Під управлінням Митрополита Шептицького ГКЦ пройшла ще один важливий процес, що допоміг їй у підсумку пережити лихоліття та вийти з підпілля активнодіючою релігійною спільнотою. За роки правління цього глави ГКЦ впевнено українізувалася, ставши інституцією загальнонаціонального значення: її діяльність міцно переплелася з діяльністю багатьох суспільно-політичних, громадських і культурно-просвітніх українських установ. Фактично в часи Митрополита Андрея Греко-Католицька Церква поступово перетворилася на Українську Греко-Католицьку Церкву. Поступово завдяки органічній праці були маргіналізовані інші, неукраїнські, орієнтації серед духовенства. Це знайшло вияв і в багатьох зовнішніх проявах діяльності греко-католицького духовенства та єпископату, наприклад у запровадженні української мови.
Митрополит Шептицький сам поступово почав уживати сучасну українську мову, без нашарувань церковнослов’янської, що добре видно, коли порівняти тексти його пастирських послань початку ХХ століття і після Першої світової війни. У повоєнний час він зробив декілька дуже важливих кроків у напрямку запровадження української мови в греко-католицькі богослужіння замість церковнослов’янської. До прикладу, декілька дуже цікавих абзаців присвятив важливості збереження релігійних пісень, традиційних для греко-католицького церковного богослужіння, що були переважно україномовними. Шептицький написав досить поетичні слова про народну пісню загалом та особливо про «обрядові», релігійні пісні. Його наполягання на збереженні українських релігійних співів також можна тлумачити як бажання інкорпорувати українські музичні традиції в богослужіння візантійського обряду.
Повністю матеріал читайте у друкованій версії журналу
