Сьогоднішній семінарист – завтрашній священик: все знати, все вміти роз’яснити

Поданий нижче текст є газетною версією двох моїх виступів на курсах для ректорів та духівників греко-католицьких семінарій Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини й України, які були організовані ватиканською Конгрегацією Східних Церков з 20 по 25 липня в угорському місті Ніредьгаза. Офіційно моя тема звучала як «Суспільна ситуація в країнах Центральної та Східної Европи», викласти яку треба було з прицілом на виховання майбутніх священиків. З технічних причин цей текст не міг бути розповсюджений серед нашого духовенства українською мовою, і на їхнє прохання я пообіцяв опублікувати його в релігійній пресі. Отож, я дуже вдячний редакції «Патріярхату» за надану мені можливість дотримати слова.

Прийняти запрошення організаторів курсів мене спонукало не відчуття, що заявлену тему я знаю краще за ректорів чи духівників семінарій. Вочевидь, вони знають її не гірше. Справа тільки в тім, що я, як мирянин, бачу ці проблеми інакше, під іншим кутом. І можна тільки подякувати Конгрегації Східних Церков за цей діялог двох логік — логіки духовенства і логіки мирянина. В тім, я маю велику приємність відзначити, що Українська Греко-Католицька Церква за останні роки зробила дуже багато, щоб такий діялог відбувався на всіх рівнях — митропольному, єпархіяльному і парохіяльному. Це саме той засів, з якого обов’язково будуть добрі плоди.

Серед усіх завдань християнина (принагідно до теми) я б хотів виділити завдання, сфор­мульоване в Душпастирській Конституції Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Радість і надія»: «Розпізнавати знаки часу й роз’яснювати їх у світлі Євангелія» (п. 4). Це завдання, звичайно ж, тим більше стосується священика. Особливістю ситуації в Центральній і Східній Европі, яка переживає сьогодні величезні внутрішні трансформації, є те, що тих «знаків часу» дуже багато і всіх їх доводиться роз’яснювати водночас. Як же ж уникнути, з одного боку, надмірної теоретизації, а з іншого — не потонути у справах практичних і дуже конкретних, про які (у випадку виховання семінаристів) я до того ж знаю дуже небагато? Вихід із цієї ситуації бачу таким: я говоритиму про питання часом дуже теоретичні, однак завжди намагатимусь висвітлити, які ж конкретні завдання, на мою думку, стоятимуть перед нинішнім семінаристом, а завтрашнім священиком так через біля десять років.

Життя, як правило, не дарує нам розкішної нагоди відкласти теоретичні проблеми «на потім», а поки що займатися виключно практичними справами. Вихід тут завжди був один: Церква є достатньо об’ємним тілом, щоб містити структури чи просто поодиноких людей, які розроблятимуть той чи той напрям незалежно одне від одного. Саме так досягається функціональна повнота Церкви. Звичайно, ситуація, в якій опинилася Греко-Католицька Церква в країнах Центральної і Східної Европи, є різною. В скрутних обставинах часом здається, що найважливіше — це взагалі сяк-так вберегти в людях імпульс до священичого покликання. Однак антиінтелектуалізм частини духовенства не може тут вважатися розв’язкою. Повнота структури нинішнього українського суспільства просто вимагає від нас повноти засобів впливу. Нижче я буду здебільшого говорити про необхідність формування інтелектуально-академічної групи духовенства, яка через біля десять років могла б сформулювати позицію Церкви в якісно іншому світі на початку III тисячоліття. Цього доконечно потребує нинішнє суспільство. Що стосується духовного формування майбутніх священиків, то воно видається мені обов’язковим при будь-якій подальшій спеціялізацїї — академічно-богословській чи душпастирській, адміністративній чи господарській.

Спільним для більшості простору Центральної і Східної Европи є те, що народи, які його заселяють, з більшими чи меншими труднощами (і з більшим чи меншим успіхом) намагаються подолати своє комуністичне минуле. В релігійній літературі часто можна знайти визначення двох головних помилок комунізму:

а) заперечення ним Бога і б) наявність хибної науки про людину, тобто матеріялізація людини, зневаження її духовного виміру. Якщо сьогодні ми окреслюємо цей великий географічний простір як посткомуністичний, то чи означає це, що ці помилкові підходи тепер подолано? Спробуймо проаналізувати кожну зі згаданих помилок, доповнивши їх аналізом інших «знаків нашого часу».

а) подолання заперечення Бога

Так, сьогодні в основному покінчено з агресивним безбожництвом, офіційним войовничим атеїзмом. У всіх, без вийнятку, комуністичних країнах цю шахову партію державні атеїстичні структури програли. Але чи означає це, що суспільство в цих країнах уже прийняло Бога? Вочевидь, ні. Сьогодні ми маємо поступову заміну моделі силуваного атеїзму на модель добровільного секуляризму. Атеїзм і секуляризм у чомусь подібні. Так, атеїзм вилучав релігію з видимої частини суспільного спектора, переводив її у впливовий, але невидимий «ультрафіолет». Секуляризм теж виводить релігію із фокусу суспільної уваги, приватизуючи її й перетворюючи у субкультуру. Але обидва явища в той же час різні. Атеїзм цілковито заперечував Бога, тоді як секуляризм визнає Його, хоч водночас і маргіналізує Його, вчить жити помимо Нього. Якими небезпеками може обернутися недостатнє концептуальне осмислення цих аспектів з боку духовенства?

По-перше, це небезпека застосовувати для боротьби з секуляризмом ті ж методи, які воно застосовувало в боротьбі з атеїзмом. Найчастіше такою боротьбою є голе заперечення на рівні боротьби з вольтеріянством. Однак така інерція методів може виявитися для Церкви надзвичайно шкідливою, як є шкідливим будь-яке нехтування особливостей супротивника. В час комуністичного переслідування Церкви її потенціяльними прихильниками були всі, хто не приймав атеїзм, — навіть агностики. Тому в той час священикові достатньо було просто відчинити двері храму і він уже здобував собі принаймні мовчазних прихильників. Саме в пошуках антитези до комуністичного безбожництва люди й пішли в храми на початку 1990-их років. Однак у час секуляризму мало відчинити двері храму, бо люди можуть легко його проминути. Храм треба перетворити на духовний та інтелектуальний магніт, який притягуватиме людей — особливо тих, хто вагається, хто живе поза «стадом вірних». Інакше через десять років наші храми можуть знову спорожніти.

Звичайно, звідси не випливає, шо секуляризм у наших країнах вже запанував, при чому в західних формах. Я говорю здебільшого про загрозу секуляризму, про те, що сподіваючись перейти від атеїстичної до християнської парадигми життя. Церква не помічає (або помічає недостатньо), як суспільство звикає жити у парадигмі секулярній. Чи достатньо духовенство підготоване до співжиття чи, радше, боротьби з цим явищем? Чи знає воно його негативні, а головне — позитивні сторони?

Чимало священиків слушно називає деякі важливі методи боротьби з секуляризмом. наприклад євангелізацію; відмову від протистояння «ми-вони», що не сприяє конструктивності; релігійну освіту через паралельну з державною мережу конфесійних шкіл. Але, коли критикуєш секуляризм, часом важливо також змінити спосіб аргументації. Ось візьмемо, для прикладу, те явище, яке часто приписується проявам західного секуляризму, а саме: занадто вільне ставлення до гомосексуалізму.

Модель критики цього явища з боку духовенства, як правило, така. Спершу йде опис конкретної ситуації, який покликаний вразити слухача, шокувати його релігійне почуття (наприклад, на Заході трапляються випадки, коли гомосексуальній парі дають на виховання дітей-сиріт). А далі йде риторичне запитання: «До чого це веде?». І як часто на цьому риторичному запитанні закінчується будь-який аналіз західних реалій! Внаслідок такого емоційно-полемічного напруження створюється психологічна атмосфера, в якій усіляка спроба продовжити дискусію означала б намагання підтримати гомосексуалізм як такий. Але чи добре це? Чи так має діяти священик у нинішньому світі? Чи не має бути отой емоційний ілюстративний матеріял лише початком тривалої розмови, а не відразу ж і її завершенням? Чи ж не має моральне богослов’я що сказати з цього приводу? А як може оцінити наша Церква новітні наукові дослідження про вплив гормонального складу людини, який, бачиться, детермінує її сексуальну орієнтацію? Як оцінює Церква міжнародні правозахисні документи з цього приводу?

Цими запитаннями я не ставлю собі за мету обов’язково опонувати позиції Церкви. Я лише намагаюся переконати духовенство, що далі вже не можна миритися з богословською «мовчазністю» Східних Церков щодо новітніх течій суспільної думки. Чому для сучасного мирянина порівняно легкодоступними є новітні богословські підходи протестантів до проблем чи того ж таки гомосексуалізму, чи висвячення жінок, чи «інклюзивної мови» біблійних текстів (намагання називати Бога як чоловічим, так і жіночим родом) тощо? Сучасним греко-католицьким мирянинові чи мирянці недостатньо сказати, що все це — від лукавого. Вони потребують від своєї Церкви стрункого, несуперечливого і переконливого роз’яснення.

По-друге, небезпечніш може виявитися тріюмфалізм духовенства у зв’язку з перемогою над комунізмом, наявність «синдрому переможця». Для переможця головна частина роботи вже позаду, головну мету вже здобуто. Тоді як у нашому випадку, як бачимо, боротьба за «навернення блудних синів» ще триває. Зрештою, багато дослідників вже ставило запитання, а чи є. власне, конкретний переможець над комунізмом (про Бога, звичайно ж, ми не говоримо)? Чи не правильніше буде сказати, що комунізм занепав сам по собі під тягарем своїх злочинів та гріхів?

По-третє, дуже небезпечною може стати новітня самоізоляція духовенства. Такій самоізоляції можуть сприяти згадана інерція пасивної боротьби священика з гріховним світом уже самим фактом, що він служить Святу Літургію в храмі, а також згадана тенденція секуляризму перевести релігію у приватну сферу. Впливає також і те, як саме священик сприймає статус посвяченості свого життя, — і про це я хотів би сказати дещо більше. «Посвяченість життя» означає, звичайно ж, якісно інший статус, ніж його мають миряни. І для того, щоб молодий семінарист міг набути тих якісно інших священичих ознак, тобто набути нової групової ідентичності, він мусть якось відділити себе від мирського життя. З іншого боку, він не може відділити себе надто сильно, бо перестане бути для звичайного мирянина прикладом для наслідування. Адже ми й так чуємо аж надто часто: «Він — священик, він ся на то вчив!». Іншими словами, те, що проповідує священик є. мовляв, його професійним обов’язком, а не прикладом для наслідування. Знайти правильний балянс самовідсторонення і служіння прикладом надзвичайно важко. Часто сюди додається й той момент, що священикам і семінаристам (всі ж ми люди!) психологічно значно комфортніше бути у своєму колі з його звичними правилами поведінки і спілкування, ніж потрапляти у світ, поведінкові реакції якого часом непрогнозовані.

Однозначної розв’язки цієї проблеми, очевидно, нема. Але мені здається, що надзвичайно важливо окреслити сферу, в якій священик може самоізолюватися, а в якій ні. Наприклад, священик не те, що може, а повинен самоізолюватися від грішного світу духовно, бути носієм «царства не від світу цього». Він може і повинен не приймати цей світ також інтелектуально, формулюючи причини його криз та деградації. Але, на мою думку, він не може і не повинен відокремлюватися від суспільства соціяльно, (в сенсі ізоляції від соціяльних умов, в яких живуть миряни), бо інакше він не зуміє порадити своїм парафіянам, як вони можуть розв’язати свої проблеми на основі Євангелія. Іншими словами, справжнє пізнання «знаків часу», на мою думку, в соціяльній самоізоляції надзвичайно ускладнене. (Варто зазначити, що манастирські форми посвяченого життя я тут не розглядаю).

Пошук священичої ідентичності — справа дуже нелегка. Дехто влучно зауважує: «Шукаючи самих себе, можна закритися». Справді, з одного боку, щоб усвідомити, ким ми є, неможливо не провести розмежування між «ми» і «вони». З іншого боку, усвідомити себе можна лише тоді, коли постійно спілкуєшся з тим іншим. І друга грань є не менш важливою, ніж перша!

б) подолання хибної антропології

Чи впроваджено в посткомуністичних країнах правильну науку про людину? З релігійної літератури ми можемо дізнатися, що марксистській антропології протистояла наука Церкви про гідність людини, про її свободу та відповідальність. Але багатьох людей у наших країнах таке протиставлення щонайменше здивувало б. Що ми знали досі — таке це те, що марксистській антропології протистояла ліберальна наука про людину. І люди здебільшого навіть не здогадуються, що існує така наука про людину, яка рівною мірою протистоїть антропологіям як комуністичній, так і ліберальній, тобто антропологія християнська. І за те, що люди цього не знають, я не дорікаю духовенству, адже пропагувати свою соціяльну доктрину або хоч би втілювати її в життя шляхом практичного доброчинства воно в комуністичний час не могло. Але сьогоднішній час своїм занепадом ніби ілюструє правдивість цієї соціяльної доктрини з точки зору усіх її головних постулятів (гідність людини, її свобода, відповідальність тощо). Так, гідність людини в нинішній час соціяльних трансформацій зневажено часом більше, ніж це було при устабілізованому «реальному соціялізмі»; стан гнітючої несвободи в певних ділянках життя замінено свободою, непідконтрольною совістю, від чого вона, свобода, стає небезпечною; а відповідальність людини дуже ослаблена Сьогодні людина (принаймні в пострадянському просторі) страждає від зневаження її соціяльних прав навіть більше, ніж від порушення її громадянсько-політичних прав. Отож, на які небезпеки треба було б звернути увагу сьогодні в наших семінаріях?

По-перше, це небезпека суспільної невидимості Церкви. Соціяльна доктрина останньої це не «річ у собі», не коштовний камінь, призначення якого — лежати в музеї під ковпаком. Через соціяльну доктрину якраз і реалізується друга частина цитованої вже формули з Конституції Другого Ватиканського Собору: «…і роз’яснювати їх у світлі Євангелія». Був час, коли людство знало про Марксів «Маніфест» більше, ніж про енцикліку «Rerum novarum». Нещодавно виповнилося 100 років від появи соціяльної доктрини Католицької Церкви, однак реаліями нашої країни є те, що люди знову починають стверджувати, що єдиними захисниками їхніх соціяльних прав є комуністи! Тому, якщо в семінаріях сьогодні не знайдуть адекватної відповіді на цей загрозливий «знак часу», то через кілька літ Церква знову буде боротися з комунізмом! Це твердження вимагає щонайменше двох уточнень: а) Церква, зрозуміло, не може нести виключну відповідальність за суспільні процеси, хоч, з іншого боку, певної відповідальності вона не позбавлена і б) звичайно, мало хто вірить у цілковите повернення минулого, але знайомитися з усіма його модифікаціями теж мало хто прагне!

По-друге, це небезпека недостатнього осмислення марксизму. Сталося так, що марксистські теорії занепали в нашому просторі раніше, ніж наші Церкви встигли самокритично осмислити причини зародження цих теорій. Це призводить до певного спрощення історії і певної сліпоти. Бо тоді не зрозуміло, чому Церква, яка деклярувала свободу від гріха, почала сприйматися як гальмо свободи взагалі, як бар’єр у розвиткові людського духу. Адже не всі люди, справді, прагнули гріха — це видно хоч би по тих визначних історичних постатях, які увійшли в конфлікт із догматизмом тодішнього духовенства! Насправді ж реалії і в Католицькій Церкві напередодні Російської революції значною мірою «прислужилися» радикалізації соціяльних домагань. Нинішній семінарист повинен знати, в чому саме виявилися помилки духовенства того часу. А головне — він повинен розуміти, як ці помилки можуть проявитися знову уже в нинішніх, якісно відмінних обставинах.

Звичайно, не всі народи Центральної та Східної Европи однаковою мірою сприймали марксистську (ширше — комуністичну) ідеологію. Існував феномен неприйняття насаджуваної ідеології, свідомого відторгнення її, спроба світоглядної опозиції. Часом це була відчайдушна спроба людини відвоювати собі певний простір духовної свободи. Але чи ми можемо сказати, що існування наміру людини обов’язково передбачає, що мету вона здобуде? Чи не засвідчила практика більшості посткомуністичних країн, як багато колишніх переконаних антикомуністів, представників інтелектуальної чи навіть духовної опозиції, які мислили себе антитезою до комуністичного зла, самі ставали носіями його невмирущих бацил? Якби можна було подолати вірус комунізму лише вольовим логічним зусиллям, ми б уже сьогодні не говорили про нього! Логікою можна щонайбільше зректися комунізму політично. Отож, у тому-то й річ, що подолання комунізму вимагає особистого духовного спокутування, яке дуже мало підвладне логіці. Нагадаю тут відомий висновок Конрада Аденауера: «Подолати комунізм може лише переконане християнство». Іншими словами, те християнство, яке тримається не стільки на формальній приналежності до Церкви, не стільки на обряді чи звичаєвих навичках, а на Ісусових істинах, що осявають людину зсередини. Тому-то такої великої ваги набуває сьогодні нова євангелізація.

Далі буде.

Мирослав Маринович
Дрогобич