Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Джерело фото: https://ptf.ucu.edu.ua/.

Спокуса класицизму: привабливість постправди

Без сумніву, ми живемо в надзвичайно непростий час. Чотири роки тому хоча Європа й намагалася розв’язати складні питання, поміж яких і велике число біженців-іммігрантів, і фінансова нестабільність Греції, та все ж політично-суспільний клімат був назагал спокійний. З 2014 року дуже багато не тільки змінилося, але, можна сказати, перекинулося догори ногами: наступ Росії на Україну, «Брекзит», президентство Трампа тощо. Нині бачимо, що в західному світі, і це, мабуть, найчіткіше видно в США, гасла мають перевагу над аналізом, і псевдореалії, котрі утверджують людей в їхніх попередніх позиціях, є привабливішими за наукові твердження й докази.

Перебуваючи в США у травні 2014 року, я мав намір і далі стежити за подіями в Україні, дивлячись новини BBC. Мене поселили в Marriott Hotel, де, на превеликий жаль, не було каналу BBC, але натомість я перший раз у житті мав нагоду бачити новини по каналу RT – Russia Today! Вони разюче відрізнялися від того, що більшість західних медіа передавали про Україну, не говорячи вже про передачі із самої України. На моє велике здивування, я довідався, що від 2010 року RT висвітлювало свої програми в готелях таких мереж, як Marriott, Crowne Plaza, Hyatt, Hilton, Sheraton i Renaissance! Ще 3 березня 2011 року тодішній Держсекретар США Гілларі Клінтон свідчила перед Конгресом, що США програє Росії в інформаційній війні, але мало хто на це звернув увагу! Щойно у вересні цього року американський департамент юстиції доручив RT зареєструвати себе як агента чужої держави (Foreign Agents Registration Act). RT донині має доступ до широкої аудиторії через різні мережі в США.

Справа RT тільки частково допомагає нам зрозуміти сучасну ситуацію. Це, мабуть, перше втручання російської пропаганди в медійний світ США на масовому рівні. Ми ще не маємо остаточного образу фактичного втручання, але поволі у зв’язку з президентськими виборами 2016 року починаємо розуміти, що російська пропагандистська машина користувалася найпопулярнішими соцмережами, щоби впливати на американських виборців. І це втручання мало особливу форму. Спершу російські гакери ввійшли у сервери Національного комітету Демократичної партії та через Wikileaks поширили листування на шкоду Клінтон. Друге: у вересні цього року було оголошено, що російські агенти використовували Facebook, щоби впливати на американську аудиторію. Тепер ми знаємо, що понад 126 мільйонів користувачів Facebook бачили ці повідомлення. А з початку листопада з’явився репортаж, що російський «Газпром» і ВТБ-Банк інвестували у Facebook і Twitter. Третє: незважаючи на конкретні дані, оголошені розвідками кількох держав, позиція Путіна, Трампа та інших політиків крайніх правих переконань така, що ця інформація сфабрикована й неправдива. Результат – нема авторитетного голосу, визнаного загалом, американської аудиторії.

Світ постправди не є просто світом релятивізму, а світом, у якому нема конкуренції фактів, радше навпаки – це світ, у якому факти нічого не важать! Факти, котрі суперечать представленому аргументові, відкидаються як фальшиві новини.

Перед тим, як ми звернемо увагу на причини успіху «постачальників» постправди, коротко розглянемо наслідки світу псевдоправди. Британський психолог Стефан Левандовський пригадує нам, що діюча демократія потребує добре поінформованої публіки. Якщо люди є в середовищі усепроникної дезінформації, правдоподібно їхні рішення будуть низької якості. Тобто якщо людина є слабо інформована, рішення тієї людини, мабуть, не будуть відповідати її інтересам та можуть мати негативні наслідки для широкого загалу. Левандовський веде далі й застерігає: значить дезінформація – це не тільки бути зле поінформованим. А йдеться про загальне інтелектуальне здоров’я суспільства.

Сила дезінформації така вагома, що її важко виправляти. Це особливо добре видно, коли дезінформація збігається з аспектом основного світогляду даної особи чи суспільства. Стосовно виборів у США – довіряти доказам втручання Росії у них суперечить довірі, яку американські консерватори мають до свого кандидата. Критичний погляд на імідж Путіна як оборонця родинних цінностей і західної цивілізації вимагав би того, щоби консервативна публіка визнала, що білий «мачо» і нібито християнин, котрий бореться проти навали мусульманства, не є профілем людини, котрій можуть довіряти, а радше вимагав би, щоб вони критично осмислили власну ідеологію білої «західної» цивілізації.

Зростання впливу Facebook та інших соцмереж є наслідком загального зниження рівня довіри до традиційних медіа та феномену так званого echo chamber effect (ефект «ехокамери»). Левандовський описує цей феномен так: гнучкість та фракціонування, спричинене соціальними медіа, дозволяє людям вибирати улюблену «ехо-камеру», в якій більшість інформації відповідає вже наявним ставленням та упередженням. А це значить, що люди щораз більше слухають тільки ті голоси, котрі підтримують їхні дотеперішні позиції, – нова інформація мусить годитися з уже прийнятими (переважно світоглядними) позиціями.

Вважаю, що цей феномен хоча й специфічний для наших часів, також віддзеркалює щось глибше про наш момент в історії. Канадський філософ Чарльз Тейлор у своїй монументальній праці «Секулярна епоха» вже в 2007 році говорив про наше суспільство, котре спонукує людей на входження в фрагментовану культуру, або нова споживацька культура змінює попередні світогляди і спонтанно виштовхує людей у фрагментований світ. А ця розпорошена, фрагментована культура існує в світі, котрий вже не має стародавніх певностей чи чітко окреслених вартостей. Наше (Тейлор говорить про західний світ) суспільство змінилося від єрархічного, доступно-опосередкованого до горизонтального, суспільства «прямого доступу». Це по-перше. А по-друге – модерна соціальна уява вже не визнає більші позамісцеві суб’єкти (нації, держави, Церкви) як засновані на чомусь вищому, в чомусь більшому, аніж спільна дія в секулярному часі. Таким чином, у нашому розпорошеному світі індивідуум творить власну ідентичність, творить і вибирає власну культуру. Отож, міф про американського самодостатнього громадянина набуває нового значення. Ця людина можевизначити себе унікальною самостійною особою, котра має право, може, навіть більше – відповідальність, виявляти себе всупереч іншій людині. Або ж може визначити себе як людина, котра бачить себе в спільноті членом громади чи соціуму. Той, що самовизначається всупереч іншим, головно слабшим чи пониженим, має право витворювати розповідь, що виправдовує цю позицію. Їхній самовитворений міф вже тоді не є міфом, а стає незаперечним фактом, можна навіть сказати – святою правдою. Власне за псевдоправдою завжди лежить такий витворений міф – «свята правда». Наприклад: «Make America great again! » («Зробімо Америку знову великою! ») – це гасло до міфу американської винятковості – поняття, яке стверджує, що США не є державою, як інші, а має якесь особливе покликання від Бога, тому не може піддаватися течіям універсалізації, як, наприклад, ООН чи Міжнародний кримінальний суд. Очевидно, інший приклад – це поняття «русского міра» чи «духовна Росія». Тут є посилання на міф історичної православної Росії, яка була якоюсь теократичною утопією і дух якої досі присутній в сучасній Росії. І американський міф, і російський міф ставлять свою ідею як ідеал, якому інші мають підкорятися чи до якого мають прагнути. Обидва міфи мають вагомі подібності – закладають у свій центр моралістичну форму християнства, покликаються на основні цінності західної культури та відкидають дійсний культурний плюралізм. Вони мають характеристику культури класицизму, як описано канадським філософом і богословом, єзуїтом Бернардом Лонерганом (Bernard Lonergan).

У 60–70-их роках ХХ століття він описав те, що вважав боротьбою в Церкві, в культурі, навіть між науковцями, між тим, що назвав класицизмом, і тим, що назвав історичним мисленням. Правдою є те, що цей культурний класицизм має історичну основу в класичній добі, але він не є тотожним із тим періодом. Класицизм вважає, що культура має нормативну форму, тільки потрібно опанувати основні культурні цінності, наслідувати (чи краще копіювати) твори класиків і плекати uomo universale. Лонерган цінує творчість і спадщину класичного періоду, але зазначає, що класицизм є закритим поняттям, себто творчість тепер лежить не в нових роздумах над новими ситуаціями, а тільки у відтворенні минулого «золотого» віку. В його розумінні класицизм виявляє статичний підхід. Тобто визначаються основні цінності та правда, і тоді за дедуктивною логікою витворюється світогляд чи культурні цінності та їх використання. Наприклад, згідно з путінським концептом «русского міра» неможливо дозволити Україні відмовитися від братніх взаємин з Росією. Поняття братніх православних слов’янських народів є логічним висновком цього міфу. Існування греко-католицизму серед східних слов’ян – ніщо інше, як аберація – чіткий приклад втручання римо-католицтва в православний світ! Тому в Росії поняття «іноземної конфесії» сприймається нормально навіть тоді, коли така конфесія вже існує в Росії кількасот літ!

Подібні явища проявляються й у США. Американська винятковість означає, що США не мусять бачити себе співучасником міжнародних форумів чи переговорів. Трамп дуже конкретно заявляє, що віддає перевагу двостороннім державним переговорам, а не багатостороннім. Але важливіше те, виходячи з культурного класицизму, що США вважають себе найпотужнішою силою і «найправішою» християнською культурою. Логічно це означало б: ті, що приймають цей міф, мали б відразу бачити себе в опозиції до Путіна, але це не спрацьовує, тому що носії цього міфу бачать більшу й сильнішу загрозу. Військова сила США вбереже їх від небезпеки перед Росією. Неминуча загроза для США – це моральні та релігійні вороги: глибоко вкоріненим у американській культурі є троп аморальності «чорних», нетрадиційні родини представлені як внутрішня загроза, та, очевидно, нібито найбільшу загрозу становлять іммігранти/біженці з півдня і мусульмани. Важливо зауважити, що загроза з півдня (з Мексики) – це переважно християни-католики, які історично переважною більшістю голосують за демократів. Коли ми пізнаємо ці нібито загрози, то можемо пізнати, що вони подібні до риторики Путіна, проти чого він нібито себе протиставляє. Мені здається, що Путін вміло представляє себе провідником, котрий розуміє небезпеку, що нібито існує, та бажає допомогти в збереженні «правдивої» християнської цивілізації. Тут варто ще раз згадати поданий вище аналіз Левандовського, який говорив про те, що консервативна людина швидше повірить представленій загрозі, навіть якщо не має на те підстав, і тоді вона швидше прийме якусь нерозумну позицію чи пояснення. Де зберігається культура класицизму, де відкривається поле, на якому можна маніпулювати міфом, там населення вірить у неіснуючі загрози й недоведені факти, себто вірить у неправду, представлену авторитетом основного міфу як правда. Це і є світ постправди! Тут знаходимо цікаву іронію: з одного боку, це світ фрагментованих одиниць, розпорошених світом індивідуалізації соцмереж, але ефект echo chamber відкриває можливість маніпуляції, і культура класицизму наділяє гнучкий міф, який може служити виправдальним і об’єднувальним гаслом. Але нам конечно зрозуміти, що в цьому світі всі факти слугують провідною думкою чи міфом. А це значить, що не існує можливість обговорення позицій, бо факти не мають авторитетної сили. Тому відповідь псевдоправді не є представляти суперечливі факти. Нема спільної мови! Лонерган пропонує, що відповідь, чи краще – альтернатива класицизму, це історичне мислення, себто хоч він і не відкидає існування основних універсальних правд, але значення цих правд представляються в історично обмежених контекстах. Тому культура чи ідентичність спільноти витворюється в специфічних історичних обставинах. Ми є творцями культури, культурних цінностей та основних правд даної культури чи нації або держави. Практичну різницю між цими позиціями можна було почути в жовтні у США. Трамп здебільшого говорить про те, що Америка вже не є такою, якою була: ми є країна, котра вже більше не перемагає… Ми не перемагаємо в торгівлі. Ми не перемагаємо військом. Ми не перемагаємо ІДІЛ. Ми нічого не робимо. Ми не є добрими. Ми вже не є «те саме місце». Значить колись ми були кращими і до цього маємо прагнути – бути такими, якими ми були! Але він ніколи не описує, якими вони були, і чи всі ті «перемоги», про які він говорить, насправді були перемогами. Його заклик – до неописаного минулого, тобто до міфу американської винятковості. Натомість експрезиденти Обама і Буш-молодший виступили з прихованою критикою Трампа і закликали не до повернення до якогось ідеального минулого, а радше до здійснення історичних ідеалів Америки в обставинах глобалізованого плюралістичного світу. 22 жовтня п’ять колишніх президентів знову закликали до нової реалізації ідеалів громадськості, відкритості до іммігрантів, шанування різноманітності в громаді та в такому руслі спільно будувати Америку. Себто відповідь до псевдоправди лежить не в конкуренції фактів або голосів, але тільки в представленні спільної візії на майбутнє – візія, заснована на історичних правдах, шанує різноманітні голоси сучасності та об’єднує громаду до спільної праці задля кращого майбутнього.

Тут, як богослов, я мушу заявити, що історичні правди і спільна візія не засновані на ідеології чи політичних теоріях, а радше на пізнанні єдиного Бога. Але як наша віра може промовити до глибоко секуляризованого світу? Знову відповідь у пізнанні, що історичне мислення вимагає визнання, що богослов’я в нашій добі мусить набути трохи інакшого не характеру, але підходу. Тут мовиться про так зване контекстуальне богослов’я. А цей підхід полягає у тому, щоби заново пізнати те, чого нас учили каппадокійці: людська мудрість ніколи не дійде до повного розуміння Бога, і тому всі наші слова, все наше окреслення Бога є обмежене/умовне. Окреслюючи контекстуальне богослов’я, Павло Лейман писав, що нині треба чітко розуміти, що є різниця (хоч вони існують у співвідношенні) між Тим, котрого описує богослов, і самим описом. Бог себе об’являє (це, кого ми стараємося описати), а ми (люди) відповідаємо на це об’явлення нашими описами. Боже самооб’явлення необмежене до нашого пережиття, і тому, згідно з ученням каппадокійців, ми мусимо себе обмежити до апофатичних висловів. Натомість наші описи є умовними, тому виявляють наш історичний, культурний, навіть мовний контексти. А це означає, що наше богословське мислення мусить починатися з критичного оцінювання власного контексту. Себто будувати сучасну богословську відповідь на питання: як у нашому сучасному контексті Бог нам себе об’являє? Де ми, як Божий люд, в сучасності пізнаємо Бога? Значить це богослов’я вимагає розуміння нашої людської ситуації: в сучасному контексті це значить, що українське богослов’я не може ігнорувати ні історичне пригноблення народу, ні піддаватися привабливим гаслам демагогів. Тут може допомогти приклад одної форми контекстуального богослов’я – так званого богослов’я визволення, котре витворилося в контексті пробудження народів Латинської Америки, та пізнання, що Євангеліє кличе нас до звільнення та шанування людської гідності. Це богослов’я мусить вшанувати традицію богословської естетики і драматизму, що, наприклад, широко представлене в працях Ганса Урса фон Бальтазара (його також можна пізнати в працях святого Августина і Максима Ісповідника). Але тут найголовніше, що богослов’я засноване на пізнанні, що Бог нас полюбив (Ів. 3, 16; Гал. 1, 15), а ми в любові відповідаємо. Все богослов’я є твором віруючої людини для людей, котрі шукають Бога або бажають поглибити своє пізнання Бога. З точки зору наших традицій доцільно було б залучити тут глибокі роздуми над значенням ікон! Бо й справді, чи може невіруюча людина розуміти іконографію? Думаю, що ні. Вона може розповісти про стиль, про методику, але трансцендентної краси, яка закликає до любові, вона не знатиме. Католицькі промотори контекстуального богослов’я заявляють, що це богослов’я мусить віддзеркалювати католицьке соціальне вчення (в нашій ситуації воно є покликом до гідності, тому можемо заявити, що Революція Гідності є виявом Божої любові), котре ще очікує від наших богословів належної експозиції. А ця праця як твір групи богословів, якщо буде зроблена, беручи до уваги сказане вище, могла б стати основою сучасного українського богослов’я.

Щоб ви не думали, що це марні інтелектуальні роздуми, я вважаю, що ми бачимо це контекстуальне богослов’я в словах Папи Франциска. Цей підхід є в усіх творах цього Папи – підхід, заснований на його чотирьох стовпах соціальної науки Церкви: 1) Час більший від простору (час відкритий до можливостей, а простір окреслений/обмежений). 2) Єдність переважає над конфліктом (Святий Дух, котрий все єднає, не може бути переможеним). 3) Реалії важливіші за ідеї (втілення Божого Сина – це виклик для кожного з нас, щоби втілювати Євангеліє, а не тільки про нього говорити). 4) Цілість є важливішою за частини (Христос кличе всіх до себе, унікально й автентично – Євангеліє – це «закваска», через яку всі входять до небесного бенкету). Це підхід, який перемагає закритість класицизму, тому що пізнає, що хоч ми, люди, є творцями нашого майбутнього, наша творчість приходить не від нас, а від дії Святого Духа. Лонерган пригадує нам прислів’я святого Ігнатія Лойоли: дій, немов весь результат залежить від тебе, але сподівайся на результат так, немов він цілком залежить від Бога. Наша спільна відповідь до псевдоправди Путіна чи будь-якого демагога мусить лежати у відповіді, як можемо в наших історичних обставинах краще віддзеркалювати присутність Ісуса Христа (або словами Другого Ватиканського Собору – відповісти на радість і надію, смуток і тривогу сучасної людини, особливо бідних і стражденних).

о. д-р Мирослав Татарин, Університет святого Єроніма, Ватерлоо, Канада

Поділитися:

Популярні статті