Сучасне канонічне положення УКЦ і її майбутнє

Друкуємо доповідь о. проф. Дж. А. Малоні,
виголошену на семінарі в Нью-Йорку в червні, 1972 року.
Переклад з англійського — д-р Євген Ґіль.

Труднощі розуміння східнього християнства полягають в різницях між римо-католицькими і православними церковними науками. Православні вважають, що найкраще буде, коли лиш один владика матиме юрисдикцію над одною територією. Одначе у ЗСА, для добра душ вірних, є стільки православних владик на одному терені, скільки є національних груп.

Важливість цього питання стосується також й УКЦеркви й тому можна поставити таке пряме питання: якщо б завтра усі православні та англіканські церкви ввійшли у єдність з Римом, то чи вони мали б зректися юрисдикції над своїми вірними, яку вони зараз мають, скажімо у ЗСА, лиш тому, що вони живуть поза патріярхальною територією, що традиційно до них (церков) належить? Чи вони мають зректися привілею на жонатий стан священства і своїх розводових законів? Ясно — вони (церкви) виконуватимуть дальше юрисдикцію там, де їхні вірні живуть.

На практиці, і не в теорії лише, Ватикан уже відповів на це питання в стосунку УКЦеркви й інших шости католицьких патріярхів, а саме: вірмен, коптів, маронітів, мелхітів та сирійців. Без уваги на це, що про Східні Католицькі Церкви сказано у декреті II Ватиканського Собору, відповіді треба шукати у відмовному письмі Папи Павла VI (7 липня 1971 року) до Верховного Архиєпископа Й. Сліпого на пропозицію створення патріярхату. Також у письмі секретаря Стану Кард. Війо, що було вислане усім владикам напередодні V Синоду в Римі 29 жовтня 1971, сказано, що «сучасний канонічний закон, потверджений соборовим декретом «Орієнталіюм Еклезіярум» і «Деклярацією» відносно назви «аґреґатус» від 25 березня 1970, зв’язує юрисдикцію патріярхів із їхньою власною територією.

І хоч уніяти аж ніяк не є помостом до православних, то вони стали підніжком, який можна топтати, і яких вважають католиками другої кляси в наслідок того, що Ватикан позбавив східніх патріярхів і українського верховного архиєпископа юрисдикції над їхніми вірними, де вони не жили б. Що більше, вони стали перешкодою до поєднання з православними, англіканцями та протестантами. Українські католики були колись православними, яким Ватикан пред’явив блискучі обіцянки автономії, але після заключения унії руйнує їхні старинні права.

Я не бажав би бачити цю справу так песимістично. Одначе з’ясуванням сучасного стану у Сх. Кат. Церквах на основі обов’язуючого канонічного закону я хочу показати якою автономією втішається зараз УКЦерква на основі закону «юс кондітум». Вкінці я хотів би вказати в якому напрямі повинне іти змагання за більшу автономію УКЦ. Щоб зрозуміти сучасне канонічне положення УКЦ ми мусимо прослідити творення стародавних прав УКЦ, які, згідно з постановами II Ват. Собору, повинні бути відновлені.

Генеза УКЦеркви

УКЦерква має початок у 9-му столітті в районі «Тмутороканської Русі», центром християнізації пізнішого українського народу. Тмуторокань була основною єпископською одиницею від 970 року до дванадцятого століття, а провідний ієрарх мав титул архиєпископа. 965 р. князь Володимир заняв це місто й цілу провінцію, (ханат), яка стала частиною київського князівства з осередком у Києві. В такий спосіб це місто втратило свою залежність від Константинополя і після навернення Русі та корсунської війни мало більшу церковну незалежність. З престижевих мотивів князь Володимир бажав мати осідок митрополії в Києві і вже 1037 року грек Теопемитус був інтронізований як перший митрополит київської церковної провінції. Константинопільський патріярх вважав київського митрополита безпосередньо залежним від себе, але далека віддаль і тенденція мати на цьому престолі місцевих слов’ян надали цій провінції більшого значення і незалежности, рівної патріярхові.

Почавши від шіснадцятого століття митрополитів Києва, які володіли тоді й Галицькою Митрополією, іменували польські королі, але благословляли кожночасні константинопільські патріярхи. Під польським пануванням було чимало надужить, але 1589 року усі середньовічні права привернено наново патріярхом Єремією II, тим, що визнав московського митрополита патріярхом. Єремія поставив на місце митр. Никифора — Михайла Рогозу й призначив Кирила Терлецького своїм патріяршим екзархом. З того часу ці два ієрархи, та Іпатій Потій, зміряли до унії з Римом. 1596 року підписано Берестейську Унію, що її потвердив папа Климентій VIII у своєму декреті «Децент Романум Понтіфіцем» дня 23 лютого.

Ієрархам УКЦеркви Рим обіцяв, що їхня церква задержить усі права і привілеї та особливі традиції, включно з вибором митрополита священиками, синодальною формою правління і жонатим священством.

Римська централізація

Але вже 1624 року Римська Курія знехтувала свої обіцянки у Бересті. Конґреґація для Пропаганди Віри, що з початку займалася лиш поганами, одержала повновласті над Київською Митрополією. В цей спосіб ця Конґреґація стала понад патріярхатом, а синод і українські митрополити втратили свої історичні права. 1720 року, на Замойському Синоді, в канонічний і літургічний порядок церкви вдерлась латинізація, вершком якої стало призначування Римом митрополитів і владик. Під пануванням Австрії права Києво-Галицької Митрополії зредуковано до почесного титулу.

22 лютого 1807 року папа Пій VII відновив митрополію в Галичі, і від того часу голова УКЦеркви мав титул «Архиєпископ-Митрополит Києва, Галича та всієї Руси». Із створенням Львівської Митрополії 1808 року обі ці митрополії получено в одну. В тому часі Київська Митрополія перестала існувати, а нова Львівсько-Галицька Митрополія стала спадкоємцем Києво-Галицького престолу.

1946 року на псевдо-синоді у Львові радянський режим насильно зліквідував УКЦеркву і проголосив Берестейську Унію недійсною. Церковні посілості УКЦеркви передано московському православному патріярхові а тисячі священиків, вірних, та усіх десять єпископів запроторено в тюрми.

З появою на волі Митрополита Йосифа Сліпого, Верховного Архиєпископа Львова-Галича, серед півтора мільйонів українців зродилась надія, що Ватиканський Собор визнає його головою УКЦ з усіма старинними правами і привілеями, що їх колись мав митрополит Києва-Галича. Надії зросли, коли Ватикан визнав Верховного Архиєпископа, Митрополита Йосифа, правним наслідником старинного Києво-Галицького престолу.

Так, отже, юридична основа автономії УКЦ сягає Берестейської Унії 1596 року. Папа Климентій VIII обіцяв визнати автономію УКЦ в керуванні справ синодальною системою, як «наче-патріярхат», з усіма традиційними правами і привілеями. Цю автономію Ватикан стало обмежував. Централістична тенденція Ватикану має свою довгу історію, про що писав о. Де Вріс.

В другому тисячолітті сильніші папи вважали, що владича юрисдикція походить від них самих. В 1204 році папа Іннокентій III творив латинські патріярхати на теренах східніх патріярхів. Від того часу папи часто заявляли, що кожний владика і патріярх мусить мати призначення безпосередньо від папи, що ділить владу із «повноти» своєї власної влади наслідника Петра. В 16 — 17 століттях, коли деякі православні владики, (включно з Києво-Галицькими), об’єдналися з Ватиканом, цю саму ментальність застосовано також і до вибору східніх католицьких владик та патріярхів. В 1588 році папа Сикст V узалежнив важність усіх провінційних синодів — включно з патріяршими — від затвердження Апостольським Престолом. Так, отже ця ментальність «перебільшеної» влади папів дала початок напрямові у церкві, що його можна назвати «Романіта», характеристичному надмірним вивищуванням римського обряду зі шкодою для давніх східніх обрядів, що їх сяк-так толерувалося, як громади нижчого порядку.

1918 року цю понад-патріяршу контролю над Східніми Церквами, й особливо над Українською, передано Конґреґації для Східніх Церков. До сьогодні ця конґреґація контролює вибір владик і літургічне і канонічне законодавство Східніх Церков, особливо тих, що є поза патріяршою територією, та продовжує політику іґнорування тих старинних прав та привілеїв, що їх постановив відновити II Ватиканський Собор.

Загроза від римської централізації

Найбільшою шкодою від романізації Східніх Церков є те, що спаралізовано дію св. Духа. В наслідок надмірної централізації, базованої на переконані опертому не на різнородності, а на однообразності, та на погляді, що римська культура і римські досягнення в літургії, церковній дисципліні, теології, науці та побожності є кращі від других, не дозволяли на пізнання вияву св. Духа у меншинних церковних групах. Забагато натиску покладено на здібність західної людини керувати церквою, а духовні потреби поодиноких церков і осіб віддано в жертву римському способові думання.

Пожертвувано теж справедливістю, коли меншим церквам, розкиненим по всьому світі, не дано автономії на самоуправу. Засади взаїмної помочі і колеґіяльности зіґноровано. В екуменічному аспекті православні і протестанти стали свідками скандалів, що з обіцянкою уніятам респектувати їхні традиційні форми самоуправи Ватикан систематично позбавляв їх їхніх церковних прав задля римської однообразности. Вселенська церква потерпіла велику шкоду в наслідок того, що духові вартості та добро поодиноких церков і вірних відсунено назад, надаючи першенство матеріялістичним стандартам успішної церковної адміністрації. Легалізм тріюмфує над Божим милосердям. Різновидність Божої ласки, що діє між народами, втрачено на користь дисциплінованої однообразности. Церкву на вигнанні, що заєдно відкрита на дію св. Духа, підмінено церквою тріюмфальною, що накидає закони і знає відповіді на питання, ще заки вони будуть поставлені.

Питання дійсної автономії в УКЦ

Приступаємо до основної теми: якою є дійсна автономія в УКЦ? Саме тут виринають двозначності і непевність. Кард. Війо, Секретар Стану, та Кард. де Фюрстенберґ, від Конґреґації для Східніх Церков, при багатьох нагодах відкидали автономічні засади Синоду Українських Владик. Вони визнають лиш Конференцію Українських Владик, але не канонічно важний Синод. Обоснования тут нікудишнє. Перше, вони кажуть, що Патріярх-елект Йосиф Сліпий фізично не є на Львівському престолі і тому не має юрисдикції скликати синод поза його територією. Друге, вони цитують старинну канонічну засаду, що виключає всяку юрисдикцію над українцями поза територією Києво-Галицької Митрополії.

Таке розумування відкидало б всяку дискусію про автономію аж поки спеціяльна комісія для ревізії східнього канонічного права не розгляне цього питання. Але деякі пасторально зорієнтовані коментатори Декрету про Східні Церкви, як І. Жучек, М. Войнар, Й. Гек, В. де Вріс і частинно В. Поспішил, переконані, що II Ват. Собор зробив дещо більше, ніж висловив побажання, щоб давні права Східнім Католицьким Церквам були назад повернені.

Я сильно переконаний, що так як перші Екуменічні Собори видавали декрети про догматичні і дисциплінарні справи не потребуючи для переведення їх в закон жадних ватиканських комісій, так же й II Ват. Собор святочно постановив відновити давні права Східнім Патріярхатам і одному Верховному Архиєпископстві в Католицькій Церкві. Мова Папи і двох тисяч шістьсот владик це авторитет, до якого жадна канонічна комісія нічого не може додати в справі правного означення положення Східніх Церков. Декрет стверджує, що «Тому Священний Собор урочисто заявляє, що Східні Церкви… мають право і є зобов’язані рядитись згідно з питомими власними правилами». Отці Собору не говорили, ані не мали наміру вичікувати на нове видання Східнього Канонічного Права. Декрет сильно і ясно підтвердив, що «Цей священний собор постановляє, щоб їхні права і привілеї були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви й по думці рішень Вселенських Соборів». Ці права і привілеї є саме ті, що існували в час єдности Сходу і Заходу, хоч їх треба дещо пристосувати до сучасних умов. «Патріярхи зі своїми Синодами (а не Конґреґація для Східніх Церков), являються найвищою владою для усіх справ патріярхату, включно з правом творення нових єпархій та іменування владик свого обряду в межах патріярхальної території».

У своїй книжці В. Й. Поспішил відрізняє «екс юстиція» від «екс юре». Перше означає те, що є добре і що повинно бути, а друге означає те, що є визначене законом. Чи є нашою проблемою питання, що повинно б існувати, хоч раніше і не існувало, (екс юстіція), а чи проблемою є те, що саме було визначене законом і з’ясовано у східньому канонічному праві, (екс юре)? Я вважаю, що існує третє становище — визнання найвищого і непомильного II Ват. Собору в його деклярації, що існуюче у Східніх Церквах колись, існує дальше й тепер.

Послідовність канонічних виводів

Як сказано, давній Києво-Гальцький Престіл був наче-патріярхатом, очолений Верховним Архиепископом, що виконував владу патріярха. Цю форму патріяршо-синодального правління прийняв Ватикан у Бересті, 1596 року. В 1808 році Львівсько-Галицька Митрополія замінила Києво-Галицьку. 23 грудня 1963 року Митрополит Сліпий, в своєму уряді як Львівський Митрополит, був визнаний Ватиканом як наслідник давньої Києво-Галицької Митрополії патріярхо-рівний і уповноважений управляти своєю митрополією враз із синодом. Тут слід коротко з’ясувати історію з визнанням Ватиканом ранґи Верховного Архиепископа.

У «Клері Санктітаті», від 2 червня 1957 року, що є зараз Східнім Кодексом Канонічного Права в стосунку до осіб, підтверджено, що верховий архиєпископ є патріярхо-рівний, а II Ват. Собор затвердив це у сьомій статті Декрету про Східні Церкви. II Ват. Собор декретом проголосив поворот до патріяршої форми правління. Мелхіти повернулися до цієї форми правління ще перед 1951 роком. Патріярх скликує патріярший синод раз у рік; дозволу на це від Апостольського Престолу не проситься; синод видає закони для їхнього патріярхату, включно з номінацією владик; задля християнської однозгідности владики інформують Папу про синод, як братнього владику, а також своїх католицьких ко-патріярхів і владик Православної Церкви про почини синоду, але папського затвердження не просять.

Ця процедура міститься також в рамках канонічної влади українського митрополита Львова-Галича. Згідно з канонічним законом Патріярх-елект Йосиф Сліпий має право скликати синод в Римі, Філядельфії і Австралії. Треба уболівати над тим, що він не може скликати синоду в своїй батьківщині, але це не перешкаджає йому скликати його де завгодно. Вірменські католики, після втечі з радянської Вірменії, відбували свої синоди в Кілікії на Близькому Сході. Самий Римський Владика десятиліттями урядував на сотні миль далеко від Риму в Авіньйоні у Франції. Історія Церкви є повна прикладів на те, що владики нераз сповняли свої владичі обов’язки поза межами власної території. Одначе з огляду на політичні міркування Римські власті наводять повінь аргументів на це, щоб це право заперечити УКЦеркві.

З Декрету про Східні Церкви, що був потверджений в заяві «Апостоліка Седес», 25 березня 1971 року, виходить ясно, що ці апостольські екзархати а також екзархи, що живуть поза патріярхальною або верховно-архиєпископською територією, (знані як «агрегаті»), мають право брати участь в таких синодах. Зібрані в цей спосіб владики на синоді мають право номінувати владик для якої небудь території, де живуть їхні вірні. Апостольський Престіл вибирає тоді кандидата. В письмі Кард. Війо, від 29 жовтня 1971 року, що його розіслано усім укр. владикам напередодні посвячення церкви свв. Сергія і Вакха в Римі, цей папський Секретар Стану правдоподібно визнає аргументацію радянської влади й Московського Патріярхату про те, що УКЦ не існує взагалі. Він каже:

«Дійсно, з огляду на жалюгідну сучасну ситуацію укр. патріярх не мав би змоги виконувати своєї юрисдикції на власній території… Треба також узгляднити наслідки для укр. католиків на тих територіях, де політичні та релігійні умовини не дозволяють на існування УКЦ»…

Виглядає, що він заступає московський погляд, згідно з яким УКЦ не існує. Від коли ж Рим захотів заявити: «Ми погоджуємось з політикою і рішеннями уряду, що не дозволяє на існування УКЦ?» Радянський письменник О. Солженіцин ставить чоло московському Патріярхові Піменові з нагоди його великопісного послання, та критикує його ставлення до світського уряду. Цей мученик сумлінно виявляє більше сили характеру ніж члени Римської Курії, які по-невільничому кланяються перед волею Московського Патріярха та вишукують оправдання для своєї дії. Ватикан повинен був мати силу заявити: «Львівський Синод від 1946 року був травестією. Ми його ані не приймаємо, ані не визнаємо. Ми підтверджуємо існування УКЦеркви в підпільних умовах. Існує жива церква в Україні: владики висвячують священиків, священики слухають сповіді, молоді чоловіки й жінки складають обіти і покликання до релігійного життя не занепадає».

(Закінчення буде)

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту