Ця стаття д-ра Анни Галі Горбач появилась у швейцарському журналі «Ґляубе ін дер Цвайте Вельт» — «Віра в другому світі» в 4 числі за 1982 p., що виходить в Цюріху німецькою мовою. Стаття багата на інформації й ілюстрована низкою світлин. Друкуємо її в українській мові з деякими додатками авторки статті. Правда, стаття деякий час пролежала в редакції журнала «Віра в другому світі». На це склались деякі причини, але незалежно від цього вона не втратила на своїй актуальності. Згідно з нашою згадкою про цю статтю в останньому, червневому числі нашого журнала, друкуємо її повністю з незначними доповненнями. В статті подана добра інформація про нашу Церкву й вірних у Польщі.
Всім нам відомий факт, що з виселенням українців з прикордонних смуг східньо-південної Польщі після Другої світової війни, знищено і їх церковно-громадське життя. Щойно в половині 1950-х років, коли наступила релятивна лібералізація і офіційно визнано, що в Польщі живе українська меншина, можна було думати про відбудову і церковного життя. Ми тут свідомо залишаємо на боці питання православних українців, бо маємо занадто мало даних про православну Церкву в Польщі.
Щодо українців-католиків, то можемо поділитися деякими новішими вістками. Покищо діють в Польщі близько 70 греко-католицьких священиків, половина з них в пенсійному віці. Кожен священик обслуговує 2-3 парафії.
Після війни польська влада видала СССР перемиського єпископа і всіх тих священиків, що походили з парафій, які належали до Львівської єпархії, але після Другої світової війни опинилися на польській території. Майже всі українські священики, що залишилися на польській території, були засуджені як «агенти Ватикану» на 4-10 років. Священики, що їх видано СССР, переважно подіставали по 10 років ув’язнення в таборах примусової праці. З цієї групи вернулося тільки дуже мало до Польщі, але це були саме ці священики, що 1956 почали розбудовувати церковно-громадське життя серед переселенців.
Греко-католицькі неодружені священики, що залишилися на польській території, головно ті, що походили з перемиської дієцезії, перебули перші післявоєнні роки, коли українська народність була позбавлена права власного культурного і церковного життя, капелянами польських жіночих манастирів, або навіть як римо-католицькі священики по окремих парафіях. Однак, коли відносини почали нормалізуватися, то й вони повернулися до своїх греко-католицьких вірних. Багато з них працюють ще й сьогодні як бірітуальні священики. Українські монахині — Василіянки і Служебниці — поховалися рівнож по польських манастирях, якщо не були вивезені. Тільки самі Василіяни, що мали традиційні історичні зв’язки з Польщею, пережили у Варшаві менше переслідувань, як наше світське духівництво.
Як один з фактів — наскільки польська Церква брала участь в переслідуванні українців-католиків — хай послужить приклад о. Ріпецького, якому польський кардинал Гльонд писемно заборонив правити греко-католицькі богослуження, а його дружину зволив післати в жіночий манастир.
Перший український католицький священик, що в 1950-их роках почав організувати українське церковне життя, був о. мітрат Василь Гриник. Його душпастирська праця сягала від північної Польщі, куди переселено лемків, аж по Бескид, куди поодинокі лемки почали вертатися, почавши з половини 1950-их років. Він був постійно в дорозі, відвідував окремі оселі, куди його запрошувано, хрестив, вінчав, сповідав, відбував Богослуження.
Ще донедавна кожен нововисвячений священик-василіянин мусів працювати три роки вікарієм в польській римо-католицькій парафії. Однак, після сильної критики українських світських священиків це розпоряження скасовано. Всі українські священики підлягають юрисдикції примаса Польщі. Коли є потреба відкрити нову українську парафію, вони звертаються до нього за дозволом. Звичайно, він видає відповідний декрет, який однак римо-католицькі єпископи не респектують. Вони інтерпретують такий декрет як фіктивний документ, що його виставлено ради того, щоб українські вірні заспокоїлися, щоб ззовні була збережена рівноправність всіх вірних.
Що це не пустопорожнє твердження, хай засвідчать такі факти.
1. Бартошиці в Ольштинському воєводстві належать до Вармійської дієцезії. Римо-католицький парох Бартошиць не дозволяє українцям-католикам відправляти богослуження в римо-католицькому костелі, себто він проти засновання української парафії. Інтервенції українського священика, що має писемний дозвіл на засновання такої парафії, підписаний примасом, у польського дотичного єпископа досі залишилися безуспішними.
2. Єпископ Аблевич з Тарнова не дозволяє, всупереч декретові, що його видав кардинал Вишинський, засновання української парафії в Криниці. До цієї проблеми його ляпідарна відповідь така: «Тут я папа і примас».
3. Єпископ Любачева не дозволяє на засновання української парафії в Любачеві, незважаючи на те, що в місті живе велике число українців, які домагаються своєї парафії. Цікаво зазначити, що бувший римо-католицький деканат піднесено до ступеня єпископства, відомо ж, що парафії цього римо-католицького деканату належали колись до львівської римо-католицької дієцезії. Однак всякі спроби аж по осінь 1980 року відновити греко-католицький перемиський єпископат залишилися даремними. От що пишуть вірні, що заанґажовані в цій справі, в приватному листі з листопада 1980 р: «Робили ми старання покращити свою долю на церковній ниві. Послано до Риму листи до кард. Рубіна і інших. Був недавно у Римі кард. Вишинський (наш на теперішній час ординарій-єпископ). Повернув з Риму і покликав нашого генерального вікарія. На цю авдієнцію ми покладали велику надію, але от що вийшло. Кард. Вишинський був дуже сердитий. Казав: «У нас ніколи не було українців, були тільки русини, ви жадаєте правного статусу, а ми його не маємо. Те, що маєте, маєте з моєї ласки». Ми приготовляли делегацію до кард. Вишинського. «Жодних делегацій від вас не приймаю». Закинув нам також, що кільканадцять років тому ми, поза плечима кардинала, робили старання для відзискання нашої Церкви в міністерстві віроісповідань. З розмови вийшло, що якийсь професор нашого університету в Римі написав книжку, в якій очорнив кард. Вишинського.(«Він написав неправду, я ту книжку маю»). Ми не знаємо, хто це і що міг написати. Доходимо до внеску, що в часі останнього перебування кард. Вишинського в Римі дійшло там до гострих переговорів у наших справах, і тому він був такий злий.
Обдумуємо листа і поїдемо в делегації до міністерства віроісповідань, може якраз удасться, час — найкращий лікар і сам собою розв’яже багато справ.
До речі, в 1956 році українська делегація щойно тоді звернулася була до уряду, коли їй кард. Вишинський відповів, що ту справу вирішує уряд, в міністерстві відповіли делегації, що справу легалізації нашої Церкви повинен полагодити кард. Вишинський. Коли делегація повернулася до канцелярії примаса, їй було сказано, що примас її не приймає, і що, як вона не вступиться, покличуть міліцію.
Для міста Ольштин отці Василіяни дістали дозвіл відкрити українську парафію. Незважаючи на те, що під час тижня римо-католицький костел порожній, українцям не дозволено відправляти богослуження, якщо припадає на будній день якесь свято східнього обряду. В неділю українці сміють затриматися лише 2 години в костелі, так що нема приміщення для катехизації дітей.
Українців почали допускати до богословських студій щойно від 1970 p., якщо вони заявляли, що їхня мета стати католицьким священиком східнього обряду. Тоді вони мусіли пройти богословські студії, що були призначені для римо-католицьких священиків і працювати кілька років вікаріями по польських парафіях. Це заслуга згаданого о. мітрата В. Гриника, що сьогодні в католицькому університеті м. Любліна є на богословії близько 20 українських студентів, що вчаться також дисциплін, вимаганих при студіях східньої богословії.
Вплив польського довкілля відчутний особливо при катехизації дітей. Під впливом і тиском довкілля приблизно 20% батьків посилають своїх дітей на римо-католицьку катехизацію. В цьому відношенні польські душпастирі в куди кращому положенні, бо вони на місці в постійному контакті з своїми вірними, тоді коли українські душпастирі переважно доїжджають до своїх парафій. Польські священики дуже активні щодо своєї душпастирської праці, коли приходить Різдво чи інше велике церковне свято, вони, маючи листи від вірних, відвідують по хатах не тільки римо-католиків, але також греко-католиків, хоч знають, що їхні свята припадають пізніше. Українські вірні не дуже щасливі такими відвідинами, бо вони бачать в них спробу польського духовенства інтегрувати їх у польську паству.
Отже, відбувається боротьба двох юрисдикцій: територіяльної, якою володіє польське священство, і персональної, що її мають українські священики над своїми вірними. Ця боротьба відчутна особливо при великих церковних святах, першому причастю, христинах, вінчаннях, похоронах. Ось один приклад. Українець, що все своє життя був вірним своїй східній Церкві, і, незважаючи на всякі перепони і віддалі старався відвідувати греко-католицькі богослуження (при тому варто згадати, що автобусні шофери по сільських околицях, коли знають, що по дорозі всідають українці, що йдуть на своє богослуження, чи то в неділю, чи то в якесь свято, навмисне проїжджають мимо і не зупиняють автобус) — бажає бути похованим українським священиком. При похороні однак з’являється і римо- католицький священик, який наполягає на тому, що його слід поховати також за римо-католицьким обрядом.
Бували випадки, що польський парох не хотів відкрити для похоронів церкви під час тижня, тоді лють українських вірних виладовується в немилих агресіях (один священик відкрив церкву для похорону щойно тоді, як йому вірні загрозили, що порубають сокирою…).
На Лемківщині, звідки було виселено українців після Другої світової війни, але куди вони поволі вертаються, знищено велику кількість українських церков та церковного інвентару. Багато церков навмисно підпалено. Польські єпископи перемиської єпархії дуже активні при побудові римо-католицьких костелів, їх набудовано щось понад 120.
Нашим священикам в Польщі помагають сестри Василіянки та Служебниці, вони часто перебирають катехизацію дітей та інші соціальні завдання. Багато наших сестер Служебниць працюють по римо-католицьких парафіях. Переважно вони походять з польсько-українських мішаних родин і різняться від сестер Василіянок щодо наставлення до українських церковних традицій. Сестри Василіянки стараються за старою львівською традицією зберігати наші звичаї, тоді коли сестри Служебниці в Польщі виховалися під впливом римо-католицьких традицій.
Українці-католики в Польщі мають деякі упередження до оо. Василіян, в них виробилося враження, що вони ставлять інтереси чину вище за інтереси Української Католицької Церкви, дехто навіть твердить, що вони впливають на молодих дівчат, які хочуть вступати до якогось чину, вибирати чин сетер Служебниць, а не Василіянок, бо він їм духово більше відповідає.
Отці Василіяни мають у Варшаві осідок і церкву (вул. Міодова, 6), де від 1955 р. раз в тиждень правлено також богослуження за східнім обрядом. Щойно від 1979 р. наші богослуження побільшено на кошт римо-католицьких.
Якщо ідеться про відносини між українцями-католиками та православними, то вони досить складні. Вони різняться від місцевости до місцевости і залежать від межі толеранції того чи іншого священика. Коли греко-католицький священик з давньої станиславівської чи перемиської єпархії — їх осталося дуже мало — то його толеранція до православних не надто велика, і тоді православні українці не відвідують таких богослужень, де вони під час проповіді можуть почути немилі завваги на адресу православних.
Те саме можна сказати і про православних священиків. Коли, однак, священики толерантні й ставлять справу віри вище всяких анімозій, то співжиття досить гармонійне.
Українці-православні в Польщі дуже жаліють, що після інтронізації православного митрополита Василя у Варшаві (він білорус за походженням), хоч вони становлять найвищий процент православних вірних, їхній голос не має впливу на рішення митрополії. На Підляшші та Холмщині відчутний між православними і католиками ще роздмуханий російською православною Церквою та польським католицизмом релігійний фанатизм серед старшого населення. Можна тільки надіятися, що молодша генерація вірних буде більш схильна до співпраці і християнської взаємолюбови.
