У березні цього 1986 року минуло рівно сорок років, коли на т.зв. «львівському соборі» (8-10 березня 1946 р.) примусово возз’єднано Українську Католицьку Церкву з московською православною Церквою, контрольованою атеїстично-комуністичними вождями Кремля. Ця безприкладна подія, що сповнилась у царстві диявола, пройшла непомітно для тодішнього вільного західнього світу. Вільні народи Західньої Европи в той час вилизувались із ран Другої світової війни та в основному займались самі собою, себто своїми проблемами. В той самий час кремлівські вожді розправлялись з нашою Українською Церквою та українським визвольним рухом. Наша Церква в той час не мала навіть можливости й нагоди подати вістку про неймовірні події терору на українських землях.
При цьому не слід забувати, що до цього примусово-терористичного «возз’єднання» приклала свої руки російська Православна Церква на чолі з тодішнім московським патріярхом Алєксієм. Трапилось нечуване у християнському світі — поставлено хрест проти хреста. Це ж не християнська засада, це не християнські основи, це не вияв християнської любови, але суто злонамірені пляни диявола. Пригадаймо собі слова, які тоді говорив патріярх Алексій, запозичені з кремлівського арсеналу: «Господь явно благословив зброю тих, що піднялися проти Гітлера і фашизму, на захист волі, миру і щастя людськости… А до чого закликав вас небіжчик, митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали вас під ярмо Гітлера, вони вчили вас схиляти свої голови перед ним. А куди і тепер веде вас Ватикан, закликаючи у різдвяному та новорічному посланнях папи доброзичливо ставитися до всіх носіїв фашизму, поставитися милосердно до Гітлера, цього найбільшого злочинця, яких тільки знала історія…». Вищенаведена цитата зовсім не звучить, як слова церковного достойника Христової Церкви. Цей факт говорить сам за себе. Він виразно підкреслює, ким був московський патріярх Алексій. До речі, це не одинокі слова московського патріярха проти Ватикану і Католицької Церкви, у яких же немає ніде духу християнської любови.
Слід також нагадати і підкреслити, що на тому т.зв. «львівському соборі возз’єднання» не було ні одного з єпископів Української Католицької Церкви. Всі наші єпископи на чолі з Блаженнішим Митрополитом Йосифом Сліпим, 11 квітня 1945 р. були арештовані й сиділи у застінках НКВД. Отже, зовсім логічно, — наші владики не брали участи у т.зв. «соборі», а це значить він був не канонічний. Це був «собор», який не мав жодного канонічного права. Не мав права ні зривати унію з Римом, ні усталювати «возз’єднання» з московською Церквою. Це була звичайна собі пародія кремлівських вождів, до якої, волею чи неволею, приєдналась і її зіграла московська православна Церква.
У тому т.зв. примусовому «соборі», що його скликала т.зв. «ініціятивна група», за якою приховувались дійсні архітекти з Кремля, взяли участь 216 делегатів-священиків, 19 делегатів мирян і… ні одного єпископа. Перед «собором» у Києві були тайно висвячені два члени «ініціятивної групи» на єпископів, ними були о. д-р Михайло Мельник і о. А. Пелвецький. Третій член, голова Ініціятивної групи, о. д-р Гавриїл Костельник був одружений і не міг бути висвячений на єпископа. Згадані тайно висвячені єпископи знали добре, що їх свячення були неканонічними, і вони в такій ролі не виступали на «соборі». Отже, канонічний принцип був цілковито відсутній.
Фактично сталось щось іншого, ніж архітекти плянували, — наша Українська Католицька Церква не зривала унії з Апостольським Престолом і не «возз’єдналась» з московською православною Церквою. Не сталось ні одного, ні другого, а фактично нашу Українську Церкву поставлено поза буквою закону, хоч радянська конституція забезпечує свободу слова і віровизнання. Все те, що створили архітекти Кремля, не доводить, що наша Українська Католицька Церква у межах Радянського Союзу зліквідована чи перестала існувати. Не залежно від усього наша Українська Церква, яку намагались зліквідувати, дальше її переслідують, дальше її вірних застрашують, тероризують, а вона безперебійно існує у серцях її вірних. Не допомагають в тому жодні засоби терору, бо наша Церква існує у сучасних катакомбах. Вона має своїх владик, священиків і вірних. Вона видала сучасних апостолів Христової Віри, які не мають страху і явно домагаються прав нашій Українській Католицькій Церкві, що їх забезпечує радянська конституція. Назвім тут Йосипа Терелю, який зараз перебуває ув’язнений тільки за те, що є українцем-католиком і домагається рівних прав для Української Католицької Церкви.
У сорокріччя переслідування нашої Церкви в Україні слід пригадати собі, як також вільному світові, а зокрема Христовій Церкві у вільному світі, що її співбрати у Христі Господі за віру в Христа, Його Церкву — вже на протязі сорока років безперебійно переслідувані. Треба звернутись до всіх людей доброї волі, щоб вони піднесли голос в обороні нашої української переслідуваної Церкви. Щоб розкрити всю брехню Москви про всі її злочини й переслідування. Москва деклярує усім свободу, гуманність, а в дійсності діє протилежно. Віруючих людей не московської православної Церкви арештовує і засилає до психушок і на заслання.
Від самого ствердження для себе самих, для самого відмічення цих жалюгідних, нечуваних у вільному світі фактів, нічого не зміниться. Тут не вистачатиме тільки сама, яка є конечною, молитва, її треба получити з дією. Тоді це може мати наслідок. Щоб це мало будь-який вплив, треба донести до свідомости вільного світу, до свідомости релігійних центрів на Заході. Треба донести до свідомости вільних держав, які пробують встановити дружні й мирні зв’язки з московською імперією, що вона нібито є проти гонки озброєнь, що може принести значні знищення людей, а фактично сама здійснює гонку озброєння, а крім цього і без того винищує мільйони людей. Червона Москва намагається змести з лиця землі татарський нарід, малі народи Кавказу, як також балтійські народи: Естонію, Литву і Латвію. Москва вже понад 65 років придушує український народ, але як колись висловився Сталін, що «українців є забагато, щоб їх можна було всіх повиселювати на Сибір».
Сорок років переслідування нашої Української Церкви у більшовицькій дійсності, у царстві диявола, повинні нас примусити діяти в обороні наших братів на Україні. Донести їх голос розпачу до вільних народів світу. Довести, що Радянський Союз є куди гіршою тюрмою за «тюрму народів» царської Росії, а кремлівські вожді перевищили звірства Гітлера, якого давно засуджено. Треба довести до свідомости світу, що антихристиянська червона імперіялістична Москва під різними прикриттями намагається підкорити вільні народи. Де тільки їй вигідно, то для осягнення своїх цілей вживає навіть і хреста, а в цьому напрямі проходить співпраця з московською патріярхією.
Наші брати в Україні зробили все, що було у їх силах. Вони відважно й рішуче піднесли голос в обороні прав нашої Церкви. Нашим святим обов’язком є підтримати цей голос і донести його до відома світу. Тут наша Церква повинна виявити спроможність протидіяти, але діяти спільними силами. Ми повинні пам’ятати, що Христова Церква на землі є воюючою Церквою. Її завданням і святим обов’язком є вести боротьбу з царством диявола, з силами пекла, із злом. Адже Христос пішов на муки, на розп’яття і нарешті воскрес, щоб перемогти світ темряви, світ ненависти і зла. Як послідовники Христа, як діти Христової Церкви, ми дальше повинні боротись за перемогу правди над брехнею, перемогу добра над злом, перемогу любови над ненавистю. До цього всього нас зобов’язує і примушує наша Українська Католицька Церква на Україні, що вже сорок років є переслідуваною, але яка дальше живе й розвивається у сучасних катакомбах двадцятого століття.
Микола Галів
