У березні 1980 р. заіснували події, які в основному зміняють напрям, що ним ішла наша Церква на шляху історії. Досі, шлях нашої Церкви в цілому світі показував відосередні тенденції, чи радше було багато шляхів, якими йшли поодинокі частини тієї Церкви, відчужуючись щораз то більше від свого рідного кореня. Тепер усі ці частини — єпархії, екзархати, адміністратури — спрямовано на один шлях і скеровано в одному напрямі: до єдности, до цілости, до помісности, до патріярхату.
Це сталося в першу чергу завдяки ясній думці Блаженнішого Патріярха Йосифа про ролю й завдання української Церкви, його діяльності в напрямі до об’єднання всіх розпорошених українських церковних одиниць у цілому світі з Матірною Церквою та його понадлюдській витривалості в цих змаганнях, в чому помагали йому невелике число владик і духовенства та велике число мирян. Прийшов папа, співзвучний ідеям Патріярха Йосифа, і зробив перший основний крок у напрямі здійснення природних прав УКЦ, віддавна забутих і нехтованих: він скликав уставодавче тіло нашої Церкви, синод єпископів. Щоб зрозуміти вагу тієї історичної події, треба глянути на те, що було досі.
1. У 1957 р. появився закон п.н. «Клері Санктітаті», який регулював самоврядування східніх католицьких Церков. Це одна частина законодавства для східніх Церков, а тим самим і для нашої. Кодифікація східніх законів почалася ще в 1929 р. в Римі і взорувалася на кодексі канонічного права латинської Церкви. Рішення Папи Івана XXIII скликати Вселенський Собор перервало працю кодифікації східнього права; тепер собор змінив основно закони цілої католицької Церкви, а тим самим і закони східніх католицьких Церков.
Які були характеристичні прикмети закону «Клері Санктітаті?» 1) Кожна українська католицька єпархія творила окрему одиницю, залежну прямо від Риму. Між ними не було жадного правного пов’язання. Отже наша Церква не творила єдности з одним проводом. 2) Після ствердження папою в 1963 p., що галицький митрополит є верховним архиєпископом, себто має такі самі права, як східні патріярхи, показалося, що його юрисдикція, себто церковна влада, обмежується до галицької території і він не має жадної законодавчої влади над іншими українськими єпархіями поза межами своєї території. Це територіяльне обмеження юрисдикції Верховного Архиєпископа розбивало нашу Церкву на більше одиниць, правно не зв’язаних із собою. Іншими словами всі українські церковні одиниці — єпархії або дієцезії, екзархати та адміністратури у вільному світі — не творять однієї Церкви, а тільки незалежні від себе одиниці, без одного центрального проводу.
Не помогли ніякі відклики до постанов Берестейської Унії. За майже 400 років від часу її прийняття, ми втратили права, що їх мала патріярхорівна Києво-Галицька Митрополія, в користь централізаційних тенденцій ватиканської курії. В тому була й велика вина нас самих. Декрет про Східні Католицькі Церкви, схвалений Ватиканським Собором II, пригадав нам наші права, одначе не уточнив ясно відносно наших церковних одиниць поза матірною територією. Вони до неї правно не належали.
ІІ. Така ситуація не була для нас корисна, тому Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий, поставив внесок на Вселенському Соборі в жовтні 1963 року, щоб Київську митрополію піднести до гідности патріярхату і розпочав акцію за об’єднання всіх наших єпархій та екзархатів в одну Церкву, помісну Церкву, з одним проводом не тільки для галицької Митрополії, але для всіх єпархій і поза тією територією, зн. в цілому світі, акцію за створення українського патріярхату Це змагання викликало деякий конфлікт з Ватиканською Курією, головно з Конґреґацією для Східніх Католицьких Церков, яка від 1917 р. управляє нашою Церквою, себто контролює всі наші єпархії, екзархи й адміністратури.
Звичайною формою правління в східніх Церквах є Патріярхальний устрій на чолі з патріярхом, тому серед нас почалися змагання за створення українського патріярхату. Декрет про Східні Католицькі Церкви виразно доручає, «щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати» (§ 11). Отже ми не вимагали нічого більше, ніж того, щоб здійснити постанову Соборового Декрету, тим більше, що ми є найбільшою східною Церквою, яка ще не має патріярхату. Акція за створення українського патріярхату, це змагання за деякі автономні права для Української Католицької Церкви. Іде про те, щоб ми самі рядили собою, щоб наші єпископи, зібрані на синоді під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріярха, рядили нашою Церквою, як однією частиною Вселенської Церкви, себто вибирали єпископів, встановляли нові єпархії, дбали про нашу літургічну спадщину і розвивали її та плекали духа українського християнства. Такі права східної Церкви називаємо словом «помісність».
В акції за помісність і Патріярхат УКЦ беруть участь від 15 років і світські люди, миряни, що їм лежить на серці добро нашої церкви і які бажають боронити її права. Так постав рух за Патріярхальний устрій УКЦ та організація, яка ним керує. Від 1979 року ця організація прийняла назву: «Українське Патріярхальне Товариство в ЗСА».
Екуменічна політика діялогу між Ватиканом і московським патріярхатом спричинила те, що Ватикан поставився неґативно до пропозиції і прохання нашого єпископату встановити український Патріярхат і об’єднати всі наші єпархії в одну цілість під проводом патріярха. Причина проста: більшовики зліквідували офіційно нашу Церкву в Україні, отже створення українського патріярхату було б актом виміреним проти тієї політики. Тому Ватиканська курія і папа постійно відкидали прохання українського єпископату про створення патріярхату, покликуючись на історичні, канонічні й пасторальні причини, а затаюючи причини політичного характеру. В такій ситуації Верховний Архиєпископ, Блаженніший Йосиф, прийняв у 1975 р. титул патріярха на те, щоб цей титул увійшов у звичай у наших церквах і щоб за якийсь час Ватикан визнав його.
ІІІ. Папа Павло VI помер. Тепер папою є Іван Павло II, поляк. Він обіцяв довести до об’єднання наші єпархії в одну правну цілість, одну помісну Церкву. Це сталося 24 березня 1980 р. Святіший Отець скликав усіх наших єпископів на синод до Риму. Це подія історичного значення, бо досі ватиканська курія не визнавала Архиєпископських Синодів, які скликував Блаженніший Йосиф, ба навіть забороняла нашим єпископам брати в них участь. Теперішнє скликання синоду папою, це визнання синодального управління нашої Церкви, бо синод це не конференція єпископів, якої рішення нікого не зобов’язують; це нарада єпископів, якої рішення зобов’язують усіх владик.
Одинокою точкою нарад Синоду був вибір помічника для Патріярха Йосифа з правом наслідства. Це важне тому, бо нашій Церкві треба було забезпечити наслідство, щоб Львівський Престол не був осиротілий після смерти Патріярха. Синод відбувся під проводом папи. Єпископи голосували багато разів, бо не було повної єдности думки, хоч папа присвятив справі єдности свою першу проповідь на синоді. Вкінці вони вибрали на «найдостойнішого» кандидата на цей пост митрополита М. Любачівського з Філядельфії. В четвер 27 березня 1980 р. Святіший Отець проголосив його номінацію на коадьютора Блаженнішого Патріярха Йосифа з правом наслідства. Імен двох інших кандидатів, яких вибрав синод («достойного» і «достойнішого») не проголошено. Вибір Владики Любачівського заскочив усіх, і в пресі є різні коментарі на цю тему. Українці прийняли цей вибір із здивуванням, бо ж митроп. Мирослав є наймолодший урядом з єпископів і має тільки 6 місяців досвіду, як єпископ. Майбутнє покаже наскільки цей вибір корисний для УКЦ. Святіший Отець виразно сказав, чого треба сподіватися від пастирів, в тому і від нового коадютора, говорячи у своїй другій проповіді на Синоді про: «вірність власній католицькій вірі, прив’язання до рідного обряду, до древніх традицій, одним словом до власної духовної тотожности, що має в єдності з папою і всіма єпископами Католицької Римської Церкви видиму ознаку власної спадщини віри і життя».
IV. Реасумуємо значення Синоду українських єпископів: 1. Цей Синод скликав папа у порозумінні з Блаженнішим. Цим актом Ватикан визнав синодальне управління в нашій Церкві, отже Блаженніший одержав судовласть (юрисдикцію) над усіма єпископами, духовенством і вірними не тільки в Україні, але й на поселеннях. 2. На синоді вибрано наслідника Блаженнішого, який буде його помічником, а після його смерти стане його наслідником. Синод відбувся так, що єпископи вибрали трьох кандидатів («достойного», «достойнішого» і «найдостойнішого»), з яких папа вибрав одного, «найдостойнішого». 3. На майбутнє нових єпископів будуть вибирати таким самим способом. Також усі важні справи будуть вирішувати на синоді, головно ті, що мають уставодавчий характер, за попередною папською згодою на скликання синоду. 4. На звичайні наради єпископи можуть збиратися без папського дозволу.
Актом створення синоду для УКЦ і дозволу на майбутні синоди, які буде скликувати Блаженніший, папа зрівняв нашу Церкву з іншими східніми католицькими патріярхатами, бо всі наші єпархії й екзархати прилучив до матірної Церкви. Виразником їх єдности є саме синоди. 6. Зрівняння нас з іншими патріяршими Церквами є, як це зрозуміли навіть світські журналісти, історичним актом та першим кроком до визнання в майбутності Ватиканом нашого патріярхату.
Промовляючи на відкритті синоду, Блаженніший Патріярх Йосиф сказав: «Цей крок буде записаний золотими буквами в аналах Христової Церкви, як акт небувалого екуменічного значення і вагомости, і буде наявним доказом здійснення духа і постанов Другого Ватиканського Вселенського Собору, який бажає, щоб Східні Церкви «процвітали та з новою апостольською силою виконали доручену їм місію»« (Декрет про Східні Церкви, §1)
Наша Церква вступила на шлях помісности. Це треба завдячувати папі, що виказав багато зрозуміння й прихильности для життєвих справ УКЦ, показався нашим приятелем. Зокрема до Блаженнішого він відноситься з великою симпатією й подивом, чого нераз дав докази. За це треба бути вдячним папі Іванові Павлові II. Він проламав льоди, через які годі було досі перейти.
Як ми використаємо нову ситуацію, залежатиме від нас самих, у першу чергу від наших єпископів. Доля нашої Церкви в їх руках! Вони можуть діяти послідовно над повним органічним об’єднанням нашої Церкви та осягненням повної помісности й патріярхату, визнаного Ватиканом або можуть закопати таланти, дані їм папою. Праці ще дуже багато. Ворогів помісности української Церкви й патріярхату теж багато. Тому треба нам усім діяти витривало й послідовно в напрямі до визначеної мети та діяти в єдності, гармонії й приязні. Наше головне завдання — працювати й молитися, щоб наші владики пішли шляхом інтересів і традицій Києво-Галицької Церкви та продовжували й розвивали її духову спадщину.
