Свіжий номер

6(500)2023

Час ставати сильнішими

Стати автором

Суть християнства

Як складні умови карантину стають нагодою вираження автентичної віри, налагодження тіснішого зв’язку з Господом і між людьми в Господньому Дусі? Як складний період виявляє суттєві моменти віри, а водночас і людські хиби в її тлумаченні, що непомітні в звичайні часи? По чому видно правдиву віру і які тепер знаки часу? Про це «Патріярхат» поспілкувався з єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, членом Постійного синоду УГКЦ владикою Теодором Мартинюком

– Дві речі спадають на думку, коли дивимося на спорожнілі через карантин храми: зруйнування Єрусалимського храму і відповідь Христа на питання Самарянки про місце, де вибраний народ мав би поклонятися Богові. Ісус дає неочікувану для неї відповідь: «Ні на цій горі, ні в Єрусалимі, а в дусі і правді». Рідко хто розуміє, що Господь мав на увазі… Як ви поясните ці слова?

– Наші храми тепер порожні з огляду на дотримання карантинних вимог державних органів. Мовиться про те, щоби люди не гуртувалися у великих кількостях, бо таким чином можна запобігти масове поширення вірусу. Зрозуміло, що ця ситуація є серйозним викликом для Церкви. Відкриваючи Святе Євангеліє, ми зустрічаємо вказані слова Христа до Самарянки… Як їх розуміти? Чи має Він на увазі те, що з Його приходом вже не потрібні храми, місця культу? Ні. Насправді Христос цими словами хоче звернути нашу увагу на те, Хто є важливий у культі. Його наголос зовсім інший, аніж речі, на яких наголошували фарисеї чи садукеї: вони говорили про зовнішнє що – про мертві правила. Ісус у Євангелії від Івана об’являє себе як Син Божий, друга Особа Божа. Це об’явлення показує, Хто важливий у культі. І саме тому наша правдива віра в Бога виражається у тому, що ми визнаємо Христа своїм Спасителем, нашим Богом і поклоняємося Йому в Святому дусі і правді, тобто як нові люди, що прийняли Слово Боже і є відновлені Святим Духом. Це поклоніння в наших храмах, культових спорудах, повинно відбуватися не з огляду на матеріальні характеристики будівель: їхні розміри чи імена святих, на честь яких вони названі, а з огляду на те, що центром повинен бути Христос, який є правдивим храмом.

– Вочевидь, час карантину – це нагода для багатьох християн ліпше зрозуміти поняття «домашня церква»? Яких настанов треба дотримуватися, аби не схибити?

– Домашня церква – це наша сім’я. Вона є клітиною більшої спільноти, якою є наша парафія. Отже, в домашній церкві, яка не є самодостатньою, бо не може існувати відірвано від своєї більшої спільноти, ми отримуємо середовище, в якому зростаємо у вірі. Наші батьки – це перші катехити. Вони першими мають обов’язок передавати віру своїм дітям. Середовище домашньої церкви є унікальною можливістю для сповнення цього завдання. Як це може відбуватися практично? В першу чергу – це спільна молитва: домашня церква живе нею. Другий момент – це ділення вірою, коли батьки живуть так, що вони є приладом для своїх дітей, і тоді діти переймають цю віру – відбувається її передання. Але й батьки збагачуються вірою своїх дітей. І от карантин – це час, коли наші сім’ї перебувають разом. За звичних обставин ми маємо працю поза домом, різні інші заняття, тому сучасним сім’ям буває дуже важко зібратися разом у повному складі. Карантин же став шансом бути разом: разом молитися, разом ділитися вірою (спільно читати Святе письмо, катехизм, духовну літературу), думками та переживаннями. Важливо, що домашня церква – це та, яка спільно сідає до столу. Цими всіма своїми діями вона постійно і різнобічно готується до того, аби бути повноцінною клітиною своєї парафії, вийти з дому і брати участь у Святих таїнствах. Як бачимо, життя домашньої церкви не обмежується стінами помешкання. Воно триває й поза ними, отримує свою повноту в парафіяльній спільноті через участь у Святих таїнствах.

– Часто ритуали і обряди займають місце віри в житті людини: відбувається підміна понять, але людина навіть цього не зауважує, не розуміє. Як у випадку українців сьогодні вони вірять чи радше традиційно релігійні? Хто винен, що так склалося?

– Тут варто трішки повернутися до першого питання, бо, власне, воно нам допоможе розкрити те, що ви запитали зараз. Фарисеї і садукеї звертали увагу на зовнішні речі: як правильно поводитися в Єрусалимському храмі, як правильно продавати голубів, купувати їх, скільки їх потрібно для жертви Богові… У цьому всьому вони зосереджувалися на виключно зовнішніх речах. Цю крайність можна окреслити як обрядовір’я: поза обрядами, ритуалами вони нічого не бачили, вбачали в них сенс віри. Є й друга крайність, у яку потрапляє сучасна людина. Полишаючи зовнішнє (тобто обряд), вона хоче виключно внутрішнього. Мовляв, можна вірити, тихенько розмовляючи з Богом, маючи з Ним особисті стосунки. Мовляв, це тільки моя особиста справа, і ніхто про це не повинен знати; мені не потрібні храми і спільнота – я сам(а) маю такі відносини з Богом, які хочу. Проте правдива дорога християнського життя полягає у тому, щоби ми були закорінені в Христі Спасителі як основі нашого буття, думання, щоденних вчинків. Якщо цього немає, тоді стаються дві згадані крайності. Правдивий зміст християнської віри повинен виражатися, бо людина є не тільки внутрішньою, а й зовнішньою – тілесною. Тобто людина потребує символів і знаків. Гармонія є тоді, коли внутрішнє виражається через зовнішнє. Тільки тоді ми правдиво живемо вірою, тільки тоді віра не є теоретичною, а знаходить вираз у нашому житті. Тому наші предки будували чудові храми, якими ми захоплюємося тепер, переписували і друкували книжки для молитви, виготовляли церковні речі, які є пам’ятками церковного мистецтва, малювали  ікони, від яких ми у захваті як від неоціненного скарбу Церкви і світової культури. Чому вони це робили? Бо в цьому вони виражали свою віру: це зовнішнє допомагало їм жити і внутрішнім життям.

Тут окремо слід поглянути на ситуацію нашої доби. Сучасна людина, в тому числі й ми, українці, щораз більше стає індивідуалістом, егоїстом. Вона замикається на собі. Егоїзм скеровує людину до того, щоби ставити себе саму в центр буття. Така людина починає жити виключно для себе, думати тільки про себе, плекати своє Я так, аби воно отримувало щонайбільше задоволення і побутових вигод. Такий егоїстичний комфорт веде людину шляхом до того, щоби, зрештою, забути про ближніх і про Бога. Він таїть небезпеку відкинення традиції, у тому числі релігійної. Це поширене явище наших днів. Але існує не тільки воно, бо ж дійсно водночас частина вірних і далі живуть за традиційними патріархальними мірками, керуючись поняттями на кшталт «так робили мої мама і тато». Але люди часто забувають, чому предки так робили? І це забування, ця бездумна поведінка – також актуальна крайність релігійної дійсності багатьох сучасних українців.

– А по чому видно правдиву віру?

– Людина, яка називає себе віруючою, вірить у живого Бога, який є присутній у кожній хвилині її життя. Коли людина вірить, що Бог її знає, любить її, є з нею і в радісних, і у важких хвилинах, то така віра правдива. З другого боку, віра виражається в ділах. Саме по тому і можна пізнати віру людини. Християнин не може говорити одне, а робити друге. Христос казав: «Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7,16), святий апостол Яків казав: «Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру» (Як. 2,18). Отже, правдива віра завжди виражається в діяльній любові, яка є першою ознакою автентичності віри. Правдиво віруюча людина ділиться з ближнім тим, що має: радістю, добром, словом підтримки… Правдиву віру видно з її автентичного свідоцтва, яке містить у собі глибоке органічне розуміння християнської антропології.

– Частина людей щиро вірять, що звуки дзвонів убивають віруси. Якби це була правда, то можна було б  давно забути про медицину. Дуже рідко священники звертають увагу на безсенсовність віри в такі «побожні» забобони. Отці бояться чи самі в це вірять? І взагалі, чому вони не наважуються переводити людей від релігійності до віри?

– Насамперед варто застановитися над питаннями, для чого є дзвони, з якою метою їх виливають і будують дзвіниці біля храмів. Метою дзвонів є запрошення до богослужіння, заклик до молитви, сповіщення якоїсь важливої новини. Дзвін пригадує людині про можливість чи потребу звернутися до Господа. Своїм милим звуком він запрошує до цього. Якщо людина перебуває на дзвіниці, пробує дзвонити сама чи прислухається до тремтливого звуку дзвонів, то в неї піднімається молитовний настрій. Звук дзвонів має властивість проникнути в нутро людини не просто, щоби її зворушити. Він має дивну властивість піднімати рівень оптимізму, настрій загалом. Яка мета? Допомогти людині в тому піднесеному настрої прийти на розмову з Богом, тобто молитися. Підсумуймо сказане: дзвони виконують допоміжну функцію, і в цьому ключі їх слід розуміти в контексті молитви. Зрозуміло, що їм не треба приписувати якусь чудодійну силу, але їхнє значення дуже велике – його також не варто применшувати. Коли лунає дзвін, добрий християнин зробить на собі знак хреста.

Думаю, що, на жаль, тепер тільки в монастирях приділяють належну увагу мистецтву дзвоніння, навіть виготовленню дзвонів за церковними правилами та звуковою гамою. У нас це трохи занедбана ділянка. Саме в таких випадках прокрадаються якісь забобонні чи невластиві тлумачення ролі дзвонів. Тож певною мірою нам ще потрібно відродити автентичне і глибоке розуміння їхнього значення.

– Яким є психоемоційний образ правдивої віри під час епідемії у ХХІ столітті?

– Насамперед я відзначив би такий елемент, як відкритість до допомоги своєму ближньому. Це перший крок виразу правдивої віри: у важких обставинах правдивий християнин завжди думає не про себе, а про свого ближнього. Він думає, чим я можу допомогти, що можу зробити для ближнього. Другий елемент, що також особливо важливий, на мою думку, під час епідемії, це певний аналіз того, що ми окреслюємо як зміст життя. В умовах сучасного світу, інтенсивної праці ми якось дуже зосередилися на земному вимірі: соціальних стандартах, на тому, як робити земне життя щораз кращим. Однак чи тільки в цьому зміст нашого життя? Потреба певного аналізу сенсу життя для віруючої людини – і то особливо для неї – засаднича. Третій елемент – це усвідомлення потреби присутності Господа Бога в нашому щоденному житті. Адже виглядає так, що тепер сучасна людина щораз більше схиляється до переконання, наче сама собі може дати раду, нікого не потребує, здатна вирішувати будь-які питання і відповідати на всі виклики. Проте ця пандемія показала нашу людську безпорадність, страх, невміння зарадити собі. Це, власне, й може схилити нас до того, щоб усвідомити потребу Божої присутності і помочі: ми потребуємо Когось, хто є Господарем всесвіту і здатний нам допомогти у випробуванні.

– «Не прино́сьте ви більше марно́тного да́ру, ваше кадило – оги́да для Мене воно; новомісяччя та ті суботи і скли́кання зборів, – не можу знести́ Я марно́ти цієї!» – взиває Бог через пророка Ісаю. Чи слід нам сприймати коронавірус як пророчий знак, що ми теж не те чинимо, що Богові угодне? Чи не є ці вимушено спорожнілі храми певним знаком для християн?

– Господь сотворив всесвіт, а в ньому людину, керуючись любов’ю. Саме Божа любов була мотивом творення. Бог поділився з людиною своїм життям. Навіть сучасні дослідження всесвіту показують, що ніде більше не існує людини, окрім як на Землі. Настільки, наскільки людина змогла дослідити світ, вона не знайшла іншу цивілізацію. Це рівно ж є знаком, що так Бог вирішив, така Його воля, щоб існувала саме Земля і щоб на ній жили люди. Але Бог дарував людині свобідну волю. І в цій свободі людина почала вибирати добро або зло. Якраз подана вами цитата показує, що людина може робити хибний вибір. Вона може показувати, що наче перебуває в гармонії з оточенням, а насправді жити фальшиво, робити зло. Ці всі «приноси», про які говорить пророк Ісая (Іс. 1,13), це погані вчинки людини: ненависть, корупція, брехня, завдавання шкоди собі та довколишнім… Пригадую, як Святіший Отець Франциск у промові на порожній площі Святого Петра, вділяючи особливе благословення для міста і світу, сказав, що наша Земля хвора, дуже зранена нами, нашою безвідповідальністю. Отже, коронавірус у цій перспективі є певним знаком, що показує нам, наскільки ми можемо нашкодити собі і своїй Землі, якщо ми безвідповідальні, не усвідомлюємо мети свого життя, живемо фальшиво, егоїстично. Для Бога така поведінка людини огидна, говорячи словами святого пророка Ісаї.

– Наші молитви в храмі мали б бути не чим іншим, як джерелом нашої діяльної віри і любові, переображуючої зустрічі з Богом. Але чому наші серця закриті та черстві, чому ми виходимо «порожніми» з церковного зібрання? У чому причина такого спотворення?

– Це дуже важливе питання, бо вимагає від нас аналізу мотивації наших власних вчинків, нашого життя загалом. Отже, часто ми можемо прикриватися тим, що, мовляв, «я віруючий, бо…»: це мені вигідно, це престижно, мене за це поважають і так далі. Після страшного атеїстичного переслідування ходити до церкви у вишиванці було, чи й досі є, модно. Політики також відвідують храми, стають там на перші місця… Але часто це все – зовнішнє. Натомість правдива зустріч із Богом у храмі – автентична зустріч із Ним – є переображуючою. Це означає, що коли я прийшов до храму на розмову з Господом Богом і ця зустріч відбулася, я однозначно виходжу звідти переображеним. Я йду додому, до своєї сім’ї, до праці, до університету вже іншим. А яким саме? Зустріч із Богом наповнює мене любов’ю, миром, надією. І якщо це дійсно так, то щоразу, коли я приходжу до храму, беру участь у літургії, приймаю Святі таїнства, Бог чинить мене християнином. У таких випадках ми переображуємося в Христа. Святий апостол Павло окреслив це так: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал. 2,19-20). Тобто коли я правдиво зустрічаюся на молитві з Богом, він мене переображує в Себе. Саме такої духовності хотілось би побажати кожному християнину, кожній людині. Натомість якщо ми приходимо до храму тільки для того, щоби «себе показати і на людей подивитися», або зі звички, то це нічого не дає – тоді ми лишаємося закритими і черствими. Тоді все довкола – зовнішнє, фальшиве, неавтентичне.

– Чим є і про що свідчить закид-звинувачення деяких представників духовенства, і мирян теж, що ті, які бояться показати носа з хати і не йдуть на недільні літургії, мають малу віру?

– Наші вірні й духовенство переважно відповідально поставилися до карантинних вимог. Важливим елементом цього є любов до ближнього. Саме з огляду на неї ці карантинні заходи мають сенс. Ми казали вірним, щоб вони тимчасово стрималися від відвідування храмів, щоб не наражати на небезпеку інших. Хтось може бути носієм хвороби, навіть не усвідомлюючи цього, та інфікувати свого ближнього. Тож навіть цей «негативний» елемент стримування від відвідин храму може бути виразом нашої глибокої віри і любові до ближнього. З другого боку, це не означає зведення нашого церковного життя до онлайн-трансляцій. Останні є справді тимчасовим заходом. Ми нетерпляче чекаємо наших вірних у храмах. Думаю, що саме та людина, яка прислухалася до рекомендацій церковної єрархії, у тому числі Папи Римського, наново віднайде себе в храмі і ще більше його цінуватиме як місце зустрічі з Богом і свого переображення. Зрозуміло, що були і є особи, які не зовсім з цим погоджуються. Однак тут я хотів би заперечити: порушення карантинних вимог аж ніяк не є ознакою «геройської» віри! Бо якщо я через свою безвідповідальність або наївність завдав би шкоди своєму ближньому, то я провинився б перед Богом. Адже Бог каже мені: «Люби ближнього свого, як самого себе». Тут не місце «героїзму», а місце послуху. Мовиться про розумний послух, що будує і приносить добро.

– І наостанок. Як у час пандемії християни повинні сповняти заклик виражати віру не словами, а ділами, тобто якими тут є знаки часу?

– Час карантину показав дуже важку проблему самотності і відчуття замкнутості в нашому суспільстві. Багато осіб опинилися в дуже скрутному становищі безрадної ізоляції. Для інших було нелегко знайти рішення, яким чином у вузькому колі сім’ї перебувати 24 години на добу. Зокрема, на цьому ґрунті виникали труднощі та конфлікти батьків із дітьми чи всередині подружжя. Тож ці ситуації виявили певні виклики, з якими треба стати віч-на-віч, яким треба вийти назустріч і гідно, в правдиво християнському дусі відповісти на них. Тепер деталізуймо.

Перший виклик – виклик самотності – акцентує нашу увагу на тому, як ми, християни, можемо бути однією спільнотою, тобто бути разом, почуватися братами і сестрами в цьому часі. Отже, замість замкнутості та негативної самоізоляції ми покликані зуміти вийти на зустріч із ближніми в умовах обмежень: перебувати в контакті, телефонувати, бути активними в соціальних мережах, молитися за тих, що почуваються самотніми… Одним зі знаків, який виявила наша християнська молодь, стала турбота про інших. Наші молоді люди, дотримуючись усіх заходів безпеки, купували і приносили їжу потребуючим, якимось чином намагалися їм допомогти. І почуття самотності відходило – люди вже не почувалися покинутими на виключно самих себе.

Другий виклик – потреба вчитися бути разом у сім’ї. Тут варто розуміти фундаментальний для нас, християн, момент, що сім’я буде щасливою, радісною та міцною, коли в центрі її життя буде Христос. А це стається тоді, коли сім’я гуртується в спільній молитві, спільному читанні Святого Письма, духовних розмовах, відпочинку, спільному обіді, загалом у всіх моментах щоденного життя в дусі взаємного прощення і допомоги, коли в ній присутній сам Бог. Тільки тоді навіть дуже важкі проблеми будуть подолані. І якщо так робити, то з цього вимушеного карантину ми вийдемо не втомлені, але оновлені і ще більше згуртовані в Господі, який живе посеред нас.

Розмовляв Володимир Мороз

Поділитися: