Суперечка про перемишльські святині

Польськомовна газета «Жицє Пшемиске», яка виходить в Перемишлі, за 10.12.1997 рік, надрукувала статтю п. Агнєшки Нємєц п.з. «Акт адаптації чи вирок знищення». В статті йде мова про спробу пристосування костела на потреби греко-католицької церкви.

Все почалося від візиту до Перемишля Папи римського Івана Павла II в 1991 році й доброї волі вселенського архієрея віддати українцям греко-католикам колишній їхній собор св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Собор цей в 1946 році, після арешту перемишльського єп. Йосафата Коциловського і ліквідації Греко-католицької Церкви в Польщі, перебрали у своє посідання монахи Отці Кармеліти Босі. Від того часу українська катедра стала костелом римо-католицьким св. Тереси. Добрим намірам Папи Івана Павла II рішуче спротивилися монахи кармеліти з їхнім настоятелем о. Анджеєм Гутом, а також горстка засліплених фанатиків з т.зв. комітету оборони «Кармеля». Це заставило Вселенського Архієрея до прийняття може не зовсім добре передуманого рішення, щоб в заміну за колишній греко-католицький катедральний собор св. Івана Хрестителя дати на власність українцям греко-католикам єзуїтський гарнізоновий костел «Найсвятішого Серця Ісуса» в Перемишлі.

Проф. д-р Марек Квятковский — директор «Лазєнек Крулєвскіх» у Варшаві, в інтерв’ю для газети «Жицє Пшемискє» стверджує: «Передання цієї цінної святині уніятам було помилкою. Розумію, що тут ішлося про те, щоб заспокоїти незадоволення спричинені реконструкцією комплексу «Кармелітського».

І, справді, це була велика помилка, яка в результаті довела до потреби реконструкції двох святинь. Розпочали оо. Кармеліти Босі. Ставши «власниками» собору св. І. Хрестителя, почали постипенно реконструювати і міняти внутрішний вид святині. Викинено іконостас, ікони українських святих. Замазано староцерковні написи і всі сліди, які свідчили про святиню східного обряду. І все це для того, щоб з церкви зробити костел. Як наругу в нутрі колишньої церкви, а тепер костела на одній зі стін вмуровано таблицю у виді орла, на якому зображено карту Польщі в кордонах з перед 1939 року. Орел в пазурах лапи (західної) держить гітлерівську фашистівську сфастику, а на правому (східному) крилі орла вміщено перевернений державний герб України тризуб.

Українська амбасада в Польщі 28.08.1996 р. вистосувала обширного листа в тій справі до примаса Польщі кардинала Юзефа Ґлемпа, надіючись на те, що єп. Польщі засудить такі дії в римо-католицькому костелі. На жаль, так не сталося. Єпископат Польщі не засудив і не наказав зняти таку ганебну таблицю, яка напевно не має нічого спільного з християнством, ані не закликає до поширювання Христової Заповіді «Люби ближнього», а навпаки ширить незгоду і ненависть між двома нашими християнськими народами. В короткій відповіді ген. секретара єпископату Польщі єп. Тадеуша Пєронка з 05.09.1996 р. читаємо: «Уболіваємо над тим, що такі дії, на жаль, трапляються і то по обох сторонах, щоб згадати урочистості в Ярославі (вл. ком. мова про урочистості коронації ікони Ярославської Богоматері в церкві в Ярославі, в серпні 1996 року), під час яких співано патріотичні українські пісні». Коментар зайвий.

В часі реконструкції святині дочекалися викинення із своїх місць статуї св. Ольги і св. Володимира — символи хрещення Руси-України в 988 році. В 1996 р. на внесок оо. Кармелітів, при великій підтримці влад міста Перемишля, а особливо воєвідського консерватора пам’яток культури Марка Ґоштили змінено зовнішний вид святині руйнуючи копулу і замінивши її латинською сигнатуркою. Треба сказати, що копул цей був зарахований UNESCO до найцінніших світових пам’яток архітектури сакральних споруд. На жаль, копул цей зник раз на завжди з краєвиду Перемишля і з листи UNESCO, як світової архітектури, а української зокрема.

Надходили численні протести з різних кутків світу, від різних міжнародних інституцій, міжнародних організацій, професорів університетів Канади, мирян і багатьох тверезо думаючих людей, домагаючись зупинити варварську руйнацію унікального копула. Мовчав чомусь лише провід греко-кат. церкви в Польщі. Помимо тих протестів монахи оо. Кармеліти зі своїм настоятелем отцем А. Гутом на чолі й воєвідський консерватор пам’яток культури М. Ґоштила виявились невблагальними. Засліплені ненавистю і жадобою затерти всякі сліди українства і української культури в Перемишлі довели своє ганебне злочинне, сатанинське діло до завершення.

Тепер прийшла черга на греко-католиків, які хотіли б отриманий від Папи Івана Павла ІІ-го Ізуїтський костел хоч би частинно пристосувати до вимог церкви східного обряду. Особливо, що має вона бути архікатедрою для вірних греко-католиків в Польщі.

Зі статті п. Агнєшки Нємєц довідуємося, що парох цієї ж греко-католицької архикатедри о. д-р Євген Попович домагається отримати дозвіл на поставлення в бічних навах фасади святині статуй св. Ольги і св. Володимира, що їх викинули кармеліти з колишнього собору св. І. Хрестителя, усунення латинського напису на фризі фасади, замінити два хрести на вежах бувшого костела й побудувати дзвіницю-каплиці.

На жаль, жодна з тих вимог не є можливою до здійснення в очах воєвідського консерватора пам’яток в Перемишлі М. Гоштили і не тільки його, а й генерального консерватора пам’яток культури проф. д-ра Анджея Томашевського, до якого відкликався о. д-р Є. Попович, від постанови воєвідського консерватора в Перемишлі. Справа набрала розголосу, викликала дискусію. Посипалися неприхильні українцям твердження. Між іншим проф. д-р Єжи Ковальчик з Польської Академії Наук, пише у газеті «Жицє Пшемискє»: «Зміни адаптації не можуть відбуватися коштом історично-артистичної вартості пам’ятки культури».

Повстає питання чи зміни адаптаційні колишньої греко-католицької катедри св. Івана Хрестителя зі знищенням унікального копула включно, не відбулися коштом історично-артистичної вартости пам’ятки культури? Чому тоді шановний професор мовчав? Дальше проф. Є. Ковальчик твердить, що не можна дозволити на усунення латинського напису на костелі тому, що він «є історичним свідоцтвом первісного обряду римо-католицького цього костела». Чи Є. Ковальчик зможе вказати хоч би на один збережений напис кирилицею в колишньому греко-католицькому соборі св. І. Хрестителя, а сьогодні у костелі Отців Кармелітів? Чейже в тому соборі через півтора століття первісним обрядом був обряд греко-католицький.

Проф. Є. Ковальчик також цілковито погоджується з рішенням воєвідського консерватора М. Ґоштили відносно заборони побудови дзвіниці, стверджуючи, що дзвіниця була б «чужим втрентом в духу архітектури московської», а на кінець складає побажання, кажучи: «Треба бажати, щоб як найшвидше була побудована нова катедра для цього, тобто греко-католицького, обряду». Однак проф. Є. Ковальчик не подає розв’язки— хто і за чиї гроші повинен побудувати таку нову катедру?

Може треба продати дар Вселенського Архиєрея і в цей спосіб здобути фонди на будову. Може польський уряд повинен виділити кошт на будову, щоб в цей спосіб хоч би частинно відплатити за забрані у фонд держави не лише всі українські церкви, але й ціле церковне майно. А може, власне, інституція римо-католицького костела повинна побудувати катедру греко-католикам в Польщі. Був би це гарний жест за загарбані після II світової війни понад 250 українських церков, які є в їхніх руках, якими вони користуються не даючи в замін нічого. Треба тут сказати, що всі церкви, які належать тепер римо-католикам є їх власністю. Польська держава передала їм на власність з державного фонду майна. Натомість церкви, які з ласки дісталися українцям (найбільш знищені й осквернені), на жаль, не є юридично власністю української Церкви, а надалі є власністю державного майна. Українці є лише тимчасовими ужитковцями тих церков. А здавалося б, що це, власне, українці в першу чергу повинні бути спадкоємцями надбань своїх предків.

Тимчасом виходить, що українці є тут громадянами другої категорії. Вважаю, що право в Польщі повинно обов’язувати в однаковій мірі всіх її громадян і тому не можна понижувати національні меншини. По сьогоднішний день в Польщі діє декрет від 27 липня 1949 року, яким позбавлено українців господарств і всякого майна залишеного на рідних землях після насильної і брутальної депортації в рамах «Акції Вісла».

В дальшій частині статті «Акт адаптації чи вирок знищення» авторка покликається на ще одну опінію, а саме проф. д-ра Марка Квятковскєґо, який твердить: «Думаю, що генеральний консерватор і воєвідський консерватор пам’яток культури повинні категорично протиставитися надмірним змінам у виді архітектури поєзуїтцької святині».

Аналізуючи всі ці твердження важко повірити, що в нинішній Польщі, яка входить до NATO і в інші європейські структури так виглядає демократія, так виглядає забезпечення підставових прав людини і рівности супроти права всіх її громадян. Це, мабуть, якийсь феномен немислимий в жодній цивілізованій державі. А може сучасна Польща й костел римо-католицький свою політику відносно віруючих християн східнього обряду взоруються на політиці передвоєнної санаційної Польщі? Всі знаємо, що тільки в одному 1938 році й тільки на терені Холмщини і Підляшшя польський уряд зруйнував понад 120 православних церков.

Запитаймося, скільки церков після закінчення ІІ-ої світової війни, вже в мирний час, зруйновано й знесено з лиця землі на Лемківщині, Надсянні, Холмщині й Підляшші, на наших корінних землях, з яких нас в жорстокий і варварський спосіб вигнано в 1946-1947 роках? А скільки безцінних пам’яток церковної архітектури ще по сьогодні пропадає тому, що не є вони відповідно забезпечені?

Як приклад хай послужить факт, що несповна три місяці тому в селі Лєшно (Позьдяч) біля Перемишля, завалилася дзвіниця з 17 ст. Ця унікальна споруда була не тільки високо-мистецькою під оглядом архітектури, але також доказом майстерної праці тодішніх теслів. Була побудована без одного цв’яха. Того роду будівлі майже не зустрічається. Чомусь ані місцевий римо-католицький парох, який є власником церкви, біля якої стояла ця дзвіниця, ані воєвідський консерватор пам’яток не подбали про те, щоб забезпечити перед знищенням і зберегти цей скарб культури.

Не слід промовчати також і факт, що багато церков після того, як їх Польща взяла у свій державний фонд майна перетворено на різного роду магазини, склади мінеральних добрив, на стайні, а навіть на публічні туалети. Жоден консерватор пам’яток культури, жоден професорський авторитет, жоден достойник римо-католицького костела не став і не стає на захист тих осквернених, осиротілих, опущених і знищених святинь східного обряду будованих нашими предками на прославу того самого Бога.

Люди молилися в тих святинях до того Бога, до котрого моляться поляки. Ніхто також не став і не стає на захист соток церков загарбаних римо-католиками, в яких вони провадять або вже провели різного роду адаптаційні зміни, викидаючи іконостаси, цінні ікони, затираючи старо-церковні написи, змінюючи цілковито вид, достосовуючи церкви до вимог обряду римо-католицького, не дивлячись на те, чи відбувається це коштом історично-артистичних ціностей церковної архітектури, чи ні.

Хочеться однак бути оптимістом і вірити, що незадовго прийде той час, коли і в Польщі настане справжня демократія і будуть повністю забезпечені права людини, а уряди так римо-католицького костела, як і державні зрозуміють з одного боку значення екуменізму, який так гаряче пропагує Папа поляк Іван Павло II, а з другого боку добро польсько-українських відносин.

Анізія Путько-Стех