Справа аналізи Берестейської унії з Римом

Іван Паславський
Львів

Українська Католицька Церква наближається до чотиристаріччя Унії з Римом, яку підписали київські владики у Бересті. Це добра нагода подивитись спокійно на факти того часу і їх належно проаналізувати з майже 400-річної перспективи. Це події особливого значення, які визначали не тільки розвиток нашої Церкви, але й українського народу. Треба визнати, що український православний світ цю подію в основному сприймав так, як йому зуміло приготовити московське православ’я. Якщо хтось у цьому сумнівається, то є тепер добра нагода побачити факти такими, як вони були, а не як препарували в Москві. Ми знаємо, що московське православ’я навіть зуміло заставити в українських православних церквах виклинати великого сина України, українського патріота Івана Мазепу, що не мало нічого спільного з християнством. Чому ж великий поборник унії та звеличник православ’я Мелетій Смотрицький покинув православ’я і перейшов на католицьку віру?

У площині аналізи, поглядів і розуміння тих подій друкуємо один з розділів праці Івана Паславського з Львова, що мас вкоротці з’явитись в Україні під назвою «Між Сходом і Заходом. Нариси з культурно-політичної історії Української Церкви». До речі, автор І. Паславський належить до вдумливих дослідників історії української філософської думки та релігійно-церковного життя. На цю особливу тему постараємось друкувати різні погляди, які будуть утверджувати дійсні події Берестейської Унії.

Редакція

Св. Йосафат Кунцевич і Україна

«Ви — сіль землі», — сказав Христос першим святим (Мт. V, 13). Ці слова Спасителя якнайістотніше передають саму суть земного призначеня святих, їх діянь, науки і життєвого подвигу. Але перед тим, як стати святим, кожний буває просто людиною. А це означає, що він у своєму земному житті належить до певної нації, є представником певної конкретної країни. Перш, ніж стати святим, кожний мусить скропити своєю святістю ту землю, з якої вийшов і в яку перейшов. Інакше кажучи, кожний святий здійснює свою святу справу в певному часі й просторі, а тому він є плоть від плоті сином свого часу і своєї землі.

Ще в більшій мірі кожний святий є сином свого народу, своєї нації. А націям святі даються тоді, коли вони Провидінням покликані усвідомити свою національну ідею і до кінця сповнити своє історичне призначеня. Як справедливо сказав філософ, «ідея нації є не те, що вона сама гадає про себе в часі, а те, що Бог думає про неї у вічності» (Соловьев B. C. Сочинения. В 2 томах, М. 1988, Т.І, с. 220).

Святий Володимир Великий прийшов у світ тоді, коли Провидіння поклало на нашу Русь-Україну велику історичну місію — християнізувати Схід Европи, ввести його в лоно Вселенської Церкви. Сповнивши це своє велике призначення, наші предки дістали в дар велику ласку Божественної благодаті — власну могутню і квітучу державу — Київську Русь. І ця держава процвітала доти, доки вся Русь-Україна усвідомлювала себе невід’ємною частиною Вселенської Церкви, чула себе членом єдиного європейського дому. Та як тільки наші предки стали спокусливо поглядати лише туди, де «священний імператор сидів серед золотої мозаїки, і плоскі плити Візантії торували шлях для Магомета»*), наша Русь-Україна почала втрачати силу духа, а з ним і саму державність. Почалася найблідіша епоха в нашій історії — ХІV-ХVІ ст.

На зламі ХVІ-ХVІІ ст. перед Україною знову постало велике місійне завдання — примирити Схід і Захід у Христовій єдності Вселенської Церкви. Здійснити цю історичну місію була покликана Берестейська унія. І ось у цей час як символ мучеництва за церковну єдність з’являється на овиді суспільного життя України велична постать св. Йосафата Кунцевича.

Він прийшов у світ, щоб примирити Схід і Захід, але для цього потрібно було спершу поєднати «Русь із Руссю», бо здійснити таку величну місію, як возз’єднання Церков, могла тільки соборна Україна. Ради сповнення цієї святої мети він не шкодує своїх духовних і подвижницьких сил. Єдність Церкви і єдність народу стали основним змислом його життя.

І є якась незбагненна іронія в тому, що св. Йосафат, який все своє життя прагнув згоди, загинув у наслідок незгоди, добивався єдности Церкви, а помер серед церковного розбрату. Та, проте, це не дає підстави говорити про крах його ідеалів. їх пронесла крізь віки менша Русь, і в нагороду за це стала символом Великої України; тим часом більша Русь, котра його не прийняла, так і залишилася Малоросією. Чи ж би цей факт не мав свідчити про те, що св. Йосафат і Україна — поняття нероздільні?!

І. Україна, яку застав св. Йосафат

Загальновідомою є істина, що для правильного зрозуміння будь-якої історичної особи необхідно добре пізнати край і епоху, де й коли жила і діяла ця особа. Це особливо стосується святого Йосафата.

Його життя і справа настільки органічно пов’язані з У країною його часу, що, з одного боку, важко уявити собі його постать, не проникнувшись духом його епохи, а з другого — неможливо в усій повноті зрозуміти характеру цієї епохи, не пізнавши суті його земного подвигу.

Історичний досвід християнського двотисячоліття розкриває нам дивовижну закономірність: вселенські святі появляються, як правило, в переломні часи, коли на зміну одній історичній епосі приходить якісно нова історична доба. Інакше кажучи, поява святих на овиді суспільного життя знаменує прихід нових, духовно багатших часів. Сам Син Божий явився людству у присмерку стародавніх часів, у пору вигасання старої античної цивілізації і своїм приходом у світ заманіфестував народження нової християнської ери. Саме в перехідну епоху утвердження Христової віри І-IV століття спостерігаємо появу найбільшої кількости християнських святих.

Подібне явище спостерігається і на відході середньовіччя — в ХІІ-ХІІІ століттях, коли на зміну так званим «темним вікам» покутництва й аскетизму приходили часи Ренесансу. Саме в той період Вселенська Христова Церква збагатилася такими велетнями в царстві духа, як святі Домінік, Бонавентура, Франціск із Асизи, Тома Аквінський та ін.

Це наше спостереження підтверджує також історичний досвід України. Святий рівноапостольний князь Володимир був посланий нам Провидінням саме на зламі двох епох — старої язичницької і нової християнської. Приблизно тоді ж появляються на овиді суспільного життя Руси-України й інші українські святі: Ольга. Борис і Гліб, Теодосій та Антоній Печерські. Образно кажучи, наші перші святі були омегою давніх поганських часів і альфою нової християнської ери в Україні. Знаменно, що всі вони звершили свій земний подвиг в ім’я торжества християнства на Україні ще в той час, коли вся Христова Церква була єдиною і вірною престолові св. Петра.

Такою ж переломовою і доленосною в історії України була епоха, коли жив і творив св. Йосафат Кунцевич. З біографії св. священномученика знаємо, що народився він 1580 року в місті Володимирі на Волині, а закінчив свій земний шлях мученицькою смертю в листопаді 1623 року в місті Вітебську на Білорусі. Сорок три роки його подвижницького життя, як бачимо, припадають на кінець ХVІ — початок ХVІІ ст. Це був справді переломний період в історії українського народу, коли Україна нарешті проснулася від довгого летаргічного сну. Саме тоді розвіялися, говорячи словами М. Шашкевича, «мраки тьмяві» суворого й майже безплідного часу, яким була в нашій історії попередня, післякняжа доба: від середини ХІV – до середини ХVІ ст.

Отже, кінець ХVІ — початок ХVІІ століття — це епоха св. Йосафата Кунцевича. Часові рамки цієї епохи можна окреслити більш конкретно: від Люблінської унії 1569 року, за якою майже всі українські землі об’єднувалися в єдиному державному організмі Речі Посполитої, до Зборівської угоди 1649 року, яка відновлювала український суверенітет над значною територією України.

Отже ж, що являла собою Україна в цей період? Відразу зазначимо, що післялюблінський період в нашій історичній науці оцінюється здебільшого вкрай негативно. Наша клясична історіографія, особливо народницька, не говорячи вже про радянську, вбачала в акті Люблінської унії 1569 року ледь не національну катастрофу. Абсолютизуючи народ, який ототожнювався виключно з соціяльними низами, наші історики-народолюбці бачили в Люблінській унії лише її соціяльно-клясові наслідки: експансію польських феодалів, посилення експлуатації «широких народніх мас» тощо. Національні ж аспекти цієї унії залишалися, як правило, поза їх увагою.

Тим часом Люблінська унія 1569 року, незважаючи на посилення польської експансії, була тим основним фактором, який розбурхав духовні сили України, прискорив формування національної та релігійної самосвідомости українського народу, стався каталізатором нашого першого культурно-національного відродження. «Люблінська унія, — писав наш відомий історик державницького напряму І. Крип’якевич, — при всіх негативних наслідках дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західню Україну від Східньої. Тепер вся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінційні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національна політика. Галичина й Холмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів» (Крип’якевич І. П. Історія України. Львів, 1990, с. 131). Словом, проміжок часу від Любліна до Зборова був одним з тих небагатьох історичних періодів, коли ввесь український народ був об’єднаний в єдиному державному організмі. Вперше з часів Галицько-Волинської держави основні українські землі — Київщина, Волинь і Галичина знову творили економічну, політичну й культурну цілість. І хоч цей державний організм не був власного витвору, все ж зібрання в одне ціле майже всіх українських земель мало величезне культурно-історичне значення. Вісімдесят років спільного життя і боротьби східніх і західніх українців підготували соціяльний і національний вибух 1648-1654 pp., який радикально змінив політичну мапу Европи.

Позитивні наслідки цього першого возз’єднання українських земель в післякняжу добу стали очевидними дуже скоро. Вважаємо, що саме воно було основною причиною того духовного піднесення, яке пережила Україна якраз у зазначений період і яке М. Грушевський окреслив як «перше наше культурно-національне відродження», а Д. Чижевський назвав «великою, блискучою добою в історії України.

Відзначаючи культурний прогрес України кінця ХVІ — початку ХVІІ ст., І. Франко, зі свого боку, писав: «Се й була доба, в котрій розпочався було здоровий розвій духовний і літературний на більш або менш ясно відчутій національній южноруській основі. В тіснім сполученні з Польщею, запозичаючись головно в неї культурним добром, але в значній часті черпаючи його й прямо з Західньої Европи, розвиваються в тім часі южноруські школи, міщанські просвітньо-релігійні організації (братства), друкарні, росте література, відповідна до потреб часу» (Франко І., Літературне відродження полудневої Русі й Ян Коллар. Зібр. тв. у 50 т., К., 1981, т.29, с. 40).

Але епоха св. Йосафата — це ще й епоха великого духовного розламу в українському суспільстві. Спричинений він був феноменом Берестейської унії, коли Українська Церква розпалася на два відлами: з’єдинену з Римом і нез’єдинену, яка залишалася на деякий час в юрисдикції константинопольських патріярхів. Об’єктивно зумовлений, цей духовний розлом був ще й історично необхідний, бо він внутрішньо вивільнив закомульовані віками величезні духовні сили, і заставив українську «книжну верству» (вислів М. Грушевського), тобто інтелігенцію, задуматися над суттю свого релігійного і національного «Я». На жаль, у нас дуже мало собі усвідомлюють, що рішення Берестейського собору 1596 року, окрім того, що сповняли євангельську заповідь «Щоб усі були одно», були ще й актом національно-політичного значення. Не зовнішні впливи німецької Реформації, як це вважали М. Драгоманов і М. Грушевський, були рушійною силою культурно-національного прогресу українського народу в кінці ХVІ — першій половині ХVІІст., а внутрішня боротьба двох відламів Української Церкви, які уособлювали боротьбу двох течій тодішньої нашої суспільної думки: окциденталізму (західництва) й орієнталізму (східництва). «Спір між прихильниками православ’я і унії, — писав відомий історик української культури Іван Мірчук, — служив лише гаслом для велетенського змагання двох світоглядів — східьно-консервативного та західньо-поступового, що крім релігії обхоплювали цілий ряд інших чинників, таких як національне наставлення, політичну та культурну орієнтації». (Мірчук І. Світогляд українського народу. Прага, 1942. с. 241).

Проблема Української Церкви й духовности, отже, полягала не в контроверзі: Реформація чи Контрреформація, а в дилемі: Схід чи Захід. І якраз уся геніяльність борців Берестейської унії полягала в тому, що цю кардинальну проблему Української Церкви вони вирішили найбільш по-нашому, по-українськи: і Схід, і Захід.

Коли ми говоримо, що творці Берестейської унії поступили «найбільш по-нашому, по-українському», поєднавши християнський Схід з християнським Заходом, то маємо на увазі перш за все той вирішальний для Української Церкви факт, що Україна в історичну епоху завжди була живим мостом між двома вітками християнства — грецькою і римською. Тобто, ми хочемо сказати, що саме геополітичне положення України між Сходом і Заходом якимсь містичним чином вплинуло на історичний вибір, зроблений в Бересті 1596 року, коли в усій повноті розкрилася історична місія Української Церкви — поєднати східне і західне християнство. І треба сказати, що творці і святителі Унії в особі її найвидатніших архітектів — Іпатія Потія, Йосифа Вельямина Рутського і св. Йосафата Кунцевича були цілком свідомі тої високої історичної місії. Потій, Рутський і св. Йосафат — «право, зміст і душа українського греко-католицтва», як назвав їх Юрій Липа, — були, без сумніву, великими українськими патріотами. Вони змінювали зверхність Царгороду на послух Римові, але прагнули будь-що зберегти назавжди свою з’єдинену з Римом Церкву, як Церкву українську. Вони прекрасно себе усвідомлювали, що як містичне тіло Христове Церква покликана здійснювати спасіння людей, незалежно від їх національного походження, державного громадянства і соціяльного статусу, але як конкретна історична організація вона є частиною конкретної національної культури. Своїм розв’язан­ням церковної проблеми в дусі «і Схід, і Захід» архітекти Унії надали Українській Церкві національного характеру. При всій своїй любові до обрядів і традицій Східньої Церкви вони врятували нас від східнього церковного сектанства, а при всій своїй відданості вченню Західньої Церкви оберегли нас від західнього церковного уніформізму. Однак їхні діла і задуми були сприйняті, на жаль, не всією Україною і втілилися лише в одному відламі Української Церкви — греко-католицькому.

Далі буде

* Вислів Г. Честертона (Честертон Г. Вечный человек. М., 1991, с. 300).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>