Сторожа нашої духовности

(До ювілею Митрополита Андрея Шептицького)

Дав Бог, влягаються міжконфесійні пристрасті на львівських майданах і східцях численних церков, вщухають релігійно-політичні непорозуміння по селах Львівщини і віддаленіших теренах Галичини. Дав Бог, і до свого народу після тривалої розлуки з Україною повернувся Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. У багаточисленній львівській громаді, яка вітала Патріярха з поверненням на рідну землю у Лозову неділю цього року, що дуже важливо, були, безперечно, не лише представники і прихильники Української Греко-католицької Церкви. Дасть Бог, віддавниться, забудеться лихе, і сусіди та рідні не гніватимуться лиш через те, що ходять до різних за конфесіями церков. Стане важливішим, що вони моляться одному Господу.

Миру, злагоди і супокою між сущими всіма у землях Подністров’я прагнув великий Митрополит Андрей Шептицький. Та дбав він передусім про пригноблюваний віками український народ, оборону якого і обрав чи не найважливішою метою свого життя. Світлої пам’яти Митрополит виборював рівні права для українців Австро-Угорщини, благословляв на визвольну боротьбу січове стрілецтво, був засновником Народньої лічниці і Національного музею у Львові, ініціятором і щедрим фундатором інших важливих для українців починань. З цим титаном віри і безкористи галичани і всі українські греко-католики були разом в часи світових воєн і в період міжвоєнних лихоліть, в роки репресій, під час десятиліть витравлення національної пам’яти й місяців швидкої зміни найвищих комуністичних керманичів. Для більшости ж українців повоєнного півстоліття Андрей Шептицький поставав з оповідей людей, які хоч раз бачили Митрополита, заборонених і донедавна ще ледь вловимих радіоголосів зарубіжжя, запорошених на стрихах та напівзотлілих у повітках чудом уцілілих старих книг і часописів.

Минулося і це — і вже знайомимося з уривками зі статті американки українського походження Марії Клячко про подорож Андрея Шептицького до Західньої Европи і Америки у 1920-1923 pp., слухаємо про діяльність Митрополита лекції доктора теології з Канади Андрія Кравчука. Хто володіє іноземними мовами, може поринути у світ Андрея Шептицького ще глибше — на Заході солідні наукові студії, пов’язані з життям Української Греко-католицької Церкви і діяльности Митрополита, не припинялися ніколи. Плекаємо надію, що й ми, нинішні мешканці України, а не лише українці й неукраїнці закордону, дбатимемо про збереження нашої віри й духовности, які неможливо уявити собі поза постаттю Андрея Шептицького.

Маємо сьогодні компактне дослідження Іванишина про Українську Греко-католицьку Церкву і Андрея Шептицького в контексті національного відродження. Цій темі присвячені дописи народніх депутатів України І. Калинець, Є. Гриніва, І. Юхновського. Про останні дні й хвилини життя владики поділився нещодавно спогадами на сторінках «Молодої Галичини» священик Йосиф Кладочний. Теплих слів заслуговує з любов’ю організована виставка «Благословляю і молюсь», присвячена Митрополитові. Отже, нитку української національної пам’яти не вдалося нашим ворогам обірвати остаточно.

В цьому переконує також виставка і наукова конференція, а точніше багатолюдні фестини, які у грудні 1990 р. були уряджені у Національному музеї Львова, присвячені 125-літтю галицького Митрополита Андрея Шептицького та 85-літтю заснування згаданої установи. Слід відзначити, що для наших співвітчизників останнього півстоліття, навіть львів’ян, це факт незвичайний. Спроби сповістити та поінформувати мешканців і гостей нашого міста й области про цю подію зроблені були, але до широкого загалу, на жаль, не дійшли. Однак така перша культурно-релігійна і просвітницько-патріотична ластівка повоєнного Львова заслуговує того, щоб про неї дізналися.

Ні те, що виставка відкрилася 13 грудня, в день св. Андрія, ані те, що відзначення галицького Митрополита було уряджене в Національному музеї, не випадковість, а мов би продовження вдячними нащадками однієї з найбільших культурно-просвітницьких ініціятив графа Шептицького — у цьому приміщенні на тодішній вулиці Мохнацького 42, рівно 77 років тому відкрилася експозиція Національного музею, хоч сама інституція як церковний музей заснована у 1905 році. Його палким організатором, щирим фундатором і ревним опікуном до кінця свого життя залишався Митрополит Андрей.

Власне виставку відкрила старша дочка першого директора музею, відомий на Україні знавець давньоукраїнського іконопису кандидат мистецтвознавства Віра Свєнціцька. Відтак з вітальним словом до присутніх у залі звернувся Владика Володимир Стернюк. Святковий вечір продовжився прологом до поеми І. Франка «Мойсей», пристрасно прочитаним артистом Державного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької С. Максимчуком, і віночком проникливих пісень у виконанні Святоюрського митрополичого хору з участю львівської улюблениці Соломії Урбанович.

У науковій конференції, яка почалася 14 грудня, взяли участь працівники Національного музею — В. Свєнціцька, Л. Волошин, Л. Григорчук, Л. Кость, А. Олійник, О. Сидор, а також член-кореспондент АН УРСР історик Я. Ісаєвич, професор Львівського медінституту О. Кицера, співробітниця Центрального державного історичного архіву у Львові О. Гайова та архимандрит Любомир Гузар з Риму.

Назвавши ці читання святом нашої внутрішньої правди, тодішній заступник директора Національного музею М. Майорчук закликала учасників конференції та всіх присутніх говорити про Митрополита Андрея Шептицького, цього українського Мойсея, лише правду. Виголошені доповіді — це ціла злива цікавої і для переважної більшосте гостей зовсім нової інформації.

Дізнаємося, що перший вплив на юного Шептицького як шанувальника та знавця мистецтва мала його мати, графиня Софія з Фредрів, дочка польського письменника О. Фредра, і батько граф Іван, нащадок давнього боярського роду в Галичині. Цей рід видав кількох визначних духовних владик, що не могло не вплинути на життєвий вибір хлопця. Як відомо, його предки ще з ХVІІІ ст. дбали про те, щоб на Україні виходили друковані книги, а Варлаам Шептицький, зокрема, у 1671 році допоміг відновити унівську друкарню.

Ще будучи єпископом у Станиславові, отець Андрей передає свою бібліотеку осередкові «Студіон» при Студитському монастирі у Львові, а за кілька місяців одержує номінацію на львівського архиєпископа, митрополита галицького і єпископа кам’янець-подільського (17 січня 1901 p.). У 1905 р. молодий митрополит започатковує систематичні щорічні поїздки по Галичині у пошуках експонатів для задуманого церковного музею при Святоюрському соборі, очолювані відомим музикологом, вченим і першим директором інституції І. Свєнціцьким.

З часом поїздки виходять за межі України — І. Свєнціцький, як ентузіяст і прекрасний знавець музейної справи, ближче знайомиться з книжковими і мистецькими ринками Москви і Петербургу, Мінську і Гродно, Кракова і Відня, Мюнхену і Венеції. У зв’язку з тим, що музейне добро продовжує невпинно пливти з усіх куточків Европи і має не лише релігійний характер, виникає потреба перейменувати музей з церковного в національний. Цю думку підтримав Митрополит Андрей, однак не погодився, щоб музеєві присвоїти його ім’я. З 1908 р. щоліта уряджуються експедиції в пошуках експонатів вже для Національного музею, які взимку описуються і систематизуються. Митрополит без вагання асигнує найбільші видатки, призначені на придбання музейних цінностей, але, як згадують сучасники, не дуже охоче виділяє величезну на той час суму грошей для купівлі приміщення під музей (вул. Драгоманова 42), зазначаючи, що на ці гроші можна було б купити п’ять, а чи навіть десять музейних збірок.

Унікальна колекція експонатів, стильово обладнані габльотки з дуба і кедра, перевезені з митрополичої палати меблі з карельської берези, інші елементи первісного музейного умеблювання, зрештою, прекрасний будинок у затишній дільниці міста свідчили, з якою любов’ю Митрополит Андрей та І. Свєнціцький ставляться до свого дітища — таким багатством міг похвалитися далеко не кожен навіть державний музей Европи. У короткому часі Національний музей перетворюється на скарбницю української культури та історії. В його залях І. Свєнціцький читає лекції студентам українського таємного університету, який у 20-х роках існував у Львові. Митрополит фінансує студії у кращих європейських закладах здібних до малювання українських юнаків, підтримує з ними зв’язки і після навчання. Особливо приязно ставився граф Шептицький до Олекси Новаківського, замовляв у нього твори живопису для музею і церков, допоміг йому організувати львівську мистецьку школу. У 1926 році Митрополит купив будинок, призначений для приміщення цієї школи, і висловив бажання викладати в ній історію мистецтва. Всім було зрозуміло, що своєю постаттю Митрополит хотів перш за все захистити українську малярську школу від можливих переслідувань влади — впродовж всього життя він боронив українців Галичини, а в листах до Папи Римського неодноразово засуджував насилля не лише над українцями, але й іншими народами цих теренів.

Цікавими спогадами про Митрополита Андрея поділився професор Львівського медінституту О. Кицера. Перед початком навчання, згадує професор, дітей, що були у передшкіллі, повели до собору св. Юра, де їх приймав та благословляв сам владика. У митрополичу палату заходили по одному. Надійшла черга і малого Кицери. Спочатку було лячно приступати до величної, майже монументальної постаті Митрополита, але потім хлопчина осмілів і навіть, за словами рідних, сів отцеві Андрею на коліна. На прохання господаря палати проказав «Богородице Діво», не злукавив і на запитання Митрополита, чи завжди він чемний. «Всіляке трапляється!», — була відповідь хлопчика, і владика похвалив його за те, що не обманює. Вразила теплота, згадує далі професор Кицера, з якою Митрополит говорив з кожною дитиною про її батьків — сумлінна праця і шевця, і кравця, повчав духовник, є всім дуже потрібні, а люди, які їх виконують, заслуговують всякої поваги. Розповів О. Кицера і про Мар’яна Панчишина — лікаря, який у разі потреби допомагав і Митрополитові.

Перебуваючи нещодавно за кордоном, одна із львівських груп зустрічалася з Куртом Вальдгаймом. «Даруючи йому на згадку альбом про Львів, — завершує свою оповідь проф. Кицера, — я почав було пояснювати К. Вальдгайму, хто такий Митрополит, але політик м’яко зупинив мене і здивував всіх нас своєю обізнаністю з життям і багатогранною діяльністю Митрополита».

Сторожем нашої моральности назвав Митрополита Шептицького архимандрит Любомир Гузар з Риму. «Віки лихоліть, — наголосив він, — позбавляли справжніх цінностей душі українців. Це бачили і прекрасно усвідомлювали засновник Національного музею та його перший директор, що намагалися зберегти для нащадків вартості нетлінні, які б примножували нашу духовність, розкривали глибину української душі».

У колонному залі Національного музею — старовинні полотна, на більшості з яких — портрети людей з роду Шептицьких. У меншій залі — зображення самого Митрополита Андрея, листи, документи, інші рідкісні експонати. За кілька десятиліть ці твори вперше побачили свого глядача. А скільки, подібних робіт вже ніхто ніколи не побачить, зокрема, масово знищуваних у 1952 році, присвячених українській історії картин О. Новаківського, О. Куриласа, інших малярів. Покищо лише вузькому колу людей на Україні відома книга «Моральність і реальність: життя і доба Андрея Шептицького», що вийшла в Канаді англійською мовою. Високу оцінку дали їй Я. Ісаєвич та архимандрит Любомир Гузар. До речі, в той час у Львові перебував один з її авторів, канадський доктор теології Андрій Кравчук.

Грудневі 1990 року науково-культурні фестини, присвячені діяльності Андрея Шептицького, надовго запам’ятаються вдячним львів’янам. Свого роду доповненням до згаданих урочистостей і виставки «Благословляю і молюсь» можна вважати виставку «Український Рим», яка демонструється у залях Національного музею Львова. Ці та інші матеріяли й дослідження підтверджують, що найбільша заслуга світлої пам’яти Митрополита — у виробленні концепції Української Греко-католицької Церкви, яка стояла і продовжує стояти в обороні свого народу. Разом з тим діяльність графа Шептицького була спрямована на збереження і примноження духовних здобутків українців. Це щедра фінансова і дієва практична допомога у справі національного та державного будівництва, активна меценатська співпраця з мистцями і вченими, батьківська турбота про талановиту українську молодь, широка просвітянська діяльність у поєднанні з національним і релігійним вихованням. Спадок, залишений Митрополитом Андреєм, ми не маємо права віддати на поталу чи легковажно розгубити. Історія дає нам шанс жити в суверенній національній демократичній державі, і ми повинні його використати.

 

Михайлишин Богдан Павлович, кандидат філологічних наук, асистент катедри української мови Львівського державного університету ім. І.Франка.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>