Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Спільнота маленьких кроків

«Спільнота Святого Егідія» заснована в Римі у 1968 році і в 2018-ому відсвяткувала своє 50-ліття. З нагоди відзначення цього ювілею Папа Франциск у храмі Санта-Марія-ін-Трастевере визначив її як спільноту трьох «р»: prayer, poor, peace – молитва, бідні, мир. Мир є чимось важливим для нас. В Україні спільнота діє з 1991 року – її осередок народився у Києві, на Троєщині, в класі, де я навчався. З того часу багато моїх однокласників все ще разом. Уже більш ніж 10 років спільнота діє в Івано-Франківську та Львові.

1991-ий – рік абсолютних змін. Союз розпався, наші батьки не знали, що робити, світ перевертався. Нам у школі дуже пощастило з учителем Анатолієм Будлянським, який організував факультатив «Quo vadis?», знайомство з історією релігій. Із цим клубом ми поїхали в Ченстохову на Світову зустріч молоді з Папою Іваном Павлом ІІ і там познайомилися зі спільнотою Sant’Egidio. Потім спільнота проводила семінар у Москві, і ми поїхали туди, познайомилися ближче. Згодом зустрілися в Києві і 1 грудня 1991 року (ми ще були неповнолітніми та не могли голосувати на Референдумі) зібралися зі своїм класом та учнями інших класів, аби провести зустріч в інтернаті на Воскресенці. Там ми бавилися з дітьми, робили з ними домашнє завдання, а тоді повернулися до свого класу і молилися. Таким чином ця дружба почала для багатьох із нас довгу дорогу.

Зараз у русі ми маємо нові покоління «Молодь за мир – підлітки», які здійснюють своє служіння у 13-14 років. Це третє покоління спільноти. Як мешканець Троєщини, можу дозволити собі перефразувати: «Чи може бути щось доброго з Троєщини? Так, може». 7 січня я був на різдвяному обіді для бідних на Троєщині, де зібралося понад сто потребуючих, яких ми годуємо на вулиці. Ми святкували Різдво разом. Це нагадує мені тему, яку часто озвучує Папа Франциск, про периферії. Історія більше не твориться під куполами парламентів, і навіть вибори свідчать про те, що люди не довіряють політикам. Історія твориться на периферії, на вулицях. На периферії сьогодні мало соціальних зв’язків, тому відбудувати периферію – це відбудувати ціле місто.

«Спільнота Святого Егідія» – це рух мирян, чия конфесійна приналежність до певної міри залежить від того, в якому місті вони живуть. У Львові та Івано-Франківську більшість – греко-католики, у Києві – православні. Але спільнота відкрита для кожного, хто хоче молитися і приходити до церкви не тільки в неділю, а й протягом тижня, жити тим, що почув і в чому брав участь у неділю. Тобто ми продовжуємо євхаристійну Трапезу, виходячи в неділю із храму. Впродовж тижня збираємося на молитву, читаємо псалми, Слово Боже і робимо добрі справи. Цим духом живе спільнота у будь-якій частині світу: чи в комуністичній Кубі, чи у Китаї, чи в мусульманському Пакистані. Це молитва, допомога бідним, хоча не так допомога, як життя із бідними людьми та побудова миру довкола себе.

Уже понад 10 років ми проводимо молитву за мир у Києві та марш миру у Всесвітній день миру 1 січня. Убивства на Майдані в Києві у лютому 2014 року і подальша агресія з боку Росії зробили для нас цю молитву за мир особливо важливою. Ми переконані: те, що робимо – необхідне. Ми розмовляємо з молодими людьми, говоримо про те, що війна є найгіршим виходом з усіх можливих, будуємо мир у суспільстві, руйнуючи стіни між людьми, між старими і молодими, між багатими і бідними для того, щоби вони бачили спільне майбутнє. Закликаємо завжди шукати мирний вихід із будь-якої ситуації. Спільнота з власного досвіду знає, що нема нічого гіршого, аніж війна, бо від неї страждають абсолютно всі.

Мир додався до харизми «Спільноти святого Егідія» цілком природним чином. По-перше, мир для нас – це дар Бога, він не дуже залежить від нас: ми маємо виконувати заповіді Господні. По-друге, мир – це пряма необхідність для наших друзів бідних. Професор Андреа Ріккарді (засновник спільноти. – Ред.) каже, що війна – це мати будь-якої бідності, і часто подає слова святого Серафима Саровського: «Віднайди мир у своєму серці, і тисячі довкола тебе навернуться». Ми це добре зрозуміли, коли спільнота вела перемовини в 1991–1992 роках у Мозамбіку. Скільки б допомоги ми туди не надсилали, це не допомагало, потрібно було відновити мир. 4 жовтня 1992 року був підписаний мирний договір, що зупинив війну. І цим ділом миру спільнота живе завжди. Зараз у нас є «офіс миру». В ньому працює мій друг Мауро Гарофало, який веде мирні перемовини у Центральноафриканській Республіці, Судані та деяких інших країнах. Якось я запитав у нього: «В чому секрет миру і що можна зробити заради нього?». І він відповів: «Робіть те, що робите. Будьте людьми миру. Створюйте течії миру, бо це потік, який захоплює людей, і таким чином мир поширюється довкола».

Вирішенню конфлікту в Мозамбіку, у якому «Спільнота святого Егідія» відіграла важливу роль, посприяла дружба членів спільноти з архиєпископом міста Бейра Джайме Гонсалвесом, який просив про допомогу і якому ми надсилали допомогу для вірян. Також велику роль відіграло розуміння того, що чужої біди не буває. Якщо говорити про методи, то існує один, який запропонував святий Папа Іван ХХІІІ. Він сказав, що треба шукати те, що об’єднує, і відкладати те, що роз’єднує. Ці перемовини нам дозволила вести наша слабкість: ми не мали жодного інтересу в Мозамбіку, окрім допомоги самим мозамбікцям. Спершу це були складні секретні перемовини, які тривали понад два роки із залученням компартії Радянського Союзу, що тоді ще мала вплив у Мозамбіку, із залученням Ватикану, коли Іван Павло ІІ прийняв президента Мозамбіку, із залученням Америки та ООН. Для мене це дотепер дивно, але саме наша спільнота прописувала статут для нового війська Мозамбіку. Тобто це робила спільнота, яка не дуже розуміється на зброї. Але ми були змушені це зробити спільно з генералами НАТО і Радянського Союзу для того, щоб об’єднати війська спротиву з офіційними військами, перемішати їх для того, щоб це стали війська Мозамбіку, а не однієї політичної партії. Одним із рішень було те, що повстанці матимуть постійну квоту в парламенті. З того часу в Мозамбіку регулярно відбуваються демократичні вибори, і в жодних не перемогли повстанці, але завжди відчували себе політиками. Важливо перетворити людину з автоматом Калашникова на політика, бо краще, коли депутати б’ються в парламенті стільцями, аніж коли ходять вулицями зі зброєю – це набагато небезпечніше. То був дуже важкий процес, який постійно супроводжувався молитвою. Так ми знайшли покликання для літніх людей. Вони мають багато вільного часу, тож можуть бути як монахи, які постійно моляться. Своєю молитвою вони дуже допомогли успіхові переговорів.

Наступна річ – провадити діалог можна із тим, хто справді здатен вплинути на ситуацію. Треба мати дорожню карту встановлення миру, у якій будуть прописані всі маленькі стежки до миру. Тобто ті маленькі кроки задля встановлення миру, які можливо зробити: можеш домовитися з одним угрупованням – домовляйся. Це те, що зараз відбувається у Лівії, де ми намагаємося об’єднати хоча б якісь угруповання, щоб вони почали діалог. Чи як це було у Центральноафриканській Республіці, де ми допомогли підписати меморандум про мир між п’ятнадцятьма угрупованнями, які воювали між собою… Це було справді складно, бо там практично нема держави. Але це вдалося, і поступово налагоджується діалог. Важливо пам’ятати кінцеву мету: щоб люди перестали страждати через військову агресію. Це найважливіше, бо без життя нема справедливості. Якщо людина померла, жодну справедливість вже неможливо встановити. Тому перше – це припинення військових дій, а далі – розмовляємо. Варто пам’ятати й про те, що ми не вікіпедія, щоби знати всі відповіді, завжди потрібно слухати людей на місцях.
Бути людиною миру означає не толерувати і не допускати агресії, навіть у соціальних мережах. Зараз є багато такого, коли, ховаючись за вигаданими аватарками, люди дозволяють собі виявляти агресію, яка виливається потім у агресію на вулиці. Це сталося два роки тому, коли була серія погромів проти ромської меншини в Україні. Абсолютно недолугі й непристойні речі дозволяли собі писати навіть люди, які мали б стежити за тим, що пишуть, наприклад журналісти. Люди слова мали б розуміти, до чого може призвести невиважене чи недоречне слово. Те саме стосується деяких депутатів, які агресивно висловлювалися на адресу ромської меншини. Відтак у квітні 2018 року почалася серія погромів у ромському таборі біля Києва, в якому жили діти, з якими ми займалися. Вони були першими постраждалими. Ця хвиля погромів перекотилася в Тернопіль, кілька разів були напади у Львові, які закінчилися вбивствами. Отже, агресія із соцмереж виливається на вулицю, і ми це знаємо точно. Потрібна кампанія з пояснення проблем ромів, як і пояснення того, наскільки для всіх громадян України небезпечно так поводитися. Кардинал Матео Дзутті вчить, що словесна агресія у соцмережах є гріхом, із якого слід сповідатися, бо слово ранить.

Ми бачили сплеск агресії під час виборів, коли політичні коливання ставали приводом для того, щоб люди сварилися між собою і переходили до насильницьких дій. Ми ж хочемо виховати нові покоління, які зрозуміють, що таким чином суспільство не стає кращим і агресія не є виходом. У цьому важливою є молитва, на яку збираються люди незалежно від того, до яких таборів вони належать, і просять у Бога про мир. Мир – це найбільша цінність. Вона вища за президентські вибори, за мої вподобання, за будь-які прояви різноманіття в суспільстві. Молитва за мир, яку проводить «Спільнота святого Егідія» раз на місяць у Києві, збирає представників різних конфесій. На ній проповідують священники, єпископи різних конфесій. Тут є важливим момент зустрічі, освяченої Богом, бо ми збираємося не довкола міжконфесійного діалогу чи теоретичних речей, а довкола Слова Божого. Люди зустрічаються, і ці зустрічі допомагають зрозуміти, що інший – така ж людина з гідністю, що з нею потрібно провадити діалог. Це і є Революція Гідності, яка тільки розпочалася в Україні і яку потрібно продовжувати на абсолютно всіх рівнях. Важливо, щоб молодь не боялася заходити в доми для літніх людей. Треба долати упередження, які існують щодо літніх людей. Важливо навчитися зупинятися на вулиці біля тих, що просять милостиню, адже ми всі кияни, а для спільноти важливим є вимір міста, бо Господь нам довірив Київ, Львів, Івано-Франківськ, і ми повинні робити їх кращими для всіх. Це і є ті практичні кроки будування миру. Якщо на вулиці -15°, ми всі (хто може) о дев’ятій чи десятій вечора виходимо з гарячим чаєм і ковдрами, щоб допомогти людям без дому. Такі конкретні кроки роблять суспільство більш мирним, роблять діалог не абстракцією, а, як казав святий Іван Павло ІІ, «будівничими майданчика, де кожен може покласти свою цеглину не для зведення стіни, а для будівництва спільного дому».

З початком воєнних дій в Україні мир перестав бути теоретичним поняттям. Люди зрозуміли, що мир не вічний. Як казав один проповідник, мир – це те, що постійно треба будувати, якщо його не будувати, він швидко закінчиться. Маємо й не дуже добру тенденцію, коли, говорячи про мир, маємо на увазі перемогу. У війнах ХХІ століття нема переможців і переможених. Недостатньо сьогодні вивісити прапор на Рейхстагу і підписати капітуляцію. Ми не можемо ігнорувати війну в інтернеті, через який можна робити все, що завгодно. Є речі, що ускладнюють життя і без застосування зброї. Та й сама зброя тепер стала занадто потужною. Коли зброя потрапила до рук тих, що не вміють користуватися нею, вибухнув збитий пасажирський літак… Як на мене, не можна плутати мир із перемогою. Дуже шкода, що навіть у Церкві пряма заповідь Господа про мир і заклик до миру не завжди почуті. Військові роблять те, що повинні робити: служать державі та суспільству. Але суспільство – це більше, аніж військові, тому Церква повинна постійно закликати миру і до того, щоб ми будували мир довкола себе. Знаємо, що війна захоплює території, але може бути навпаки – мир може захоплювати території. Ми це бачили в історії спільноти у різних країнах.

В Україні ми йдемо шляхом побудови цілісного суспільства, яке хоче будувати мир. Сама Україна досі не завжди об’єднана: маємо багато проявів поділів усередині. Ми й далі наполягаємо на тому, що повинен бути діалог, діалог із людьми, які воюють, оскільки навіть ті, що думають, що вони є володарями війни, не зможуть відібрати автомати в тих, у кого вони безпосередньо в руках. Тож потрібно провадити діалог навіть із ними, не забуваючи про політичний аспект. Я особисто радий переговорному процесу, що розпочався нещодавно в Парижі і мав дуже конкретне продовження у звільненні заручників перед Новим роком. Це дуже позитивні кроки, які я підтримую. Але знову ж таки спільнота не має універсальних рішень, ми не можемо давати універсальних порад. Для цього є політики, дипломати, які, маю надію, могли б робити більш професійні кроки.

Щоби прийняти мир у серце як Божий дар, треба передусім визнати свою слабкість, бути убогим духом, розуміти, що ми можемо отримати мир тільки тоді, коли довірятимемо Богові і прийматимемо Його рішення із переконанням, що наше рішення не завжди найкраще. Для нас важливим є приклад святого Франциска Ассізького, який буквально виконує те, що написане в Євангелії: я був голодний, і ви мене нагодували. І ми йдемо годувати. Там написано, що Бог є Богом калік, рабів, ув’язнених, і ми в це віримо. Тому йдемо до ув’язнених, хворих, калік, щоб бути разом із ними. І ця довіра – як пригода, бо не завжди знаєш, що буде далі. Як казав святий Григорій Двоєслов: «Слово Боже росте разом із тим, хто його читає». Тому «Спільнота святого Егідія» – це спільнота молитовна, яка збирається майже щовечора на молитву, це спільнота, яка спонукає всіх своїх членів читати Святе Письмо щодня і довіряти. Чому? Тому що ми слабкі. Єдиний спосіб це зрозуміти – молитися, бо коли ти стоїш перед Богом, ти визнаєш свою слабкість. У Святому Письмі написано «любіть ворогів своїх», тому мене дивує, що до заповіді «не убий» написані товстелезні книги винятків, коли можна вбивати. Краще зробити такі винятки до заповіді «не пожадай жінки чи чоловіка ближнього свого». Це було б набагато небезпечніше, аніж до заповіді «не вбий». Написано «не вбий», і стоїть крапка, тому ми довіряємо Богові. Чи завжди нам це вдається? Ні. Чи означає це наївність? Так, ми наївні люди, і в нас є мрія. І ця мрія не наша – це мрія Бога. Довіра твориться з дня на день із малесеньких кроків, і ми не боїмося робити їх, бо таким чином наше серце тренується. Як наше тіло має бути тренованим, щоб бути здоровим, так і наше серце. Іншого виходу нема.

Юрій Ліфансе, голова «Спільноти святого Егідія» в Києві

Поділитися: