Спогади Патріярха Йосифа

(Продовження — Жалоба — скарга)

Першому секретарю ЦК КП Рад. України М. В. Підгорному — Київ

Бо признало рішення поголовного (винного і невинного) вислання несправедливим. Чи така аналогія не заходить в нашому випадкові? При кінці розмов 1953 р. в Москві мені сказали в Міністерстві, що їм не випадає якось вертати заборону і змінювати відношення до Ватикану. Мій Боже, чого то нині не робиться ради святого спокою?! І згаданий факт з калмиками, кавказцями й іншими нацменами і змінення відношень з Югославією, Японією, багатьма давніше воюючими державами свідчать про це проречисто. А впрочім, яка тут дискредитація, було так, а тепер змінились умовини і знята заборона, так якби нічого ніколи не було! Це буває не раз і не два в державних умовинах.

Але йдім дальше за логікою фактів. В обороні нашої Церкви виступив Папа, і підняли голос католики всього світу і загалом усі віруючі в Бога. Вони порушили небо і землю і дальше будуть йти в тому напрямі, бо ходить вже не тільки про Греко-католицьку Церкву, але про релігію як таку. Бо Радянський Союз вирішив знищити всяку релігію. Визов кинений! Приготовляється Вселенський Собор в Римі! До Католицької Церкви приступлять всі протестанти, закордонні православні, а навіть індійці, як була раз згадка в пресі. Таке об’єднання є величезної ваги не тільки для релігії, але впливає і на політичні констеляції. Вибір президентом Сполучених Держав католика Кеннеді дуже сприяє об’єднанню католиків в Сполучених Державах, Англії, Франції, Італії, Німеччині, Бельгії, Голляндії, Австрії, Португалії, Еспанії, Південної Америки, Австралії, Азії, Африки, як сказано не тільки на церковному-релігійному, але і на політичному полі. Воно зближує і об’єднує їх! Приготовляється осудження безбожницької акції в Радянському Союзі, очевидно і на Україні, і ще якісь там покищо невідомі нам дуже важні рішення, а післяСоборових Ухвал для католиків вороття немає, і ситуація стане ще важча. Виразно формуються два світові політичні табори на релігійному тлі — за і проти Бога! У відозві до народів світу — до невіруючих і віруючих Радянський Союз і демократичні держави, згл. їх комуністичні партії, не можуть мимо пройти над віруючими і говорять про трагічний момент для миру по причині уміщення підводних човнів Поляриса в Шотландії. Гроза війни висить увесь час на волоску, як меч Дамокля, і треба признати, що предс. Н. С. Хрущов робить в тому напрямі величезні старання. Завдяки чемности начальства в тюрмі, хоч в Києві, згл. в київських тюрмах прожив 7 літ, я міг в перший раз оглянути дещо Київ. Стоячи побіч пам’ятника св. Володимира, задивлений у Дніпро і в далекі за ним городи і простори, не міг позбутися надоїдливої думки, що цей двотисячний майже Київ, прегарний і славний, вся п’ятитисячна культура, починаючи від трипільської, а може ще і ранішої, всі городи і лани широкополі — усе те може зникнути з лиця землі від одної сучасної бомби. А певно, що першою будуть стріляти на Україну, щоб знищити цей найбагатший край і його цвітучий промисел. Але пощо я це пишу, коли Ви, Гр. П. Секретар, як фактичний керівник державних справ України, це далеко краще знаєте, ніж я — не політик і ув’язнений митрополит? На те, щоб висловити гадку, що припинення антирелігійної пропаганди, зокрема полекші для нашої Української Католицької Церкви були би сильною струєю води на піднімаючийся пожар всесвіту. Всякі лайки, агітки і репресії до нічого не доведуть. Церква переходила в історії вже не одні дуже жорстокі переслідування і виходила з них завжди побідно. В своїй політичній скромності можу лиш додати, що Радянський Союз і Радянська Україна мають далеко грізніших ворогів, з якими в першу чергу треба боротися, ніж релігія. Поборники релігії в своїй безоглядності і однобічності, як це звичайно буває, задавлені в усі «блага», які сподіються одержати знищенням релігії — не видять жахливої дійсности і тих страшних шкід для держави, які несе з собою релігійний атеїзм. Предбачування майбутніх державних подій, політична второпність і сама логіка фактів вимагають безумовно якогось посунення в напрямі відпруження. Чи таким, як кажу, не були би у великій мірі полекші для Української Греко-католицької Церкви? Здається, що так, бо противна сторона мусіла би зрефлектуватися!

В УРСР є признані католики латинського обряду, нез’єдинені православні, протестанти, євреї, мусулмани, баптисти й інші. Була би признана і наша Католицька Церква візантійсько-українського обряду. За що ж вона нині викинена за пліт? На моє здивування, я почув на розмові з оперативним начальником відповідь: тому, що вона ділить український нарід. На милість Бога! Найперше, Українська Республіка є безбожницька, і для неї такий релігійний поділ байдужий! Вірте собі в що хочете, будьте тільки добрими громадянами. Подруге, якщо правда, що Греко-католицька Церква ділить український нарід, то його ділять і всі інші релігії, признані в УРСР, а мимо того вони допущені і признані державою. Крім того, в кожній, навіть однонаціональній, державі є звичайно дві або більше різних релігій, і вони зовсім не загрожують державній силі. Так в Німеччині є католики і протестанти, так у Франції, Англії, так в Сполучених Державах, Чехії, Голляндії і в багатьох інших державах. Чому якраз ця Греко-католицька Церква мала би загрожувати потузі Радянської України в її теперішньому зеніті? А вже ж ця Церква вдержала український нарід перед його винародовленням на Західній Україні. Коли д-р Кость Левицький, бувший президент міністрів Галицької України, що переговорював з радянськими представниками у Відні, вітав 1939 р. радянську владу у Львові, сказав між іншим такі пропам’ятні слова: «Як радує нас незмірно освободження від польського іга, так тривожить нас доля нашої Греко-католицької Церкви, якій наш нарід має стільки до завдячення. Бо якщо би не вона, то не мали би Ви вже кого освободжувати». На те була тільки прикра відповідь: «Нам Церкви не треба». А може завважите, Гр. П. Секретар, що її вплив Вам у політичному житті тепер вже непотрібний. Тоді вона не буде Вам з ним накидатися. Всі закиди про неробство, здирство, дармоїдство і таке інше нашого духовенства — увесь цей «український православний арсенал» у відношенні до нашого духовенства на Західній Україні не має жодного, навіть найменшого, примінення. А вже ж безсторонній суд 8-тисячолітньої історії говорить, що опоганений і опльований нині священик був і є добродієм людства!

А може повторить тут хто давню казку, видуману царськими істориками і повторювану, на жаль, радянськими істориками, що Унія то інтруз на українських землях і польська, а зокрема єзуїтська, інтрига, що це головорізня, як мені сказано кілька днів тому? Щоб на те відповісти, прохаю дозволити мені, фаховому історикові, на коротку історичну дегресію.

У своїй «Історії Вселенської Церкви на Україні» я доказав, що перші початки християнства датуються в нас від ап. Андрія, десь від 50-х років по Хр. Наш геніяльний літописець Нестор оповів це найдавніше передання в католицькій версії, а саме, що ап. Андрій, перемандрувавши Україну, пішов на північ до Новгороду, а звідти до Риму, до св. Петра, щоб здати звіт із своєї діяльности на Русі. Цю саму вселенську католицьку віру проповідували дальше нашим предкам-скифам Андрієві учні і засланий до Херсонесу св. Климентій, Папа Римський, котрого мощі з Херсонесу перевіз до Києва Володимир Великий, а Ярослав Мудрий казав умістити його образ (ікону) на абсиді, виложеній мозаїкою Київської Софії разом з 12-ма апостолами. Пізніше проповідував ту саму католицьку віру на українських нинішніх землях св. Мартин Папа. Церковна єдність вдержалась на Русі і в пізніших століттях, тому що до 1054 р. існувала тільки одна Христова Церква на Сході і Заході. Ми маємо виразні історичні свідоцтва про зносини в церковних справах нашої великої княгині Ольги і її сина Ярополка з німецькими цісарями Оттонами, тодішніми носіями католицької віри на Заході. Володимир Великий приймав три рази послів Папи Римського «з честю і любов’ю» котрих для більшої гідности супроводжали польські й угорські, а, мабуть, і чеські посли, і Володимир сам посилав кілька разів своїх послів до Риму. Впрочім вже за Ярополка приходили посли з Риму. Дальше подружжя наших князів і княгинь з католицькими королівськими і імператорськими родинами Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини, Німеччини, Франції і інших. Що дочка Володимира Мономаха була замужня за англійським королем, а сам Володимир Мономах був жонатий з Гітою, англійською королівною — це пригадував недавно киянам таки в Києві англійський прем’єр міністрів МекМіллан. Вибір, незалежно від константинопольських патріярхів, київських митрополитів Іларіона (1051) і Клима Смолятича (1147) поставлено головою — мощами Папи Климентія, найбільше освіченої тоді людини на Русі, введені свята і пости під римським впливом, все це хіба достаточні докази на єдність одної Вселенської Соборної Католицької Церкви на Русі-Україні. Після Керулярівського розламу (схизми) 1054 p., то папські посли, що вертали безпечно через прихильну собі Русь-У країну. Київські митрополити, греки з роду і ставленики константинопольських патріярхів-керулярівців стали проповідувати розлам Церкви і на Русі. Це особливо зазначується після смерти Володимира Мономаха (+ 1129). Одначе і в тих часах не бракує в нас оборонців єдности з Римською Церквою, як згаданий митр. Клим Смолятич (пост. 1147), що не признавав царгородського патріярха, митр. Петро Акерович, учасник Вселенського Собору в Ліоні 1245 p., митр. Кипріян з часів великого князівства Литовського, митр. Герасим, митр. Григорій Цамвляк на Соборі в Констанці (1417), митр. Ізидор на Флорентійському Соборі (1439) і в кінці Берестейська Унія 1596 р. Не можна поминути також і іменованих Папами русько-українських королів Ізяслава, його сина Ярополка, короля Данила Галицького, не кажучи вже про пізніших галицьких королів. Все це надто маркантні дороговкази пройденого шляху Греко-католицької Церкви в історії України. «Я не вводжу нічого нового, — говорив наш митр. Іпатій Потій,— але зберігаю ту церковну єдність, яку передали нам наші батьки — предки». Митр. Іпатій Потій і митр. Йосиф Рутський бували в Києві. Навіть митр. Рутський погодився був з митр. Петром Могилою і хотів його признати патріярхом, якщо би він признав Папу. На перешкоді стали козаки.

Коли нез’єдинені православні ієрархи в Києві не раз і не два вихваляли польське військо як рицарське і громили козаків як розбишак (Старушич і інші), писали свої твори по-польському, то опоганюваний св. Йосафат Кунцевич писав свої твори по-українському з білоруською мовною домішкою і боронив відважно своїх прав перед канцлером Львом Сапігою.

В часі полемічної доби митрополити Петро Могила і Сильвестер Косів були прихильниками єдности Церкви й архиєп. Мелетій Смотрицький, найспосібніший, найвище образований, але і найзавзятіший противник Унії, вкінці переконався про своє ложне становище і став греко-католиком. Богдан Хмельницький зробив фатальну політичну помилку, що проголосив уніятів своїми ворогами, замість втягнути їх до будови своєї держави і зробити з них остою і забороло національности проти напору поляків на Україну і так польщення українців, чим вони в дійсності і пізніше стали і були. Коли вони вже католиками грецького (візантійско-українського) обряду, то не треба вже більше окатоличувати латинським обрядом і тим самим польщити, так аргументували наші митрополити в Римі і так говорили Папи полякам. Тому поляки ненавиділи Унію. Причиною такого негативного становища Богдана могла бути особиста ураза, що його зрадила полька-католичка. Але при чому тут греко-католики? Неприхильне становище до Унії він виніс, здається, з польських шкіл. Козаки не орієнтувалися в ситуації і не хотіли в своїй узкоглядності і впертості цього зрозуміти. Хіба Залізняк і Гонта — це не типи такого політичного примітивізму, або і чудацтва! Убити своїх синів, тому що вони католики, і вночі викрадати їх тіла, плакати і хоронити їх?

У 1720 р. на Соборі і в Замістю нас, греко-католиків, було 14 мільйонів. Але цар Петро і його наслідники з амбіцій самовластя стали нищити нашу Церкву. Прийшли криваві переслідування на Холмщині і Підляссі, внаслідок чого кілька мільйонів українців, що віками держали українські кордони, перейшли на латинський обряд, який був дозволений царською владою, як і нині в Радянській Україні — спольщились і пропали раз на завжди для української нації. Осталась частина на Західній Україні під Австрією, а після Польщею, що скріпила і розвинула свою Греко-католицьку Церкву і вдержала ввесь нарід в українській свідомості. Нам невимовно прикро і жалко, чому нам, діждавшимся освободження з-під польського ярма і злуки з Радянською Соборною Україною, народня Радянська Влада вступила крок в крок в сліди царського самовластя і несе нам загибіль і смерть?

У зв’язку із сказаним я зверну увагу на ще один момент із сучасних умовин. Щораз частіше в радіо і пресі приходиться бачити і чути вістки, що німці жадають від поляків ревізії кордонів Одер-Найс. їх починають піддержувати в тому й інші держави. Воно вправді нині неможливе, але не є абсолютно неправдоподібне, що може створитись така міждержавна політична ситуація, і це чув я від дуже розумних поляків, що вони будуть примушені для вдержання всесвітнього миру відступити німцям деякі західні території. За те очевидно зажадають рекомпенсати на Сході, конкретно Львова і зв’язаних з ним областей Галичини і Волині. Здається, що ще тепер виходить, а давніше зовсім певно — польська газета «Львів-Вільно». Значить, всі поляки на кулі земській є одної думки — відібрати давні українські і білоруські терени, які колись, часово поневолені, належали до Польщі. В міністерстві в Москві 1953 р. один генерал проводу (руководства) сказав мені: «Ви повинні нам бути вдячні, що ми злучили вам українські землі». На то відповів я: «Навіть дуже вдячні, але невдячні за те, що ви відступили Холм, Перемишль, Сянок — Польщі, а Пряшів — Чехо-Словаччині». Тоді я почув таке: «Треба було вам бути на переговорах в справі усталення кордонів між Радянським Союзом і Польщею. Поляки і то поляки-комуністи за всяку ціну жадали Львова!». «Чому ж ні, — додав я, — може ще і Києва?». Я чув і тепер від поляків: «Київ належав до нас». Насувається само з себе питання, пощо штовхати, хоч би і не хотячи і не вмисно, західніх українців заглядати до Польщі? Бо ніде правди діти, що негодування, явне і тайне, з приводу ліквідації Греко-католицької Церкви було і є. Під релігійним оглядом буде рішуче легше, як воно тепер, а під національним не буде вже, як було. Не ті часи! Так чув я не від одного, хоч я сам особисто іншої думки. То була би благодать!

Я пригадую ще один такий інцидент-випадок. Коли 1944 р. розложилися радянські війська в парку внизу св. Юра, збігся нарід і став говорити з військовими: як то буде тепер? Офіцери запевнювали, що воно буде рішуче інакше, як було в 1939-1941 pp. Один полковник чи генерал, не пам’ятаю добре, сказав прилюдно при тій нагоді: «То дивно, як за так короткий час можна було собі так зразити увесь нарід». Впрочім і мені самому заявив і мене запевнював предсідатель Комітету для релігійних справ у Києві при Раді Міністрів в 1944 р. після смерти митр. Андрея Шептицького, що «забудьте те, що було, воно не вернеться. Вам будуть підчинені вірні Греко-католицької Церкви в Польщі, бо ми хочемо мати зв’язок і вплив на них, одержите друкарню, будинки Академії і інші вольності і полегші». А це було вже після всяких інкрімінацій священства за участь з німцями і націоналістами. За мене, як митрополита, вже хіба не повторювано жодних виступів проти радянської влади і не могло цього бути. Ні німців, ні націоналістів не було! А мимо того, не минув рік, як небозвід затягнувся, всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився, як найбільший злочинець, в тюрмі, для котрого ладжено шибеницю на площі св. Юра. Сам предсідатель аж за голову брався, коли довідався про те. Так переказували мені в тюрмі. А один слідчий сказав сам до мене, що ми не могли скорше братися до антицерковної акції, бо не були певні побіди. Я не висказую при тому своїх власних міркувань, але повторюю відомості про об’єктивні факти, які ще в пам’яті всіх і які все таки домагаються якоїсь поправи і мінімального задосить учинення, коли вже все успокоїлось і нема жодної державної небезпеки.

На кінець прохаю вислухати цих написаних слів, як обвинуваченої сторони, бо «аудіятур ет альтера парс»! Комуністи-безбожники не можуть розуміти релігійної справи і не відчувають, як ми невимовно терпимо і горюємо. Одні кажуть, що Греко-католицька Церква не існує, тоді тим більше нема причини продовжувати і боятися якихось неприхильностей від недобитків. Хай собі вірять і моляться у своїх церквах, які вони побудували. Другі кажуть — дозволити вам Греко-католицьку Церкву, то ви завтра перевернете увесь Радянський Союз. Страхи на ляхи!

Будь спокійна, Батьківщино, нема жодної небезпеки. Тому думаю, що 44-річний досвід радянської держави промовляє за тим, щоб не виключувати з республіканського життя Української Католицької Церкви, як не є виключені інші віроісповідання на Україні. Вона зовсім не стоїть на перепоні введення комунізму. Того вимагає і державний хлопський розум! Тому з становища льояльного громадянина, хоч пишу це як довголітній каторжник-в’язень, прохаю дуже Вас, ВП Перший Секретар, перевірити ще раз справу Української Католицької Церкви в Радянській Україні і привернути її давні права, які вона набула і посідала до 1946 р. і не юридично, але тільки адміністративно, стратила.

Прохаю прийняти вислови належної пошани

(Підпис)
Січень, 1961

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>