Спотворили правду про наших святих

Pocket Dictionary of Saints. Abridged Edition, by John J. Delaney, Image Books,
A Divison of Doubleday and Company, Inc., 527 pp.

В 1983 році американське книжкове видавництво, що є відділом добре відомого видавництва «Даблдей енд Компані», опублікувало довідник п.н. «Кишеньковий словник святих» авторства Джона Дж. Делейні. На ділі це є скорочене видання його великої книги, виданої в 1980 році, що охоплює 5,000 біографій тих «вічних стовпів віри, віра яких, життя і доконане ними діло перетрансформували світ», — сказано на обкладинці цього скороченого видання, що вміщує 1,500 біографій, вибраних з його першого видання.

Серед цих біографій знаходимо кілька дійсних стовпів віри, яких видав наш український нарід, а саме: Антонія Печерського, Бориса і Гліба, Йосафата Кунцевича, княгиню Ольгу і князя Володимира Великого. На жаль, біографічні дані в цьому довіднику про наших святих не зовсім відповідають правді, а вже найбільшою їхньою хибою є те, що автор ототожнює Україну з Росією. Для прикладу наведемо те, що він пише про Антонія Печерського:

«Антоній Печерський (983-1073) народився в Любечі, в Україні. Він став монахом, але вирішив здобути освіту для життя і пішов на гору Атос, де він став монахом, приділеним до манастиря в Афоні. Після кількалітнього побуту там він повернувся до Росії і побудував манастир в Києві над рікою Дніпром. Його знання і святість притягали інших, які шукали монашого життя. Від тих початків росли печери в Києві (Київська Печерська Лавра) — перший російський манастир, встановлений росіянами для російських монахів, збудований на землі, подарованій князем Ізяславом. Антоній Печерський заложив інший манастир в Чернігові, але сам повернувся до своєї печери в Печерській Лаврі і прожив там до кінця свого життя. Його з Теодозієм Печерським уважають батьком російського манастирства».

Подібні помилки наявні в інших життєписах наших історичних постатей, поданих у довіднику, однак, це не каже нам того, що автор зробив ці помилки умисно, так, як роблять росіяни та інші наші вороги. Саме вступне слово вказує на те, що автор, працюючи над своїм довідником, керувався дуже шляхетними мотивами, а саме подати життєписи людей, не тільки формально визнаних Вселенською Церквою — святими за їхні заслуги для християнсь­кої віри, але й також тих, що хоч не є визнані святими, але за свої заслуги для християнства заслуговують на вічну пошану.

Можемо припускати, що причиною неточностей про наших заслужених для християнства постатей не були якісь переконання автора, а були тільки джерела, якими він користувався. Зовсім певно, що автор був би не відкинув відповідної коректи, запропонованої йому з нашої сторони відповідними людьми зараз після появи першого видання його книги в 1980 році.

Від того часу в нашій пресі, немов на змагання, написано чимало проектів для підготовки відзначення нашого тисячоліття християнства. На жаль, більшість з тих милозвучних проектів залишились тільки словами, не переведеними в реальність.

Знаємо, що зло треба поборювати в корені, щоб відтак постійно не боротися з наслідками того зла. Треба мати на увазі, що довідники в сьогоднішньому світі відограють колосальну ролю, а тим більше такі, як цей, що на своїх сторінках містять авторитетні й переконливі рекомендації, що уважають цей довідник за необхідний посібник, який повинен знайтися на полицях шкільних і публічних бібліотек.

Думаємо, що довести до коректи в другому виданні цього довідника було легше, ніж зробити маленьку коректу в словнику Вебстера, де проти нас діє складна редакційна структура та у великій мірі її вороже наставлення до всього українського. У випадку «Словника святих» маємо до діла тільки з одним автором, який напевно був би дався переконати в тому, що джерела про українських святих, якими він користувався, не відповідають правді.

На жаль, тепер і тут вже справа ускладнилася, бо цей автор помер в 1985 році, і таким чином ми прогайнували нагоду зробити відповідну коректу, а тільки тому, що вчасно не діяли. Якщо ми були б вчасно звернули увагу на названий довідник і довели до коректи про наших святих в його другому виданні, то тим були б сповнили одне з найбільших корисних довершень для вшанування тисячоліття християнства України, бо, як казали старовинні римляни, «Верба волянт, скріпта манент» («Слова летять, написане залишається»). І знову, декому з нас доведеться вести боротьбу інформативними брошурками, які хоч в деяких випадках потрібні й корисні, але в цьому випадку, щоб ними справити довідник, є майже безсилі.

Це правда, що у вільному світі ми втішаємося свободою слова. На жаль,більшості з нас є зовсім байдужим те, що про нас пишуть. Мені потрапило в руки число «Українського слова» з Варшави з червня цього року, в якому є надрукована дуже добра стаття п.н. «Скрипаль на дасі або ніщо про нас без нас». Це рецензія на знану нам театральну п’єсу Шолома Алейхема, з якою виступив у Вроцлаві Музичний театр з Ґдині. Автор статті висловлює здивування і обурення з того приводу, що в перекладі цієї п’єси на польську мову усунено все те, що мало українське походження, що було в оригіналі, а насамперед усунено слова українського кореня та українські приповідки. Шолом Алейхем написав цю п’єсу з жидівського життя в українському селі, а на польській сцені показані сільські хлопці, одягнені в російські «рубашки», а не українські вишивки.

Автор рецензійної статті висловлює обуреня та радить українцям стосувати щось на зразок польського передвиборчого клича «Неприсутні не мають рації», а нам радить змінити цей клич на «Ніщо про нас без нас».

Він уважає, що в Нью-Йорку, так як і в Польщі, продуценти могли дістати від українців докладні інформації про те, як виглядали одяги і побут українського села.

Критика автора статті є дуже річевою і. переконливою. Він сміло, відкрито та культурним тоном соромить тих, що виявляють упередження та ігнорують все українське. Такої об’єктивної критики з нашого боку на фільм «Скрипаль на даху» мені не доводилось читати тут, у вільній країні, де цей фільм від вересня 1964 року, за дев’ять років, був показаний в Нью-Йорку 3,242 рази і цим осягнув світовий рекорд.

Іншими словами, нам тут, у вільному світі, байдуже те, що пишуть і показують нас без нас, а там, в країні, де спільнота ворожо наставлена до українців, наші люди так взірцево обороняють правду про наш нарід. Чи не варто брати їхній патріотизм і за взір для нас в країнах, де маємо можливість оборонити правду про наш нарід без найменшої загрози для себе.

Ювілей тисячоліття християнства в Україні — це прекрасна нагода для нас зробити багато того, чого сьогодні наш нарід в Україні не може зробити, бо він переживає тяжку неволю, позначену страшною русифікацією усього, що українське. Приступаючи до якоїсь акції для відзначення цього ювілею, насамперед розрізняймо довготривале значення того, що робимо, від того, що проминає скоро, не залишаючи сліду.

П.С. Дані, які знаходимо про Джона Делейні в п’ятому томі довідника «Контемпорарі авторе», підказують нам те, що його книжки мусіли виходити величезними тиражами. Він мав великий досвід у видавничій справі й свого часу займав керівні пости в збуті книжок великих американських видавництв. Написав багато книжок на релігійні теми і декілька з них були нагороджені. Був автором декількох довідників і порадників з католицької літератури. Зокрема був заслуженим для католицьких літературних кіл та нагородженим за сприяння католицькій спадщині широких світових читацьких кіл.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt