Яким би авторитетним німбом, вишуканим відходом, чи беззакидними стараннями в їх збиранні не втішалися статистичні дані, то вони завжди будуть у великій мірі неповноцінні, отже манкаментні, поверхові, надто формалістичні й з дуже узагальненими проекціями, які ніби то мали б щось сказати, а в дійсності говорять дуже мало, а то й нічого взагалі не говорять. На статистичні дані, які стосуються Української Католицької Церкви, ще менше можна покладатися, а ті, які на них посилаються, роблять це з премедитації і того розрахунку, що «тверді числа» промовляють у їх користь.
А все ж таки варто б проаналізувати під суттєвим аспектом статистику (офіційну статистику) нашої Церкви і розглянути її так, щоб вона таки зуміла заговорити і щоб тільки об’єктивна правда промовляла з неї.
Забудьмо про основну — за нашим переконанням — справу: числовий балянс людських безсмертних душ. Бо найбільше, як хотілось би думати, авторитетне джерело, Аннуаріо Понтіфічіяле, до вірування подає дуже сумнівної вартости і вижилуване з правди число тих душ. У загальному підрахунку ви знайдете за офіційними даними приблизно півтора мільйони тих душ, що приналежні були б до Української Католицької Церкви по всьому світі.
Очевидно, 200.000 наших закарпатських братів не належать до тієї Церкви, а творять уже окрему для себе Церкву — «візантійську»… Те саме відноситься до наших братів у Югославії, де їх будь-що-будь 180.000. Вони теж уже окрема Церква, на всякий випадок відсепарована від Української Католицької Церкви і з нею нічого спільного не має. Про наші українські католицькі душі в орбіті серпа і молота навіть і не згадуйте. Коли в таких «народніх» республіках, як Польща (де 250.000 українських католицьких душ), Чехословаччина (30.000), Мадярщина (хто вже відає, скільки), а про такі, як Румунія і Балтійські держави (Богові хіба відомо), уже офіційно не говориться, щоб взагалі було яке-небудь відношення до нашої Церкви, то зовсім ясно, що «катакомбна» Церква із п’ятьма мільйонами хрещених кров’ю і Духом Святим, душ уже не існує, чи не повинна існувати…
А три підпільні владики, яких Папа Іван Павло II все-таки просив на Надзвичайний Синод, ніде навіть у таємних римських документах і не фігурують. Значить, для цих півтора мільйона, скажімо одверто за інтенціями упорядчиків цього довідника, ще до певного часу українців поставлено 18 архиєреїв із трьома митрополитами, двома апост. Візитаторами, двома екзархами, одним архиєпископом і десятьма єпископами-ординаріями. Імпозантне число. Але — що воно говорить? Ніби підтягнено ту сильно обкроєну, властиво ж оскальповану Церкву під спільний знаменник, а на ділі стільки тих церков, що і владик.
Правда, офіційна статистика нічого не каже про «конґреґаційних» і неконґреґаційних єпископів, але що ж ви поробите, коли самі владики тієї Церкви рвуться один наперед одного ідентифікувати себе як не владиками ближче неокресленої Апостольської Столиці, то американської, канадської, чи хоч би ще одної візантійської церкви… Значить, статистика тут ні при чому. Зате ж стоїть руба основне питання: що уявляє собою у цю нам сучасну хвилю Українська Католицька Церква в живій і непідробленій дійсності??? Якби не існували в нас так до болю наочно два основні розряди: помісницький, або інакше Патріярхальний і антипомісницький, а в ще більшій мірі антипатріярхальний, то ми були б безсильні відповісти на це питання. Очевидно, про існування цих двох розрядів статистика гробово мовчить. Можливо, що й добре так. А то б ще вийшло, що ідею помісности створив чи видумав на свою власну руку і відповідальність Голова нашої Церкви, Блаженніший Патріярх.
Ми поспішилися ствердити, що статистика нічого не говорить, а ось в цьому місці мусімо спростувати, що статистика незвичайно багато говорить, тільки ж треба вміти розуміти її мову. Іноді доводиться доколупуватись правди, читаючи цю статистику у відворотному сенсі до інтенцій її складачів.
Забудьмо про життєві інтереси нашої Церкви. Апостольська Столиця ще не зовсім бере їх до уваги. Нехай нас чогось навчить живий, нам всім відомий приклад. Той, хто урочисто сформулював ті життєві інтереси нашої Церкви і вимагав ні більше, ні менше, а реалізації віковічних прав нашої Церкви, мусів стати жертвою свого єдино логічного переконання і перед Богом та й людьми найсправедливішого свого домагання…
Це, так би мовити, вказівка для нас не безпосередня. Ну і треба таки вирозумілости. Сучасна ситуація, чи кон’юнктура покищо не дозволяє… Про Українську Церкву думається… (аякже!)… А проте Апостольська Столиця не може ніяк заперечити своєї кривдячої політики. Такі хоч би простодушні (читай: «нижчі духом»), як орденоносець Августин Горняк цю політику розконспіровують. Дивіться бо, як він бундючиться після цього Надзвичайного Синоду, з якого він виніс єдине враження, що цей синод — це тріюмф для нього і для таких, як він. І чому ж би ні? Не тільки що не спала йому мітра з голови, що її він ніколи не був гідний, але ще пише циркуляри до всіх наших владик. На судилище йому хочеться призивати і Патріярха, і ним, як каже він, підбурених патріярхальників.
Дивні-предивні речі і факти суґерує статистика нашої Церкви. З-за суцільного ряду фактів протискуються і нікудишні побрехеньки, МОВЛЯВ, цих «патріярхальників» властиво жменька, та й вони з тих «гура-націоналістів», що з Церквою нічого спільного не мають. Наша Церква — це такі, як Горняк і його собрати. За ними побожний український люд…
Власне, цікаво, чому ця статистика не документує популярности або непопулярности, чи радше фактичного ставлення українських вірних до підсунених ним владик. Якби ж документально стверджувати, як ставляться українські вірні до тих владик, що нашим вірним насилу втеліжені, то ця побрехенька одразу лопнула б, або повернулась проти їхніх барабанщиків. Бо вийшло б тоді, що в більшості єпископські катедри світять пусткою, а храми звичайних парафій з правила, а не з якихсь оказій, заповнені і переповнені нашими вірними.
І вийшов би наверх той факт, що ціла церковна громада і паства такого екз. Горняка начисляє округло 200 душ враз з монахинями. (В це число є включені й ті, які він собі купив за римські срібняки і створив собі з них «опричників» — боївкарів і охоронну гвардію для своєї персони. В той же час подавлююча більшість наших вірних не хочуть ніяк його мати за свого єпископа. 18 уже літ не солідаризуються українські вірні з деякими своїми владиками, бо сумління не дозволяє нашим вірним з ними солідаризуватися. Якщо треба, то й демонстративно своє негодування ці вірні Української Католицької Церкви виявляють. Але…
Ідуть у наших верхах нескінченні поговори про зудари із законною владою українських вірних. Висувається і такий канон: хто «бос» у Церкві, а кому мовчати і слухати… Але не підноситься кардинальної і крайугольної справи — сьогодні вже сконтраговано Українську Католицьку Церкву до півтора мільйона душ, а архиєреїв так підібрано і так їх вимуштрувано, що вони вже самочинно з власної волі виявляють своє архиєрейство так, що й у сьогоднішній момент Українська Католицька Церква вже загадкова і незвичайно скомплікована проблема. Дійсність така, що за поданих статистикою півтора мільйона хрещених душ треба так обробляти, щоб і на них закінчилося 1000-ліття Української Церкви…
Очевидно, це оброблювання мусить бути тонко дипломатичне. Деколи треба зробити якийсь ювілей, деколи треба згадати серцещипальну історію, деколи навіть патетично процитувати рішення і науку Вселенського Собору, деколи і мельодійно задеклямувати про страждання нашої Церкви.
А все ж ця вся дипломатія даремна! Вона присліпкувата і недобачає, що нема кращого засобу усвідомлювання і підсичування святого горіння для своєї Церкви зі сторони її вірних, як та тактика і ті протихристиянські зусилля, на які надані нам деякі єпископи собі дозволяють.
В остаточному результаті переможе вірний до загину своїй Церкві мирянський люд, про який, а не про власть імущих архиєреїв, св. Павло сказав: ВИ Є ЦЕРКВА БОГА ЖИВОГО!
