Спомини Патріярха Йосифа

Вул. Короленка 33

Коли Глава Української Католицької Церкви Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський задумав повертатися на Україну в 1991 p., щоб обняти спадщину по своїх покійних Попередниках, Андреєві і Йосифові, просив я його, щоб він відвідав в’язницю-тюрму в Києві при вул. Короленка ч. 33.

У цій в’язниці-тюрмі НКВД і КҐБ тероризували і мучили покійного Патріярха Йосифа Сліпого двома наворотами впродовж довгих років. В ній відбувались слідство і суд над покійним Патріярхом, завершені присудом до лягерних робіт…

Як відомо, покійного Митрополита Галицького й Екзарха України, пізнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, арештовано 11 квітня 1945 р. Після однієї доби арешту у в’язниці на вул. Лонцького перевезено в’язня до Києва до НКВДівської слідчої тюрми при названій вул. Короленка ч. 33 дня 12 квітня.

По закінченні слідства, що тривало майже один рік, воєнний трибунал у складі трьох суддів і двох секретарів влітку 1946 р. видав вирок — 8 літ строгих лягерних робіт.

З приводу того, що слідчі каґебісти запротестували до Москви, аргументуючи тим, що суд, замість смертного вироку, дав «малу» кару, покійного Йосифа тримали ще два місяці після вироку в цій же тюрмі…

Москва не зареагувала на протест слідчих…

Покійного Йосифа раптово перевезено з Києва через Москву до Новосибірська і посаджено в трудовому лягері. Так почалося скитання по різних ляґерах — Маріїнськ, Боїми, В’ятка, Печора, Полярія, Інта, Потьма — 1948 рік — весна, перевезення до Москви, коротке звільнення за Берії і другий арешт та поновне заслання…

Болючою і до глибини зворушливою ілюстрацією мучеництва покійного Партріярха Йосифа є три документи, які вперше оприлюднюємо:

  1. Слідство й суд — авторизований диктат покійного Йосифа, сторінки 105-126
  2. Жалоба — січень 1961
  3. Жалоба — лютий 1961

Мова покійного Патріярха часто терпка. Його жалі до вже покійних осіб стають зрозумілі, коли подумати, які хрести ніс сам покійний Йосиф. Про ці хрести пише Покійний у своїх споминах (ст. 104): «Після похоронів (Сл. Б. Андрея — о. І. Г.) казав о канцлер Галянт, що генерал (Червоної Армії — о. І. Г.), глядячи на похоронний похід, говорив: «Але ж накидали на того молодого митрополита (Владику Йосифа — о. І. Г.) хрестів! Як він їх донесе?», бо я йшов у митрополичому поліставроні».

І мимо гірких слів у споминах покійний Патріярх виявляє до всіх зрозуміння, що свідчить про глибоке християнське милосердя для немічних людей. Наводжу без коментаря слова покійного Йосифа — ст. 115 в споминах: «Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки».

Зі споминів Блаженнішого Патріярха Йосифа

… Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливо. І так відправляв я в Отців-Василіян, Редемптористів, Студитів і по інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Все йшло в порядку. Так само і четвергові сесії продовжувались нормально дальше. Отець протоігумен редемптористів Де Вохт прийшов і тішився, кажучи, що «фіра котиться так добре», тобто, що вся адміністрація фунґує добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Один василіянин Фуртак, диригент хору, зв’язався з якоюсь дівчиною-хористкою, яка пізніше мала від нього дитину. Священики звернули мені увагу і ходили до нього, щоб його врозумити, бо більшовики лише чигали на те, щоб висувати такого як професора на якісь видні становища. Прийшли до мене о. протоігумен Градюк і о. ігумен Борса, але вони чи залякані чи що, були безрадні. Я казав, щоб його не висилати до другого манастиря, і отці навіть перетримували його в митрополичій палаті, але після мого арешту він вернув до своєї любовниці і жив з нею дальше. Цілу цю розмову на різні теми з о. протоігуменом Градюком переповів опісля о. Борса на суді, коли мене судили другий раз і він вже був відпав та обвинувачував мене як наочний свідок.

Незабаром після інтронізації прийшов до мене уповноважений (міністер) з Києва і домагався, щоби вислати до Москви делегацію, зазначуючи, що о. Костельник був призначений ще покійним митрополитом Андреєм. Я тоді назначив на провідника делегації отця архимандрита Климентія, який згодився, даючи йому також виготовлений меморіял в справі свободи і потреби нашої Церкви. Крім того був призначений ще о. Котів і о. Будзінський, студит. Я дав їм деякі вказівки, між іншим сказав, щоб відвідати католицького пароха при церкві св. Людвика — о. Бравна і Патріярха Алексія, бо я передше жодних зв’язків з ними не мав і не знаю, щоб покійний Митрополит Андрей його вітав або звертався до нього. Вони були в предсідателя Комітету для релігійних справ Карпова, який прийняв їх дуже чемно. Делегацію прийняли несподівано скоро, бо очікували її вже в Москві, і відносні органи НКВД були вже повідомлені. Голова делегації о. архимандрит Климентій предложив прохання і меморіял, він відчитав признання нашої Католицької Церкви в Радянському Союзі. Пізніше, при кінці грудня 1944 p., «Правда» — орган комуністичної партії (чи «Ізвєстія» — орган правительства) помістив звідомленя про смерть митр. Андрея і що Греко-католицьку Церкву в Радянському Союзі очолює «возглавляє» митр. Йосиф. З меморіялу Карпов був невдоволений, бо жодних звільнень з податків, релігії по школах, шпиталях і т.д. в Радянському Союзі було заборонено. Хоч о. Бравн хвалив дуже, що бодай один митрополит у Радянському Союзі підніс належні домагання Католицької Церкви в більшовицькій державі.

Делегація не могла відвідати о. Бравна, бо НКВД рішучо противилося тому, одначе о. Климентій післав білет до нього і він прийшов до готелю «Інтурист», до якого заїхала наша делегація. Вона була також і в патріярха, і він передав привіт та комплект «Журналу Московської Патріярхії». Я пізніше коротко подякував йому і більше жодних зв’язків з ним я не мав. Він запросив делегацію на Богослуження, одначе о. Климентій не пішов, а лише о. Костельник і прочих двох отців. Отцю Костельникові завернулось в голові від того, що його тоді вітали тим кадилом, бо патріярше окруження певно знало від НКВД, що йому ще за життя Митрополита Андрея пропонували єпископство.

О. Костельник побоювався, що заарештують за його статті і бундючні виступи проти більшовиків. Тим часом НКВД взяло іншу лінію. Причина, задля якої нашу делегацію приймали з такими почестями, лежала в чому іншому. А саме генеральний штаб Червоної Армії запросив делегацію до себе, і один з генералів звернувся до делегації менш-більш з такими словами: «Ми знаємо, що Ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би Ваш Митрополит вплинути на те, щоб Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх побідимо, але нам не випадає воювати за Західню Україну». На те делегати відповіли йому, що то дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву про зв’язки з УПА і за це переслідувати її. «Як Ви можете висувати таке, — сказав генерал, — ви ж говорите з генералом Червоної Армії. Хто може боятися?». А йому у відповідь делегати: «А хто не боїться в Радянському Союзі?».

І це викликало сміх, бо всі добре здавали собі справу з терору. Після перекуски і чемностей делегація сказала, що справу предложить Митрополитові. Отець Климентій був дуже повздержний, а о. Костельник знову занадто для них уляглий. Звіт делегації не дуже мене вдоволяв, і я сказав о. Климентієві, що є невказаним для мене входити у зв’язки з УПА, мимо всіх запевнень, хіба нехай він старається повідомити Шухевича. І справді дещо пізніше прийшов генерал Роман Шухевич до митрополичої палати, до о. Климентія, який йому закомунікував предложення радянського генерального штабу. Дійсно, мали відбутися стрічі представників обох армій, як я довідався з протоколів слідства і від деяких ув’язнених упівців у лягерах. Одначе, я згори знав, що УПА не схоче беззастережно капітулювати, не довіряючи більшовикам.

Після повороту делегації я дав о. канц. Галянтові кількадесят тисяч рублів, щоб він заніс до обласного, на інвалідів, який зложив це на щадничу книжку. Довідавшись про це, о. Костельник виступив на Сесії Собору, що я замало дав, бо вони так чемно прийняли нашу делегацію у Москві. Він не здавав собі справи у своїй зарозумілій наївності, з закулісів і, шукаючи нагоди примилитися для більшовиків. На це я змісця відповів, що я дав скільки була спромога та й що йому не треба з того збивати свого капіталу.

Священики зрозуміли мою відповідь і подивляли, що я так виразно, без побоювань відповів Костельникові.

В міжчасі прийшов потайки до мене пізнім вечором підполковник чи й полковник Червоної Армії — Хом’як, брат директора переплетні «Просвіта», який інформував мене про державно-церковні відносини в Радянському Союзі. Він остався на Україні після розвалу австрійсько-українських військ і вступив опісля до більшовицької армії, а в часі Другої світової війни провадив партизанку на запіллі гітлерівської армії в Західній Україні. Конкретно він нічого мені не сказав. Мав говорити з ним опісля о. Климентій, але я вже не мав часу поінформуватися.

Партія зайняла спочатку повздержливе становище у Львові до нашої Церкви, але, мабуть, вже з початком 1945 р. Ярослав Ґалан піддавав плян знищити Церкву. Можливо, що мав ще і якісь особисті урази з минулого. Партія притягнула через НКВД о. Костельника. НКВД присилало і до мене між іншим проф. Крип’якевича на розвідку, з чим він і не скривався, а я зі свого боку якнайобережніше з ним говорив. О.Климентій був дуже невдоволений з відвідин Крип’якевича. Про те все уповноважений нічого не знав, запевнюючи завжди про прихильність уряду до Церкви. Ґалан написав довгу статтю проти Церкви п.н. «З хрестом чи з ножем», що появилась у «Радянській Україні», а опісля кілька разів її читали в радіо. Пізніше почалися арешти. Вже з початком квітня 1945 р. атмосфера була дуже тяжка. У св. Юрі мешкав збіглець-професор (що остався з часів німецької окупації), який вдавав дуже прихильного, а потім виступав проти нашої Церкви, яка йому стільки помагала. Він прийшов до мене ще перед моїм арештом і сказав, що його жена дуже боліє над тим, що така квітуча Церква буде знищена. (Моє зауваження: йдеться про проф. Заїкіна).

Ще, мабуть, в березні приїхав був до мене архиєпископ Базяк і прохав інтервенювати в справі арешту луцького єпископа Шельонжка, бо приїхало двох каноніків з Луцька з таким проханням. Я, не надіючись багато, післав телеграму до Сталіна. З свого боку я зробив, що міг, щоб допомогти польському єпископові. Одначе пізніше єп. Шельонжек у своїх зізнаннях дуже неприхильно поставився до нашої Церкви. Його звільнили і вислали до Польщі.

Тим часом Я. Ґалан почав виписувати різні памфлети «Плюю на папу» і т.п., зогиджуючи нашу Церкву, і мав сказати, що він не згине своєю смертю, передчуваючи, що його за те чекає. Вже перед самим арештом я запросив єп. Будку і єп. Чарнецького, протоігумена Отців-Редемптористів о. Де Вохта і о. архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую на всякий випадок адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що немає жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре і нема ніяких побоювань. Одначе, я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву. Після появи кровожадної статті Я. Ґалана «З хрестом чи з ножем», всі побоювалися найгіршого. Вправді, о. Климентій мене потішав, що то перейде, бо от написали проти Петра Карманського, а мимо того він ходить по місті, не знаючи, що він перейшов вже на службу НКВД. Одначе, я видів, що то йде до найгіршого. Ще десь там на місті у Львові о. Котів, стрінувши уповноваженого, який був дуже здивований і стривожений статтею Я. Ґалана в «Радянській Україні» і питав його, що я на то, а він відповів, що «Митрополит зовсім спокійний». Крім цього десь там полковник Хом’як мав говорити о. Котіву, що коли я до двох тижнів не доведу до ліквідації УПА, то я буду арештований і наша Церква знищена. Годі було брати ці слова серйозно, бо о. Котів переповідав мені це як балачку. Зрештою, як було спонукувати до капітуляції УПА, коли вони самі не договорилися між собою.

І дійсно, мене арештовано 11 квітня 1945 p., приблизно о год. 19-ій вечора. Була це середа. Вже зрана св. Юр кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з міліцією. Полковник Мельников (?) приніс мені рішення від прокурора про арешт. Мене обшукали та забрали на авто і відвезли на Лонцького. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути над собою розбишацькі руки.

Після мого арешту настала страшна паніка і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорганізовано «Ініціятивну групу», яка зачала приготовляти т.зв. «Львівський собор». Арештовані опісля священики, учасники того т.зв. «собору», оповідали про жахливий терор. По «соборі» Горюн радісно кричав переді мною: «але ми вкропили Папі». На то я сказав, що 7 мільйонів — невелика кількість, щоб потрясти Католицькою Церквою, «а ви терором тільки себе компромітуєте». І справді, вони були свідомі своєї брутальности, а навіть підлости, бо звіт т.зв. «Львівського собору» мусіли видавати аж два рази і поправляти свої компромітації.

На Лонцького було дуже багато поліції. З арештованих я не пізнав там нікого, лише один наш чоловік, який служив там, мабуть, сторожем, приступив до мене і просив, щоб я оперся об стіну, бо дальші обшуки можуть тривати ще довго. Але мене незабаром, по двох таких ревізіях, відвели до тюремної келії, де я просидів цілу ніч. Ранком вивели мене під сильною ескортою до авта і відвезли до окремого вагону перед станцією, який вже був приготований заздалегідь. По дорозі я не видів нікого з людей біля Техніки, щоби було можна дати якийсь знак. Десь перед полуднем поїзд від’їхав на Київ, а в окремім переділі стерегло мене 3-4 охранники, а інші були на коридорі та в інших сусідніх переділах. Як поїзд приїхав до Києва, то я дещо ждав на станції, бо охранники телефонували, щоби вислали авто, одначе через якесь непорозуміння приїхав «чорний ворон». Мене посадили побіч шофера, немов би я не був арештований. Ще коли я стояв на станції, приступила до мене якась жінка і спитала, чи я священик, бо я був у рясі, але охранники її зараз відігнали.

Київ виглядав досить знищений, а було це 12 квітня 1945 р. вранці. Зі станції мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві, при вулиці Короленка, 33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до «одиночки», а опісля до келії, в якій сидів архиєпископ Дамаскин з Кам’янця-Подільського. Він вже мав «трохи досвіду» зі слідства, пізнав мене відразу, бо приїжджав до Львова. Хоч була пізня ніч, коли мене приводили зі слідства, то він завжди питався, чи «следователь был вежливый», бо над ним мали знущатися. Часом він виявляв розкаяння за своє попереднє життя і приймав в’язницю як кару. Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в київській тюрмі я почув себе прямо недужим. Тому архиєп. Дамаскин робив сам порядок, але в розмовах було видно його нетерпимість до Католицької Церкви. Він оповідав мені, що його арештовано за те, що він і ще один митрополит русофільської партії на Волині були приготовані після зайняття Москви гітлерівцями їхати до Москви і зайняти патріярший престіл. З його оповідань я бачив, що духовне життя там стояло низько. Оповідав цікавий епізод про диякона, що хотів завжди правити проскомидію на колінах, що до Кам’янця-Подільського приїздив о. В. Величковський, щоб зайняти якусь там церкву, але мав великі труднощі. Розповідав також і про свою агітацію в часі Першої світової війни в Західній Україні. Сам він був дуже сильної будови, курив. Його слідство вже доходило до кінця, і тому викликали його дуже рідко на допити. Незабаром його забрали. Потім чув я, що він був десь на Сибірі і там помер.

Мене водили на слідство день і ніч, так що я буквально падав, і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судці. Раз десь, вертаючи о 7 год. ранку зі слідства, бачив я єп. Григорія Хомишина, який згорблений і похилений ішов десь до умивалки. Моє слідство провадив Горюн, пізніший начальник КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. Хіба одно тільки добре, що записував менше-більше слідство без суттєвих змін і перекручень, як це робили пізніше наступні слідчі. По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоб я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську Митрополію. Був при тому полковник, який мене арештував у Львові, заступник міністра. В 1946 р. перемінили Народній комісаріят «Внутренних Дел» і запровадили назву міністра і один слідчий судця, який в 1961 р. потвердив, що мені предкладали Київську Митрополію, коли мене привезено на переговори. Але я рішуче відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім, це ослаблення зроблено умисно: вдень не давали спати, а їсти трошки зупи і 300 грамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. Неспані ночі, переведені на допитах, після того тероризування на наступних допитах. Горюн нападав на мене, чому я не згодився на таку ласку — Київську Митрополію. Опісля водили мене і до самого міністра, який, щоправда, в спокійний спосіб докоряв мені, що на слідстві не хочу нічого говорити, що якщо я не був би Митрополи­том, то я би не сидів у Київській тюрмі. І вони (міліція) хочуть мати всі дані.

В часі допитів мене водили на очні ставки з єп. Чарнецьким, який впрост заявив, що він в совісті почувається зобов’язаний, щоб виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко.

Друга така ставка була з заступником ректора Львівського Університету, що мав якесь польське ім’я, який заходив до покійного Митрополита і що Митрополит мав його питати про Радянський Союз з наміром шпіонажу і що він поручав його в час німецької окупації Галичини на працю в німецькім губернаторстві.

Ректор казав, що він був у мене і що я хотів від нього якісь дані. Все те було брехня. Він був у мене раз і я його прийняв чемно, як ректора університету і жодних розмов я не провадив. Мені було аж дивно, що на такі підлості спосібна людина на становищі ректора. Він жив у Львові з якоюсь жінкою «на віру», а в Києві мав від жінки дві дочки. Десь там натякав покійному Митрополитові про уневажнення свого подружжя. Вкінці Митрополит переконався, що то безрога.

За слідства Горюна викликав мене вночі якийсь слідчий-галичанин, який питав мене про адвоката зі Львова д-ра Біляка, що був посадником Львова і виїхав з німцями в 1944 р. Він був ув’язнений за першого побуту Совітів у Галичині і його випустили з радянської тюрми в 1941 p., здається, з призначенням, що він буде на їх службі. Я не сказав нічого про посадника Біляка, бо я його не знав. Від того слідчого я довідався, що о. Климентій старається передати мені якусь передачу, і пізніше прислали мені трохи сухарів, та й я зрозумів, що вони знають, що я голодую в тюрмі, тільки не знають, в котрій, бо цілий рік мене ізолювали і тримали в секреті. Слідчий немов би співчував з моїм голодуванням. Мене вели до нього під силенною ескортою вночі, так що я думав, що вже ведуть на розстріл.

Також за слідчого Горюна мене викликали на 2-3 години до двох інших слідчих, до великої темної залі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі почали дальше настирливо мучити мене і намовляти відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий почав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидячий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати, і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії.

Голодування, безсониця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав всі ті муки. Пригадую собі, як Горюн уживав усіх вивчених засобів і метод, щоб мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люті кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: «То нерви!».

КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді о. Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит Андрей помер природньою смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.

Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 р. НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні перемоги. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: «То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося».

Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони почали тоді мене обвинувачувати за статті о. Костельника в «Ниві» про Джінгісхана й інше. На то я відповів, що тоді я не був би Митрополитом, то раз. А друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статтей в «Дзвонах» і в «Меті». По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що «за ним тюрма плаче, давайте його сюди». По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: «Костельник робить для нас добру роботу». Це був знак, що він пішов вже зовсім на їх службу. Мабуть, і тоді вже мав він складати і обвинувачуючі мене зізнання. Міг я дещо виносити і з деяких натяків слідчого.

Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для Дивізії «Галичина» в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що — я католицький Митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську Митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного Митрополита Андрея, «бо він помер, і ми не можемо його карати».

Горюн водив мене ночами і до начальника слідства. Коли я прийшов там, то побачив розстелений перський диван з митрополичої палати. І начальник робив також враження дикого звіря. Він пробував спонукати мене до апостазії. Коли вкінці їм це не вдалося, стали провадити слідство в тому напрямі, щоби мене засудили сповидно, як проступника. Горюн між іншим сказав, що на мені відкрили якісь злочини і що мене жде велика кара. Пізніше мені сказали, що о. Костельник розповідав у Львові, що на брамі св. Юра вже шукають місця, щоб мене повішати.

Впадав до Горюна і Защитін, інший слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 p., що тероризував мене по-звірьски і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: «Нєльзя». Той начальник проводив слідство з єп. Чарнецьким, який зі страху порозповідав усе про екзархів, про архиєрейські свячення і що я іменував адміністраторів.

Між тим допити продовжувалися день-у-день і вночі та виснажували останні сили. Страшенно дошкулювали «обиски» до нага, підслуховування під дверима, перевірювання докладне келії і всіх шпар, чи нема десь якоїсь карточки, ножика чи голки. Горюн був десь висланий на слідство з Києва, там простудився і дістав запалення легенів.

Мене переведено до слідчого Крикуна, що не робив ніяких допитів, тільки написав свій протокол і «підписуй!». За його слідства були такі дві події. Перше, Горюн зажадав, щоби з мене зняти рясу і вбрати в якісь лахи, і це виконано за нього. Я питав о. Скальського, що сам сидів у тюрмі і розповідав мені жахливі сцени, чи арештованому ліпше в рясі, чи в світському убранні. Він порадив, що ліпше в рясі, і тому я її не скидав із себе.

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>