Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Спогади Патріярха Йосифа

(Продовження)

ЖАЛОБА (Скарга)
З лютого 1961 p., Київ

Не треба при тому забувати і два дуже важні факти. Вам добре відомо, Гр. Міністер, що слідство проти мене було ведене 1946 року також і в тому напрямі і під тим кутом (аспектом), щоб висвітлити, який вплив мала наша Церква на нарід за польської і австрійської держави. І то не лише мене, але й інших допитувано в тій справі і в такий спосіб. Ви можете легко провірити щодо мене питання (вопросы) слідчого Майрова, і мої відповіді, а вони були ставлені ним певно не від себе, але з вищого поручення. Впрочім, сам він мало визнавався в наших церковних справах. І так мені було навіть сказано при деяких запитах, а пізніше в Москві.

Крім того, вже передше, 1944 p., в листопаді або грудні, вже не пам’ятаю точно, в часі побуту моєї делегації в Москві в справі признання Греко-католицької Церкви, зайшов такий знаменний факт. Делегацію очолював архимандрит д-р Климентій Шептицький, а в її склад входив між іншими і Костельник. Після проголошеного признання Греко-католицької Церкви в Радянськім Союзі предсід. Комітету Полянським Генеральний Штаб у Москві запросив делегацію до себе. В часі розмови, а пізніше і гостини Головуючий Генерал заінавгурував дебату таким вступом: «Ми знаємо, що ваша Церква мала і має великий вплив у народі. Чи не міг би ваш митрополит вплинути на Шухевича, щоб він перестав воювати з нами. Ми можемо його розбити, але нам не випадає воювати за Західню Україну». І пішла довга дебата, як це зробити. І переговори з Шухевичем Генеральний Штаб почав за нашим посередництвом. Годі отже в Радянськім Союзі справа стояла так, а тепер нова теза звучить, що ми «давні і запеклі вороги народу». Вірте мені, Гр. Міністер, що так воно не було ніколи і не є. Я не слухаю агітки, бо агітка агіткою, але беру Ваші слова докори, Гр. Міністер, як члена Правительства Радянської України, і на них відповідаю. Ви не хотіли тоді того впливу Церкви, але він був би Вам також добре придався!

Не дуже то так давно були в мене в лягері люди з високого державного стажу, з деякими справами і предложеннями. Вони знали прецінь добре, хто я, але зовсім не відносилися до мене, як до ворога народу. Навіть тіні того не було, а виділи вони в мені радше жертву політичної констеляції. Вони виложили своє, я дав відповідь. А коли я між іншим завважив, що слідчі є іншого погляду, ніж вони, то почув такі рішучі слова: «Нехай слідчі до того (дипломатії) не мішаються, то не їх справа». Ми говорили довше, і вони прохали о строгий секрет. І хоч моя відповідь була негативна, то, борони Господи, щоб вони мені сказали на те якесь прикре слово негодування, але навіть не ужили якогось нечемного вислову.

Так само, коли я був у Єнисейську, в Домі Інвалідів, хто то приїздив з Міністерства з Москви поза плечима Красноярського начальства і розпитував мене, яке моє життя, умовини і положення на висилці, щоб переконатись самому, як воно в дійсності є. Видно, що і в Москві не всі кинули мене на іграшку судьби. Бо було таке, що коли я жалувався Красноярському Генерал-лейтенантові КГБ на жахливі умовини в Домі Інвалідів і що на мене робили напад з ножами бандити-інваліди, то він того не знав, але що якась старушка прала білля і приносила молоко, то районний начальник КГБ Даниленко повідомив його про це. Та навіть Красноярське КГБ не хотіло посвідчити мені (хоч на Ваше бажання мене арештували), що я був 6 літ на висилці в Красноярському краю. Посвідка була потрібна мені для оскарження (жалоби), бо тайшетські правники радили мені написати її, щоб мені почислили цю висилку за лягер. Вони відповіли, що це не була висилка. А що ж тоді? Літнисько? Коли раз питався конвоя, що проводив мене з автоматом, чи то назад треба вертати до Красноярської тюрми, то він з удаваною серйозністю відповів: «Разве это тюрьма?». А що ж? — продовжую я. «Гостиница», — закінчив він. У конвоя це був жарт для розвеселення, але в КГБ то хіба ні! Бо ходило про те, щоб мені скоротити кару, як і іншим скорочували. Не хотіли назвати це навіть висилкою і карою!

Навпаки, коли 1957 р. приїхав був до мене до Дому Інвалідів у Маклакові-Кузьмінці, біля Єнисейська, начальник Київського Слідчого Відділу полковник Пивоварец, то відразу кричав і то з кулаком: «Ми вас посадим!», так що коли я вийшов з клюбу, де відбувалась ця прикра розмова з погрозами, то мене питали: «Що вони там, хотіли вас убити?». А й самим красноярським начальникам було це дуже неприємно, бо вони все таки заховували якусь приличну поведінку.

Гр. Міністер, я хочу Вам при тій нагоді відкрити одну півтайну, а саме: я нераз чув від дуже розумних людей, комуністів і непартійних, а вони покликувались навіть на Леніна, що найменше щасливу і вдачну політику із усіх радянських республік веде Українська. Вони то може і досадніше висловлювалися, але я не хочу входити в слушність чи неслушність осуду. Одно при тому цікаве, що я ніколи не чув навіть в найближче стоячих до Вас кругів, ні в Москві, ні в Сибірі, ні в лягері, ні на волі якихось не то похвал, але навіть додатних оцінок, а завжди «хохол» супроводжувано махненням рукою.

Борони Боже, щоб я хотів тим когонебудь діткнути, але говорю тому, що таки добре знати, а ледве чи Вам хто це скаже, бо навіть мені, як українцеві, женувались це говорити. Видно, що щось за тим є на речі. А мені приходить тепер на думку, чи це вічне повторювання і відгрівання ворожнечі Греко-католицької Церкви і ми, і я особисто не підтверджують до деякої міри порушених підозрінь і української сатири на тему: товкти воду в ступі? Кому це потрібне? Яка прикра короткозорість і тупість уніята в нерозумну тактику останньої скандалістики Бєляєва і товаришів! Може лучше про те і не згадувати! Яка в тому конструктивна державна думка? Поважні одиниці в лягері називають це несерйозністю, а ще і чим гіршим в більшому маштабі. Одне є певне, що нас, Греко-католицьку Церкву, не дезавує це. За кордоном і не тільки тут це мусить страшенно підкошувати авторитет, гідність і повагу авторів і не тільки самих творців, але і тих приналежних, та понижувати їх в очах усіх об’єктивно думаючих людей. Хтось з комуністів сказав, що якщо би ці твори переклав і післав Голіяттому, то він прислав би співчуття. А Міцкевич сказав би:

Згадую про це з невимовною прикрістю, бо воно поваги української держави не підносить! Це не для докору!

  1. Ви, Радянський Український Уряд, маєте претензії до Папи, що він вам ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом, таким, яким він є другом Америки, з котрою ви хочете дружитись. Перестаньте переслідувати Греко-католицьку Церкву і нищити загалом релігію, а тоді відносини безумовно зміняться на ліпше. А якщо ви не бажаєте цього, то він хоч-не-хоч мусить бути ворогом безбожництва і тоді, річ ясна, жалі проти нього неоправдані. Це рівнож не для докору, але для поправи самої справи! Прохаю ласкаво зрозуміти, що Католицька, Вселенська Церква існує вже на українських землях буквально тисячу дев’ятсот літ, а ви — 44 роки, несповна півстоліття. Вона перша боронила бідняків і всіх покривджених не фізичною, але моральною зброєю, а ви далеко-далеко пізніше, щойно в найновіших часах.

Мені предкладали не раз і не два в Москві і навіть тут, в Міністерстві, в Києві, і то за великі нагороди, виступити прилюдно проти папи і наклеймити від Радянського Союзу його здогадне ворогування. Але я уважав і тепер не змінив своєї думки, що це попросту одчайдушність. А говорю це не тільки з католицького, але і з чисто комуністичного становища, що обвинувачення про ворогування безосновне. А виходячи з католицького, якже ж я мав би підіймати руку проти того, хто впродовж століть боронив і піддержував нашу Церкву і нашу народність і мене особисто, а ви б’єте, громите і нищите її і мене вже від 1939 р. Прохаю тільки прочитати Буллю Папи Пія XII, звернену до нашої Церкви і до мене особисто, а якої копія знаходиться у моєму «ділі», щоб переконатися про справжній стан! Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як Ви, Гр. Міністр, але папа вам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права для Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке їй право належиться на основі Конституції. А нині воно потоптане!

  1. Як продовження цих страхіть, Ви, Гр. Міністр, пропонували мені останнього разу навіть у вашому товаристві їхати на агітку в Західню Україну. Але я скажу одверто, що не збираюся зовсім, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить. Поперше, справи Церкви не рішаються на політичних мітингах, але в церквах. Подруге, я не агітатор і агітацією не займаюсь. Я проповідував у церквах і там можу дальше проповідувати. Хто хоче, може слухати, а хто ні — вийти. Потрете, такий виступ дискредитував би більше Вас, ніж мене, та не тільки Вас, Гр. Міністр, але Радянську Україну тут і за кордоном. Було би нове жировище! «Квіота нон мовера». Пощо робити собі самому прикрості? Прохаю пригадати собі неприємну дискусію Вишинського і Ачесона на тему Балтики в Нью-Йорку. Ви знаєте добре, що мене арештували вночі, вночі перевезли до Києва, ніхто не знав, де я дівся. Вірні хотіли зложити мільйон рублів заставу, щоб мене випустили на свобідну стопу. Мене судили тайно вночі, при замкнених дверях, ось тут, недалеко Вашого теперішнього кабінету, без прокурора і оборонця, і зовсім не везли мене тоді на «Суд народу», хоч голосили передше, що мені лагодять шибеницю. А тепер, після 17 літ[1] тюрми і безбожницької та т.зв. православної агітації, маючи адміністраційний і політичний апарат в руках, Ви можете легко допровадити до того, що на мітінгах будуть кричати не тільки — він «ворог народу», але і «розпни — убий його». На мітинги приходять не тільки віруючі, але і невіруючі, а крім того Ви можете легко зібрати елемент, якого Вам тоді потрібно. Нині підняли справедливий голос, що убили Люмумбу, а чи буде Вам мило, як будуть кричати на ввесь світ, що Ви убили греко-католицького митрополита, що стільки літ карався у тюрмах невинно. Мені там небагато лишається до життя, але прийміть до ласкавого відома, що я безборонний каторжник-в’язень і терплю знущання і то невинно вже понад 20 літ! Хіба це досить! Є добра і гуманна російська приповідка, що «пленного не обижают», а українці кажуть, що «лежачого (недужого) не б’ють!». А Ви самі сказали, що не хочете штиками тримати державу і горожан, але прихильністю і задоволенням. Ще не так то дуже давно мені говорили видні комуністи: «Учтите, митрополит, что не сидите за то, за что вас судили, но по другим соображениям». Проте це і на самому початку арешту мені заявили ось тут таки в Міністерстві: «Если бы вы не митрополит, вы бы здесь не сидели». Значиться, я сиджу за справу Церкви, за яку Ви, Гр. Міністр, хочете мене знову наново обвинувачувати.
  2. Замість агітки, я предкладаю таке, на що вже проте була згода Міністерства Внутрішніх Справ у Москві 1953 р. Усуньте неправну заборону Греко-католицької Церкви на Україні і в Радянському Союзі, бо вона була вже правно признана 1944 р. Перестаньте переслідувати Греко-католицьку Церкву, а лишіть вірним свободу бути греко-католиком або нез’єдиненим православним, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, яку гарантує Радянська Конституція, побачите вислід, чи нарід хоче Греко-католицької Церкви, чи ні, і справа скінчена.

Ще деякі з вас чекають, аж ми всі, греко-католики, повмираємо. Але даремні сподівання. Греко-католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла так незвичайно, як ніколи передше, отже наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і Ви, а Греко-католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке і православне лихоліття, бо комуністи завтра не будуть такі, як нині, бо ті, що нині, далеко вже не ті, як були вчора! Підкреслюю, що це не моя особиста думка, але загалу вірних. А тим часом, знаєте, що хто би то не був, якщо на його смерть чекають збоку, то неприємна річ. Тому жийте на здоров’я, але дайте і нам бодай животіти.

  1. Зокрема, щодо Вас, Гр. Міністр, то Ви безбожник, і яка Вам рація поборювати католицизм, а боронити православіє, Ви ж в ніщо не вірите, і Вам якось не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московської патріярхії і московського православія. Цього не робив навіть провід Міністерства Внутрішніх Справ 1953 p., хоч то все таки їх патріярхія! Нема нині розумного комуніста не тільки на Україні, але і в Радянському Союзі, що хотів би повторити акти 1945 і 1946 pp. Вони задорого коштували Радянський Союз, зокрема Радянську Україну. Скільки трупів і скільки це нашкодило державі і тут, і за кордоном. Не диво, що багато провідних комуністів признає одверто і то не тільки в Москві, але і в Києві: ми поповнили похибку — нас обманули. Очевидно, треба це для добра держави направити, а направити похибку приносить кожному тільки честь і славу! І направити її легко! Радянська Україна признає ще Католицьку Церкву, отже признає і Українську Католицьку Церкву. Конституція дає свободу совісти і релігії, отже, вірні самі чинять, як самі вважають за добре і відповідно до того займають свої церкви. Так було вже постановлено 1953 р. в Москві. Впрочім подрібно можна це ще обговорити. В таких справах не може рішати, а навіть підтвердити яка-небудь агітка, але основні студії і розумна, оглядна, спокійна державна політика.
  2. Я аж тепер добре розумію, чому в Москві провід Міністерства так бажав мати мою «Історію Вселенської Церкви на Україні і загалом в Радянському Союзі», а яка дала ніби нагоду до мого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і лягерах. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-католицької Церкви, на чому опираємо її і чим боронимо правність її в історії.
  3. На кінець прохаю дуже звільнити мене ласкаво від ведення дальшої дискусії тим способом. Це понад мої фізичні сили. Ви знаєте, що я так мучусь і караюсь вже 25 літ, почавши від 1937 p., коли то після пацифікації почалась манія атентатів, а опісля війна з своїми страхіттями, арешти, ставлення під «стєнку», важкі тюрми, каторги (я стояв не тільки під більшовицькою, але і під польською), грозило мені і Гестапо. А при тому, коли була тільки сяка-така можливість, я мусів виповнювати свої обов’язки, так самі про себе дуже важкі. Я можу вислухати спокійно Ваші закиди, заміти і запити і дещо пізніше, на бажання, відповісти на них усно чи письмово, але в розважний спосіб. А так це сизифова праця — черпати ситом воду. Мій вік не є вже такий видержливий, а такі процедури я переходив на слідствах. Я розумію, для Вас це може бути і розривка в теперішніх літах і вигідних умовинах. Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все те болить і кожне шорстке слово. Я вже представив, що ми не в Академії Наук на рівних правах, що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви міністр, а я каторжник без жодних прав. Я науковець, не політик, а митрополит, а Ви не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того я приходжу з тюрми і вертаюсь у тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, слава Богу, 17 літ і завжди під автоматами. Один із Ваших начальників сказав: «Якщо би так попало на інших, то з його костей не було би вже сліду». А такі умовини не дуже то сприяють якій-небудь науковій праці. Слушно відповів предс. Хрущов американцям: «Якщо би вас обставив не десятками, а сотнями баз, як ви нас, як би ви себе тоді почували?». «Сі парва магніс сомпараре», то можна це і в нашому випадку примінити у великій мірі. Ваші начальники і ті, що мене везли, і ті, що мене приймали, однозгідно запевнювали мене, що не хочуть мене убивати, але якось рішити справу. І усе оточення і умовини так діють пригноблююче і депримуюче, що я впрост вгинаюся. Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування. А ви, Гр. Міністер, перейняли мене на своє «исправленіе». Кілька годин зариваючої, прикрої не так дискусії, як оборони від смерти — це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене, хирляка, чи по-ляґерному — доходяги.

Я переконався, що Ви і Московське і Київське КГБ не здаєте собі справи, що то таке тюрма і лягер, бо в них Ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертав уже на своє давнє місце. Мені нераз говорили ув’язнені, слідчі, прокурори і військові офіцери: «Ми не припускали, що тюрма і лягер такі страшні!». Їм не одному розчерепили голову. В 1953 р. приїхали були по мене на Потьму полковники МВД в Москві. Вони принесли, як звичайно, чоколяду і харчі і давай зі мною заводити дискусію про тодішню енунціяцію Радянського Правительства до всіх держав світу. «Що ви про те думаєте і про інше?» На це я відповів: «ВП. Гр. полковники, зрозумійте, що я ледве дихаю, навіть покріпившись. Я ж не маю тих сил, що Ви. Ви приїхали в силі віку і з найкращих умовин волі. Крім того, я не виходжу з відпочинкового дому, але з тюрми. До того я не мав тут свого кабінету з телефонами і секретарями для інформації. Хіба час від часу, з трудом, зарву якусь газету». Та мимо того я порівняв їм обидві відозви, і Сталіна, і нового Уряду, і доказав, що їх остання стоїть далеко вище, далеко ліпше зредагована і приємливіша для всіх контрагентів. І вони були дуже вдоволені. Крім того, я з місця написав їм і відповідь, з якої в Москві були дуже вдоволені. Але то мало товариську, невимушену, лагідну форму і характер і мене так дуже не вичерпувало. Отже щонайменше то не була розмова з ворогом народу.

  1. Я визнався і у Вашому доказовому арсеналі, і у Вашім методі і меті. Вам не ходить про те, щоб зорієнтуватися в справжніх умовинах і дійсному стані Греко-католицької Церкви, провірити свою дотеперішню акцію і тактику супроти неї, підійти критично до наслідків, чи, як деякі хочуть, осягів, але як то вульгарно висловлюються, приперти мене, зловити на якомусь експромті, спровадити до абсурду, показати, на якому то я лихому путі і який то я «враг народу», словом пробувати останню ставку, а часом і побавитись, як кіт з мишею, перед смертю.

Ви маєте моїх десятки томів слідства, вони, видно, нікого не переконують, але йти в тому напрямі дальше і тим самим методом немає найменшої мети.

Мені товкли вже ці аргументи буквально десятками літ на слідствах і інших розмовах, що єдино правильною є Православна нез’єдинена Церква на Україні. Але то в найкращому випадкові наївність перевертати історію догори ногами. Казав Сталін, що закони природи незмінні і їх тільки можна повертати на свою користь. Так само незмінне є минуле і з нього можна тільки вчитись, а не перероблювати його — «Гісторія магістра віте!». Мій науковий стаж провірювали основно вже вчені світової слави, так що під тим оглядом нема вже що більше додавати. Я був членом філії Академії Наук у Львові. Українське Радянське Міністерство Державної Безпеки не є науковою установою, не має наукової ерудиції, і вона йому непотрібна. А коли Вам ходить про дальшу долю Греко-католицької Церкви, то добре, прохаю думати! Більшим «ворогом народа» вже мене не зробите, і Америки тут ніхто не відкриє.

Я вже був, як Вам відомо, в тій справі в Кремлі в Міністерстві Внутрішніх Справ. Але там умовини були в сто разів кращі і легші. І наставлення до мене було сто разів прихильніше і людяніше, хоч вони не менші і не гірші комуністи від Вас, і я не був там іншим митрополитом, ніж тепер тут. Я міг там не одно помогти виложити, чуючи про державні труднощі, і кожний раз, одверто кажу, я вертався з великим вдоволенням і сатисфакцією. І як мені переказували, вони рівно ж були дуже вдоволені. А що політична констеляція змінилася, це буває у всіх державах і у всіх віках.

А тут, на Україні, в її серці Києві, я, здавалося би, знайшовся у своєму національному середовищі — бо що хочете собі кажіть, то таки Ви українці і я українець — мучуся і страждаю. 7 літ сиджу вже в Києві в найтяжчій радянській тюрмі і не можу добитись не то рішення справи, але діждатись і почути ні одного прихильного слова, але навпаки.

Я ще раз і ще раз пригадую, що я не хочу вносити найменшого дисонансу в усю теперішню працю, бо то було би абсолютно без мети, але бажаю виключно і тільки звернути справу на її властиві тори словами не критики і докору, але чистої любови.

(Підпис)

Київ, Ізолятор, Короленка 33 17.11.1961

КІНЕЦЬ

Typesetting and Printing by:
META PUBLISHING CO.
P.O.Box 54101, Linden Hill Sta.
New York 11354, U.S.A.
Tel. : (718) 445-2836

[1] Свій вирок я міг прочитати щойно аж після 15-ти літ.

Поділитися: