьку смерть, ніж наразити себе на втрату життя душі, а затим на вічну муку в пеклі. Під кінець погани мусіли признати перемогу християн, які не боронилися, але радо віддавали своє життя за Христа і Його Церкву. На диво, число християн не маліло, але противно — більшало, росло, як звітує церковний письменник Тертулліян: «Кров мучеників стала насінням нових християн». На місце одного замученого християнина поставали сотні нових, готових жертвувати своє життя, пам’ятаючи Христові слова: «Кожен, хто визнає мене перед людьми, і Син чоловічий визнає його перед ангелами Божими. Хто ж мене відречеться, того і я відречуся перед ангелами Божими» (Лк. 12, 8). Або на іншому місці: «Хто, отже, буде соромитись мене й моїх слів перед цим родом, перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде в славі Отця свого зі святими ангелами» (Мк. 8, 38).
Подібно як Господь змилосердився над першими християнами й після 300 літ переслідування послав спокій, так само після 46 літ переслідування нашої Греко-католицької Церкви послав їй волю.
Президент Горбачов по розмові з Папою Римським Іваном-Павлом ІІ дозволив Церкві реєструватись, а після відвідин нашої ієрархії в Голови Верховної Ради п. Леоніда Кравчука одержала наша Греко-католицька Церква легалізацію. Й наче Христос, вийшла з гробу та починає жити й розвиватися. Хоч злі сили все ще стараються їй перешкодити своїми наклепами та очорненнями, ми однако віримо словам Христа, що їх Він звернув до своїх апостолів: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 18). А щоб вони на вид могутніх ворогів не зневірилися, запевняє їм свою поміч словами: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Ми також, віруючи в Його всемогутню силу, віддаємось Його проводові, пам’ятаючи Його слова: «І все, чого просите в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21, 22). А проти Христової всемогутньої сили ніхто встояти не зможе, навіть ціле пекло нам нічого зробити не зможе! Нам лише треба молитися з довір’ям і упованням на Його милосердя, бо такій молитві Спаситель опертися не може, тим більше, що ми його не просимо про якісь дочасні речі, а про те, щоб допоміг нам остатися вірними Йому, Його почитати й славити протягом нашого життя. Він бо досвідчив нас 46-літнім переслідуванням й переконався, що ми зосталися Йому вірними. Тож тепер винагородить нас, що допоможе Греко-католицькій Церкві не тільки піднестись, відродитись й зміцніти, але й поширитись до тих границь, які вона мала в часах Володимира Великого, коли після хрещення була одна й неподільна.
«Христос — наша сила» — цієї Христової сили й кріпости бажаємо зі щирого серця всім вірним Української Греко-католицької Церкви з нагоди празника Різдва Христового. Об’єднані з Вами в почуваннях щирої любови й віддання, пересилаємо Вам найкращі різдвяні побажання радости і миру. Ці побажання скріпляємо нашою молитвою на всі ваші святі намірення. Нехай ці наші вислови побажань дійдуть до всіх ваших хат і до ваших сердець, а зосібна до всіх засмучених, пригноблених, терплячих, хворих, опущених, ув’язнених, переслідуваних. Наші побажання нехай потішають «всяку душу християнську, що милости Божої і помочі потребує» і тут, у рідному краю, і там, по всіх країнах нашого поселення. А наше Соборне Архиєрейське благословення нехай зійде на вас усіх, як завдаток найбагатшого Божого благословення на світанку великого майбутнього Української Церкви і народу!
Благодать Господа нашого Ісуса Христа й любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!
Христос рождається!
Славімо Його!
+ Мирослав-І. Кардинал Любачівський
і Ієрархія Помісної Української Греко-католицької Церкви
Дано у Львові, при Архикатедральному соборі Святого Юрія
у Празник Собору Святого архистратига Михаїла і прочих сил безплотних,
8/21 листопада 1991 року Божого
