Спомин про о. Гавриїла Костельника

В обширній рецензії («Патріярхат» за вересень і жовтень 1990 р.) на твір-студію професора історії Білгородського Університету Юліяна Томаша «Гавриїл Костельник між доктриною і природою» о. д-р Іван Музичка висловлює цілу низку власних завваг не тільки щодо особи о. д-ра Костельника, але висуває надзвичайно важне питання, на яке досі ніхто не дав вичерпної відповіді, а саме, яка роля Г. Костельника в злощасному «соборі» 1946 року. Бо що більше «досі ніхто навіть не збирав документів, ані не писав якоїсь хроніки про те все, що сталося».

Беручи до уваги повище ствердження та в переконанні, що це, однак, колись станеться, почуваюся до обов’язку вказати на деякі прикмети о. Костельника як катехита, а передовсім виявити одну подію, яка може мати в деякій мірі вплив на оцінку поступування о. Костельника відносно згаданого «собору». Будучи учнем філії академічної гімназії у Львові, яка містилася в Народнім Домі в сусідстві церкви Преображення Господнього, якої то гімназії о. Костельник був катехитом, я був шість років його учнем. Крім цього, мешкаючи протягом двох перших кляс недалеко гімназії, я часто служив до Служби Божої о. катехитові, тож я не міг не помітити та запам’ятати його особливих прикмет. Вже тоді я звернув увагу, що його священодійство має деякі відмінні форми, наприклад, в часі Служби Божої він не вживав дзвіночків та перед св. Причастям не змивав пальців. Я осмілився запитати, чому він у дечому різниться від інших священиків. Він, як відповідало найкраще для 11-літнього хлопчини, пояснив, що колись всі наші священики придержувалися одних форм, але під впливом західніх сусідів дехто старається їх у дечому наслідувати, але прийде час, що всі вернуться до старих форм. Це був, мабуть, перший момент у моєму житті, який насторожив мене супроти наших сусідів.

Вже сам зовнішній вигляд (високий, сильної будови) заставляв звертати увагу на його особу, а добрячий погляд очей мимоволі заохочував до зближення. Маючи енциклопедичне знання, старався його передати учням, тому не тримався стисло головної думки поодинокої лекції, але продумано відходив від теми, тому його лекції були цікаві і корисні. Щоб контролювати увагу учнів, ніколи не сидів за катедрою, але проходжувався між рядами лавок, а щоб заставити учнів до уваги, часто не кінчав розпочатої думки, але несподівано викликав когось, ніби для дискусії над даною матерією. Слабістю о. Костельника (особливо в старших клясах) були надзвичайні явища, тому деякі учні «філософи» старалися видумувати різні історії про «духів», але їх примітивізм розпізнавав о. катехит і двома-трьома реченнями «заганяв їх у кут». Треба подивляти хист поєднувати незвичайно близьке, майже товариське його відношення з учнями, рівночасно затримуючи в них респект і пошану до своєї особи. Мабуть, найкращим показником такого взаємовідношення був у жартівливій формі виголошений мовою руснаків Бачки «привіт»:

«Слава Тобі, Габор Костельніку,

Же зладив нам граматіку».

І ще на одну прикмету о. Костельника хочу звернути увагу, а саме на його голос. Ціхувала його не тільки характеристична закраска, якої не можна забути, але й гарного баритона було приємно слухати. Тому не дивно, що саме його і тенора о. Омеляна Горчинського (сотрудника Волоської церкви) призначив Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький дияконувати під час Архиєрейської Служби Божої, яку правив знаний з прекрасного голосу перемишльський єпископ Й. Коциловський з нагоди Міжнароднього Евхаристійного Конгресу в Познані 1930 року. Прекрасні голоси тієї «трійки» та східні напіви хору під диригентурою Дм. Котка подивляли чужинці та наповняли радістю українських учасників тих міжнародніх торжеств.

Осібною темою многогранної діяльности, гідною основної застанови, повинні бути присвячені о. Костельникові як проповідникові, що його проповіді в 1930-х роках «притягали» до храму св. Юра на Службу Божу «дванадцятку» студентів та інтелігенцію міста Львова.

Багато відомостей про о. Костельника як катехита може знайти дослідник у Ювілейній Книзі Української Академічної Гімназії у Львові (видання Філядельфія-Мюнхен 1978 року, сторінки 163 та 470).

Одначе головною спонукою до появи сьогоднішнього спогаду являється випадок, про який повинен знати ширший загал. Коли в зимових місяцях 1944 року большевицька навала дійшла до околиць Тернополя, у Львові зчинилася паніка. Не тільки численні втікачі із східніх областей України, які попередньо були затрималися у Львові, але й сталі мешканці Львова почали розпачливо шукати середників, щоб дістатися до найдальше на захід висунених українських осередків (в більшості до Криниці). Користуючись добрим знайомством з німець­ким власником перевозового підприємства, вдалося мені порятувати кількох близьких моїх приятелів. Вістка про таку можливість транспорту скоро розійшлася у Львові. І от одного дня, десь у другій половині місяця березня, з’явився в мене о. Костельник разом з ще одним священиком, прохаючи помогти йому виїхати зі Львова. Одначе, це були вже дуже «гарячі» дні у Львові, і я, маючи вже попередні зобов’язання, не міг йому дати позитивної відповіді. Щоб, одначе, не відбирати йому надії, я порадив, щоб він звернувся до одного знаного у Львові громадянина, який за моїм посередництвом за три дні мав виїжджати зі Львова, щоб той прийняв його (о. Костельника), як спільника. Наступного дня знову з’являється у мене о. Костельник, але це вже не була та сама людина. Увійшовши, він, як підкошений дуб, звалився у крісло. Я прямо не міг слова промовити на вид тої ще вчора кремезної постаті, яка за один день стала знеможеним, безпомічним, розбитим стариком. Розповівши знеможеним голосом, що з моєї поради нічого не вийшло, бо названий мною громадянин встиг в міжчасі прийняти до свого транспорту дві родини, став о. Костельник знову благати, щоб його порятувати. Повторивши знову деякі загально знані родинні обставини, вкінці під умовою задержання таємниці з моєї сторони, звірився, що у часі першого (1939-1941 року) перебування большевиків у Львові його неодноразово викликали на розмову про положення нашої Церкви, тому він певний, що тим разом йому тих розмов та їх наслідків напевно не минути. Нашу трагічну розмову перервала поява власника підприємства, який повідомив мене, що з нинішнім днем його авта підлягають військовій владі, яка першим своїм розпорядком уневажнила всі дозволи їзди, видані цивільним управлінням, наслідком чого авта не сміють залишати міста. Винятково він виклопотав для себе особисто дозвіл на одноденну дорогу, тому доручив мені зараз таки приготувати найконечніші речі, а він ранком наступного дня особисто відвезе мене з родиною на Захід. Само собою, що в такій ситуації відпала можливість транспорту не тільки для о. Костельника, але й тих кількох родин, які сподівалися за день-два покинути Львів. Познайомивши німця з трагічним положенням присутнього о. Костельника, зворушений власник обіцяв доложити всіх старань, щоб допомогти тій надзвичайній людині. Я не думав, що це була моя остання зустріч з о. Костельником.

Десь два роки пізніше в Німеччині я стрінув одного з шоферів того підприємства, який розповів мені, що по моїм виїзді він бачив ще два рази о. Костельника з німцем, аж доки військова влада не сконфіскувала йому всіх авт, значить, тоді всяка надія на виїзд відпала.

Скільки разів протягом тих 45 років доводиться мені читати чи почути про особу о. Костельника, тоді виринає в моїй пам’яті вищезгадана подія, а в зв’язку з тим (подібно, як в автора рецензії) найрізнорідніші міркування: «а чому», «а що, якби» і т.д.

Само собою, що цей відокремлений випадок не може мати рішального значення про оцінку причасности чи навіть, як дехто хотів, відповідальности о. Костельника за довершений два роки пізніше акт, але ситуація, в якій знайшовся співвиконавець того чину, не може бути не взята до уваги.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Свіжий номер

2 (477) 2020 2-2020-internet-web