Сучасна духовна екзистенція України

Наша національна духовна еволюція вирізняється на вселенському тлі потужними духовними спалахами, що є наслідком Божого доторку до вже, здавалося б, «охололої» національної свідомости та затерплої душі. Ми бачимо в цьому Божий знак, що закодовує нашу непроминальність і дискретне оживлення духу і слова: національного інтелекту та національного інстинкту. Шашкевич, Шевченко, Леся Українка, Шептицький, Стус — усі наші духовні велетні йшли наперекір цілком несприятливим історичним умовинам, творячи в серці нації, за Божою волею, духовне вогнище, що зігрівало її серце, розпаювало енергію, яка не дала нам щезнути, розтопитися між народами. У цій неустанній підтримці Божої волі — джерело нашої незнищимости. Феноманальним є те, що наша поневолена, знекровлена нація духово була значно сильніша від окупантів. Доказом цього є те, що ми невпинно живили духовними силами північний схід, на нашій культурі виховалося чимало діячів російської науки і мистецтва. Для прикладу: Теофан Прокопович, Максим Березовський, Памфил Юркевич, Микола Бортнянський, Миклухо-Маклай, Олександер Потебня, Микола Гоголь, Микола Гулак, Микола Кибальчич, Остроградський, Короленко, Вернадський, Козловский… В українському духовому кліматі формувалися такі визначні особистості, як Булгаков, Чайковський, Даль, Ахматова, Щепкін, Бунін… Український дух, зроджений із християнського благочестя, благородства української душі, схильної до творчого осягання Божого світу, обіймав не лише власний національний простір, а й холодну північ і безмежний здичавілий степ. Українська нація належить до тих націй, які духово освоюють світ, надають йому глибинного християнського змісту, наповнюють його трансцендентальною суттю.

Пройдено нашим народом і страшну смугу комуністичного земного пекла,болючого ескперименту над духовною структурою нації і особистости. Безбожна система нищила пласт за пластом духовні поклади національного життя, оголюючи людські інстинкти і трансформуючи людину в соціяльний мутант. Звичайно, духовні виразки на тілі й душі народу залишилися. Але здорове осердя народу, його елітарна інтелігентна частка змогли таки витримати ці нечувані в історії людства випробування. Тому так спонтанно й інтенсивно відродилася Українська Греко-католицька Церква, тому й постала держава. Не шукаймо причин цього модерного національного ренесансу деінде: в суспільстві, у зовнішніх умовинах, бо все це другорядне. Найголовніша причина — це потужний духовний приплив у самій українській нації, який, з Божого бажання, спроможний до самооживлення. Все інше — побічне.

Духовна екзистенція України під цю пору є психологічно структурована: виділяється та частка нації, яка надзвичайно побожна, люди, які її складають, переважно належать до духовно-національної еліти (незалежно від освіти, соціяльного стану, віку); звичайно, маємо чималу групу співгромадян, які вірять у Бога, ходять до церкви, однак на практиці, в житті їм важко дотримуватися заповідей, у їх душі є відповідна дистанція між словом і християнським чином; досить значна частина нації — це люди, які вже в другому поколінні не охрещені, які виховані поза християнською свідомістю, у яких не зформований духовний світ, які не живуть у другій, трансцендентній дійсності, а лишень — у першій, матеріялістичній, серед них — чи не найбільше злочинців, байдужих до національних справ, схильних до швидкої наживи тощо; однак навіть ця, найбільше духовно скалічена частка народу, не є остаточно приреченою в духовному плані, їм віру треба принести, їм треба дати сакральну науку (до речі, на цьому психологічному терені легко прищеплюється сектантство, екстрасенсорика, рунвіра, кришнаїтство та інші псевдорелігії, що засвідчує внутрішній духовний потяг); порівняно невелику частку складають ті люди, які досить агресивно ставляться до релігії, вони як правило, належать до більшовицького покоління, працювали на партійних, кадебістських чи керівних посадах за радянської влади, звичайно, вони не визнають Української держави, її символіки і наполягають на відновленні «імперії зла». До слова, духовну екзистенцію в сучасній Україні в значній мірі доповнює інтелектуальна діяльність інтелігенції, яка щодо віри, релігії поділяється на дві групи: перша прагне повернути народові історичну минувшину та християнське життя, скерувати її у власне духовне річище, друга — відриває науку і релігію, формує модерну псевдомарксистську світоглядну систему, пропагує язичництво, космогонію, псевдоастрологію. Звичайно, такий духовний стан народу вимагає посиленої духовної праці в різних ділянках. Зазначу, що Українська Греко-католицька Церква успішно розпочала свою діяльність: розбудова храмів, відновлення манастирів, утворення семінарій, Інституту історії Церкви, активна місійна діяльність, видавнича справа, преса, радіо, лектура, телепередачі о. Теодозія Янкова (м. Львів) «Благовість», катехитична діяльність, концерти духовної музики, виставки, презентації тощо. Справді, релігійне життя, насамперед у Галичині, характеризується розмаїттям форм та напрямів. Однак, нас усіх хвилює Україна як християнська цілість, як єдине духовне поле. Тим часом південь і схід нашої держави досить інтенсивно піддаються своєрідним псевдорелігійним експансіям, що перекривають духовні артерії християнства, розполовинюють Україну вже на глибинному духовному рівні, атрофують свідомість, прищеплюють чужі культи, чужу філософську основу. Як свідчення такої експансії — приїзд білобратчиків до Києва з усього СНД, провокування ситуації застрашування людей, антидуховні пастки для школярів. І як багато молодих українців потрапили в їх середовище. Поодинокі випадки були навіть у Львові (!). Я би підкреслила, що ця ситуація вимагає належної духовної оцінки та аналізи з боку наших національних Церков. На часі — потреба відповідного духовного документу, звернення релігійних провідників, де було б чітко визначено суть таких явищ, як повернення декуди до язичництва, екстрасенсорика, псевдопсихоаналіза, побутова астрологія, ворожбитство, псевдокосмогонія, рунвіра, псевдоіндуїстська релігія тощо. Усій цій світоглядній еклектиці повинна бути протиставлена кардинальна орієнтація на християнське наповнення внутрішнього змісту Української держави. Увесь український нарід повинен бути спрямований до глибинного освоєння християнства як єдиної найдовершенішої, найдосконалішої філософії людського буття. У християнстві — повнота нашого національного та особистого життя.

Наші дві національні Церкви, до речі, мають у цьому пляні одну спільну духовну лінію.

Є потреба і в єдиних для України духовних телепроповідях, які стали б модерним способом духовної опіки над усім народом у такий складний час, коли люди знемагають від зневіри, а самі не в силі побороти тягар розчарування та розгубленість. Чому телепроповіді? Та тому, що це — найефективніший спосіб християнського примирення, любови, християнської підтримки усього народу. Телепроповіді для всієї України — це добрий психологічний спосіб вироблення єдиного християнського середовища, оскільки телебачення імітує безпосереднє спілкування з людьми. Особливе значення це має для тих регіонів України, де ще немає храмів, духовних книг, де люди не чують слова священика. Духовний простір не може бути полишений без високого, одухотвореного слова-наставлення, слова-повчання, слова-підтримки. Церква — це найсильніша і найвпливовіша інституція у наш час, яка єдина може дати силу й духовну міць народові.

Надзвичайно хвилює нас рівень християнської свідомости серед молоді. Я вела спеціяльні спостереження за тим, скільки юнаків і юначок відвідують недільні Служби Божі. Питала про це багатьох людей, і вони також підтверджували мій вислід: навіть у Львові відсоток молоді, що відвідують недільні відправи, малий. А загалом по Україні ця ситуація набагато гірша. Гірко, але це правда. Як ми маємо тут діяти? Спостерігати, як втрачаємо християнську Україну XXI сторіччя? Очевидно, мусимо спільно подумати над цим. Ініціятива має належати Церкві та інтелігенції, в першу чергу освітянській. Варто було б виробити єдину для всієї України програму християнської освіти, що мала би стати частиною інтелектуального розвою нашої нації, всіх наших громадян. Церква мусить виявляти в цьому напрямі більшу ініціятиву, вона ж бо має гідний приклад християнської активности в особі митрополита Андрея Шептицького, а також — його наступника Йосифа Сліпого. Церква — першодіяч такої праці, вона повинна ініціювати християнське навчання та виховання народу.

Не дає спокою і фетишізація матеріяльного, доляра, багатства, розповсюдження аморального способу життя, злочинів, пияцтва. Після комуніс­тичного безбожництва, яке душило духовний світ людини, поневолювало розум і душу — агонія розважальних вартощів «цивілізованого» життя, поверхневе сприйняття Заходу, уневажнення праці. Підкреслюю, що бракує теологічної оцінки і в цьому напрямі. Правда, священики по церквах звертають увагу на це, але, якщо молодих людей мало, то зрозуміло, що й вплив недостатній. Пригадую собі, який колосальний резонанс мали лекції теолога-філософа Андрія Чировського у Львівському університеті. На жаль, під цю пору такі виклади (молодь — для молоді) стали дедалі рідкіснішими. Бракує і молодіжних видань християнского змісту, і курсів лекцій із християнської філософії, і молодіжних християнських організацій.

Себто, актуальним є посилення місії нашої Церкви, її активної позиції щодо формування філософії держави, її духовного впливу на владу, на одухотворення всього громадянського життя, на суспільний спокій, на формування християнської моралі в якісно нових умовинах.

Для наших християнських Церков є дуже сприятлива доба для такої праці насамперед тому, що є в народі відчутний потяг до духовного, до трансцедентного сенсу життя. Як ніколи, бачимо одкровення Божої сутности людини: вирісши й виховавшись у безбожному середовищі, під важким атеїстичним тягарем, більшість людей відчувають прагнення до віри, їм лишень треба допомогти усвідомити духовні наміри в християнскому контексті. Церква їм подає руку… Хіба це не безмежна Божа ласка щодо нашого народу? Хіба це не найбільше чудо XX сторіччя, що Бог пригортає Україну, як і більше ніж тисячу років тому? Ми тільки мусимо своєю волею, своїми доброчинностями відповідати на це Боже тепло, на це духовне зігрівання.

Україна стоїть неначе на порозі свого другого хрещення. Глибокими є її духовні рани, але вона — не грішниця перед світом, а, навпаки, — страдниця. Історична ситуація аналогічна: вона знову повинна дати світові високу духовну лекцію, як і тисячу років тому — правда, на цей раз — відновити християнство у всій його глибині та повноті на своєму національному просторі. Очевидно, це не може статися само по собі, а тільки завдяки наполегливій духовній праці, яка би поєднувала наполегливість нашого великого князя Володимира, наші християнські традиції, глибину нашої християнської культури з новітніми здобутками світової науки та культури, яка би творила проекцію сильної і щирої християнської держави в Европі.

Ольга Федик

— Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>