Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Судовий процес у Львові над о. Кавацевим і о. Єсипом

Нижче передруковуємо у скороченні статтю з київського щоденника «Робітнича газета» за 23 березня 1982 р. Стаття Н. Андрусенка мала б бути звідомленням із судової залі. Але, вона надто далека від цього. Стаття складається з двох частин, що появились під назвою «Гірке відлуння». У статті йде мова про два процеси, що відбувались рівночасно у Львові над двома українськими католицькими священиками о. Кавацевим і о. Єсипом, а другий — у Городенці, Івано-Франківської области, над українськими повстанцями. Передруковуємо у скороченні першу частину під заголовком «Лжеотці виходять з «катакомб», у якій говориться про процес над о. Кавацевим і о. Єсипом.

Ні в першій, ні в другій частині статті немає річевого судового звідомлення, є тільки монолог й ораторії автора статті — звітодавця Андрусенка. Але, щоб наші читачі не були змушені нам вірити на слово, передруковуємо статтю, щоб вони могли собі виробити свою власну опінію.

Хочемо тільки звернути увагу на одну важливу засаду. Конституція запевняє всім громадянам Радянського Союзу вільно ісповідувати будь-яку релігію. Але в дійсності показується, що Конституція існує на експорт для закордону, бо кодекс кримінального права перекреслює конституцію і забороняє громадянам ісповідувати таку віру, яка їм подобається, бо за це їх судять і карають. Процес над о. Кавацевим і о. Єсипом є наявним доказом цього. Звинуваченим не могли доказати їх проступків, а надужиття з грошима, це — КДБівська вигадка — не перша й не остання. Молитися, бути католиком не є доказом антирадянськости.

Редакція

ЦЬОГО ЗАБУТИ НЕ МОЖНА

Гірке відлуння*

ЛЖЕОТЦІ ВИХОДЯТЬ З «КАТАКОМБ»

Час не владний над пам’яттю про ганебну зраду та криваві злочини найзапекліших ворогів українського народу — оунівців та їхніх духовних наставників — уніатів.

На перший погляд, між двома судовими процесами, один з яких проходив у Львові, де за порушення радянських законів судили двох самозваних душпастирів, а другий — у Городенці Івано-Франківської області — над колишніми оунівськими вбивцями за їхнє криваве минуле, крім того, що відбулися вони в один і той самий час, мало що є спільного. Насправді існує між ними тісний внутрішній зв’язок. Бо нагадали вони про не таке вже й далеке минуле західньоукраїнського краю, стали гірким відлунням ганьби та зради найзапекліших ворогів українського народу, що вершили свої чорні діла в одному запроданському запрягу — уніатської церкви і українських буржуазних націоналістів, стали ще одним підтвердженням пророчих Галанових слів: «Ті, що вийшли з тьми, у пітьму і кануть, бо коли сходить світило дня, тьмяніють світила ночі».

Ті двоє, що сидять на лаві підсудних, уперто твердять суду, що їх притягнуто до кримінальної відповідальності тільки за релігійні переконання. їм і справді хотілося б цього — прикинутися невинними овечками, мати вигляд жертв вигаданих «гонінь та порушень в СРСР свободи совісті». І навіть лаву підсудних вони намагалися використати як своєрідний амвон для пропагування ідей «своєї церкви». Але суд не театр, на сцені якого можна зіграти улюблену роль. Львівський обласний народний суд називає речі своїми іменами.

Єсип та Каваців — організатори реакційного релігійного угруповання. Вони, незважаючи на неодноразові офіційні попередження і роз’яснення їм радянських законів — Конституції СРСР та законодавства про релігійні культи, — свідомо продовжували порушувати їх. На лаві підсудних — ті, хто протягом тривалого часу розтлівав людські душі, розпалював релігійний фанатизм, був пособником ідеологічних диверсій релігійних центрів Заходу, спрямованих проти Радянського Союзу.

Сумна історія існування на західноукраїнських землях унії сьогодні відома кожному. На ній, принесеній чужинцями і навіки проклятій мільйонами, завжди лежатиме тавро ганьби і зради. Народжена і випещена в атмосфері запроданства й авантюри вона безславно закінчила своє існування у 1946 році — коли, виконуючи одностайну волю віруючих, на Львівському соборі було винесено постанову про її самоліквідацію…

Здавалося б, такий безславний кінець мав стати повчальним уроком для жалюгідних залишків уніятства, що знайшли собі кормигу на Заході. Але наперекір здоровому глузду, фальсифікуючи факти і заперечуючи правомочність Львівського собору, вони мріють про повернення до старих часів, не втрачають надії переписати чорні сторінки історії горезвісної уніатської церкви. Своєю екстремістсь­кою діяльністю Єсип і Каваців ревно слугували їхнім брудним намірам.

Не маючи ніякої духовної освіти, ці самозванці видавали себе за священиків. Усупереч законодавству про релігійні культи, вони робили спроби проводити в селах Львівської області нелегальні зборища, розпалювали ненависть до православних віруючих.

Зокрема, 47-річний Каваців у своїх проповідях вимагав від віруючих не визнавати православної церкви, церемоніал культу відправляти тільки за уніатськими обрядами, підбурював їх на антигромадські вчинки. Умисне йшов на порушення наших законів і 30-річний Єсип. Насаджуючи виснажливі пости, він сприяв фізичному й моральному каліченню неповнолітніх, закликав їх не ходити в кіно, не дивитися телепередач…

Живим свідченням негожих діянь «священиків» пройшли перед судом навіть десятирічні діти, з уст яких не раз злітали слова: спокута, сповідь, гріхи, піст. В їхніх душах Єсип і Каваців уже встигли посіяти отруйні зерна релігійного фанатизму. Якою ж повинна була бути «спокута» для цих лжеотців за украдене в цих дітлахів дитинство?..

А ось свідчення колишньої їхньої спільниці Г. Михайлишин із села Труханова Сколівського району: «Як і багатьом віруючим, мені вдалося швидко зрозуміти, що Єсип і Каваців обманюють нас. Вони ладні забрати навіть останню копійку не заради віри, а з метою власної наживи, намагаються провадити не стільки релігійну, скільки антирадянсь- ку діяльність».

Створюючи видимість погано пристосованих до життя в нашому суспільстві, Єсип і Каваців (обидва з середньою спеціальною освітою) навмисне обирали скромні, непримітні професії: то кочегара, то сортувальника на пошті, а то й зовсім ніде не працювали. Воно й не дивно — «діяльність», у яку вони поринули з головою, забезпечувала їм набагато привільніше життя. І от вони удвох купують частину приватного будинку, де переобладнують горище на каплицю, наймають хатню робітницю…

Вони діяли хитро і підступно. Навіть здійснюючи «відправу», лжеотці маскувалися, надягали «чужі» культові атрибути, щоб бодай хоч зовні не нагадувати чорного уніатського минулого. Але все то було тільки маскою, з допомогою якої вони силкувалися привернути до себе віруючих.

Наприкінці процесу, будучи повністю викритими, Єсип змушений був зізнатися, що так звана «католицька церква східнього обряду» й «українська католицька церква», яку вони «репрезентували», — є не що інше, як дві назви однієї і тієї самої церкви — греко-католицької, або уніатської. І навіть не знітивсь. А зрештою, що можна було чекати від людини, для якої міняти одяг залежно від ситуації — справа звична.

Розповідали, як Єсип, остерігаючись справедливого гніву громадськості після невдалої спроби організувати незаконну відправу в одному з сіл, змушений був накивати п’ятами в… жіночому одязі. Та так, що ніхто й не повірив би, що то був отець Роман, котрий ще п’ять хвилин тому мав на собі священицьке вбрання. А ним, до речі, Єсип особливо пишався — пошив він його з тканини, яку, розповідають, надіслали йому аж з-за океану…

Мова йде передусім про таких, як псевдоєпископ Слизюк, отець Пахомій та деяких інших. Рештки жалюгідного уніатського кубла, запеклі антирадянщики, вони не раз притягалися до відповідальності, каялись, а потім знову бралися за своє. Єсип і Каваців, власне, і стали вовчим пагінням того струхнявілого дерева. Це вони, «духовні» меценати, звели їх докупи, сприяли так званому висвяченню, постійно забезпечували відповідною літературою, що нелегально перевозилася до нас різними зарубіжними місіонерами, мріяли з Єсипа й Кавацева — тепер уже з новоспечених отця Романа й отця Йосафата — зробити гідних своїх послідовників. А ті, у свою чергу, із шкури пнулися, щоб догодити «навчителям»…

Що ж являє собою закордонна УКЦ, вірними служителями якої стали Єсип і Каваців?. Її претензійна назва не відповідає дійсності ні з точки зору канонічної, ні адміністративної. УКЦ не має на Україні жодної парафії. Звивши собі кубло на Заході, вона складається з тієї частини греко-католицького духовенства, що залишилася на позиціях клерикального антикомунізму й антирадянщини. Очолив її сумновідомий колишній колабораціоніст, один з ревних поборників реакційної діяльності уніатської церкви на користь німецького рейху, своя людина у фашистській службі СД, а нині кардинал Йосиф Сліпий, який уже не один рік носиться з маніячною ідеєю створення Києво-Галицького патріархату.

Підтриманий папою Іоанном Павлом II, Сліпий активізував свою екстремістську діяльність на відновлення греко-католицької церкви на Радянській Україні. З цією метою, фальсифікуючи становище віруючих та релігії в нашій країні, залишки уніатського кліру зчиняють за кордоном галас, силкуються створити враження про існування у нас так званої «катакомбної уніатської церкви».

— Чи згодні ви, що УКЦ на чолі з Сліпим вороже настроєна до Радянської влади і намагається всіляко шкодити СРСР? — запитує суддя.

— Ні, — відповідає Єсип.

— А як ви поясните той факт, — це вже звертається до підсудних громадський обвинувач, — що в інтерв’ю одній з французьких газет Сліпий на запитання, коли він думає створити Києво-Галицький патріархат, відповів: «Спочатку ми повинні знищити Радянську владу».

— Ми не завжди поділяємо погляди Сліпого, — новим доказом їх фарисейства звучить і ця відповідь.

А ще півгодини тому вони, нітрохи не соромлячись, називали саме його, Йосифа Сліпого, своїм зверхником. Безмежну вірність Сліпому яскраво демонструвало і їх житло, де було розвішано чимало його фотографій, у тому числі і найновіші.

Молились вони й іконі колишнього полоцько-вітебського уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича, за наказом якого ще в ХУІІ столітті, під час насильницького покатоличення України і Білорусії, тисячі віруючих православних, що противились унії, були живцем закопані в землю, посаджені на палі, спалені на вогнищі. І недарма греко-католицька церква канонізувала Кунцевича, зробивши його святим Йосафатом…

Н. Андрусенко

* Зберігаємо правопис оригіналу.

Поділитися: