Світлій пам’яті Ісповідника віри

Владика Василь Всеволод Величковський — це одна із світлих постатей української католицької єрархії у новітніх часах найбільшого переслідування Української Католицької Церкви нелюдяним московським комунізмом на землях України. Точніше, наступ атеїстичної Москви на Українську Католицьку Церкву почався в часі Другої світової війни та триває аж досі. Він — Владика Величковський, як і всі українські католицькі ієрархи із Західньої України та із Закарпаття, ставили незламний опір брутальним новітнім московським Неронам, обороняючи по-геройському Божі права нашої Церкви та українського народу.

О. Василь Всеволод Величковський народився 1 червня 1903 року в Станиславові, в Західній Україні. Рід Величковських виводить свою родину від кубанських козаків, які відзначалися духом відваги, лицарським завзяттям і любов’ю до всього, що чесне, добре та взнесле. Мати єп. Василя була теж із священичої родини Теодоровичів. Це, отже, старовинні священичі роди, а родина Величковських існує вже майже триста років. Мати єп. Василя відзначалася великою побожністю і ціле своє життя приймала Святе Причастя кожного дня. Тому вона мала великий вплив на формування характеру сина Василя, і від неї він віддідичив виняткове набоженство до Матері Божого Сина Ісуса Христа та любов до ближніх. Від 6 року життя Василь Всеволод також кожного дня приймав Св. Причастя. Паростки любови Христа і свойого народу запускали глибоко свої коріння у душу та серце юнака Василя, і він почав мріяти про те, щоб стати колись священиком.

Початкову школу закінчив Василь Всеволоду селі Пробіжна, а гімназію у Городенці. Богословські студії закінчив у Львові, в нашій Духовній Семінарії, а водночас студіював юридичні науки в Українському Тайному Університеті. Митрополит Андрей уділив Василеві Всеволодові дияконські свячення, а єп. Йосиф Боцян висвятив його на священика. Однак, о. Василь уже змалку мріяв про те, щоб стати монахом і вступив до манастиря Отців Редемптористів у Голоску, біля Львова. Виконував обов’язки місіонера в Західній Україні та на Волині. Польська адміністрація намагалася усунути о. Василя з Волині за його ревне проповідування Божого Слова та за гарячий його патріотизм, а одне і друге в ті часи зупиняло полонізацію на Волині. Місійна праця о. Василя була для нього найвищим наказом і обов’язком совісти. Він уважав, що це велична і благословенна праця для Бога та для страждального українського народу.

У часі німецької окупації України Митрополит Андрей призначив о. Василя на місію до Кам’янця-Подільського, але німецька влада заборонила йому організувати парафію.

У часі московської окупації Західньої України в 1939 році та вдруге в 1944 р. о. Василь не скорився московському злу, що нищило все Боже та українське. Він не пішов на жодні компроміси з червоним демоном. В 1945 р. агенти НКВД арештували о. Василя в Тернополі, пропонуючи йому: «перехід на православ’я або суд». Відповідь о. Василя була пряма й тверда: «Ні! Ніколи!». Такої відповіді московські атеїсти, гонителі Української Католицької Церкви, ніяк не сподівалися. Тому о. Василя вивезено до Києва на «слідство». Не зайвим буде пригадати, що 11 квітня 1945 року аґенти НКВД арештували всіх українських католицьких ієрархів з митрополитом Йосифом Сліпим включно. Їх усіх вивезено також до Києва, щоб підготувати «судовий процес». Ніхто з наших владик не признавався, не каявся, бо ж і нічого вони не вчинили проти закону. І всі вони загинули у тюрмах і на засланнях, у таборах примусових тяжких робіт, за винятком теперішнього Патріярха Йосифа.

Тверда відповідь о. Василя — «ні, ніколи не перейду на православ’я»,— мала той наслідок, що НКВД продовжувало слідство з нелюдськими допитами протягом двох років. Однак, в цих двох словах «ні, ніколи» криється найдостойніша і найкраща характеристика о. Василя Всеволода Величковського! Це твердий характер, мов скелі Карпатських гір; це чистий кришталевий характер, мов гуцульські полонини, який допоміг йому не заломитися під час дворічних тортур московського садизму. На судовому видовищі проголошено драконський присуд: «кара смерти через розстріл»! Отця Василя посажено в камеру смерти, в якій він, очікуючи виконання вироку, просидів три місяці. У тому непевному часі в камері смерти кожної ночі можна було чути постріли, коли розстрілювано засуджених на смерть невинних людей. Одного Божого дня прокурор повідомив о. Величковського про заміну кари смерти на 10 років тюремного ув’язнення. Отже, морально переміг о. Величковський, якого мучили, щоб він признався до ніколи не вчинених злочинів. Тортури — фізичні та психічні, що їх застосували аґенти НКВД супроти о. Василя, звичайно, були призначені зламати духово й фізично найсильнішу людину, але його не зламали.

«Помилування» о. Василя замість кари смерти на 10-річне заслання до Воркути на каторжні важкі роботи в шахтах, на ділі мало також дальше знущатись над українським католицьким священиком-патріотом. Воркута відома тим, що зима там триває 9 місяців, а весна, літо й осінь — тільки три. Було там 30 таборів з 105 тисяч в’язнями у часі перебування там о. Василя. Річ ясна, що умови в тамошніх таборах страшно нелюдяні. Нестерпні умови праці на Воркуті були причиною в 1953 р. до страйків. НКВД-івська влада підозрівала, що це о. Василь був організатором страйків, хоч це й не відповідало правді.

Він, як і інші в’язні, копав вугілля, але, не зважаючи на суворий режим, майже кожного вечора служив потайки Св. Літургію. Митрополит Максим Германюк згадує, що «за чашу служила о. Василеві накривка від консерви, вона була і дискосом, і престолом, і його церквою. Такий був Храм Божий, така віра, така Церква, якої не знищить ні Москва, ні жодне насилля, якої не замкне жодна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа». Треба підкреслити, що й у суворій Воркуті о. Василь був ревним місіонером, розуміється, проповідував Христове вчення поміж співв’язнями. Всі бо віруючі в’язні були свідомі того, що вони терплять за Христа, за Його таїнственне Тіло, за Його Святу Церкву!

Едит Штайн, яка загинула в нацистській газовій камері, так пише з тюрми в 1942 році: «Ніхто не може набути знання хреста, доки він не почне дійсно терпіти тягар хреста; від самого початку (ув’язнення) я мала це внутрішнє переконання і з глибини серця сказала: «Вітай хресте, одинока надіє!». Така сильна та непоборна віра у визнавців Української Католицької Церкви в новітніх катакомбах по всій широкій території московської тюрми народів! Цій святій вірі, що нею відзначаються вірні Української Катакомбної Церкви, дорівнює хіба віра перших християн часів Нерона!

В 1955 р. московська влада, маючи на увазі закінчений реченець 10-літнього ув’язнення о. Величковського, дозволила йому на поворот до Львова. Скрізь у Західній Україні він застав зліквідовані наші католицькі церкви. Одначе, він, повний оптимізму та апостольської ревности, побудував у невеличкій своїй кімнаті малий престіл і кожного дня служив Св. Літургію для малої жменьки віруючих, які змінювалися кожного дня. Влітку вірні таємно збиралися в лісі, слухали Боже слово й співали релігійних пісень, не тільки у великі свята, але кожну неділю. Священики в цивільних одягах зі своїми вірними продовжують релігійне життя. Невтомну провідну роботу в катакомбній Церкві веде о. Василь В. Величковський. У 1959 р. о. Василь одержує єпископську номінацію. Він прийняв це високе відзначення на єпископа мовчазної Української Католицької Церкви в почутті великої відповідальности, яка вимагала героїчної мужности. Аджеж атеїстична Москва жорстоко зліквідувала, заборонила і брутально переслідувала його Церкву. Однак, він надіявся на поміч Божу в його дальшій праці для прославлення Триєдиного Бога і величі Христової Церкви в Україні. Прийняв цю гідність і відповідальність, щоб із терплячим Христом посвятитися праці для добра Св. Церкви й українського народу.

В 1963 р. Василь В. Величковський дістав архиєрейське свячення з рук найвищого достойника нашої Церкви. Як Владика підпільної Церкви він розгорнув жертвенну діяльність, відправляючи Св. Літургії, висвячував нових священиків, приготовляв нових кандидатів до монашого і священичого сану й праці. Всі ці чинності виконував єп. Величковський цілком таємно. У своїй церковній праці єп. Василь був дуже активний і відважний. Працюючи в катакомбній Церкві, єп. Величковський мовчав про своє єпископство.

Дня 18 жовтня 1968 р. НКВД перевело масові ревізії в тайних українських священиків і в помешканні єп. Величковського. Однак, єп. Величковського не арештували. Це сталось щойно 2 січня 1969 р. На суді звинувачено єп. Величковського в антисовєтській пропаганді та слуханні релігійних передач з Ватикану. Суд тривав три дні й присудив Владиці Василеві 3 роки ув’язнення у таборах суворого режиму. Це трирічне ув’язнення перебув єп. Величковський на Донбасі. Це була страшна тюрма, і там єп. Василь захворів на серце. Дня 27 січня 1972 р. єп. Василь закінчив своє друге ув’язнення, і його прогнали з України до Югославії, де жила його сестра. Внедовзі єп. Василь переїхав з Югославії до Риму, а звідти до Вінніпегу, Канада. Помер Владика Василь Всеволод Величковський у Вінніпегу 30 червня 1973 р. Коли єп. Величковський у 1972 р. опинився у вільному західньому світі, то (як пише у своїй передмові митроп. Максим в книжці: «Василь Всеволод Величковський — Єпископ-Ісповідник»), тут він зустрів у деяких колах стільки холоду, байдужости й незрозуміння для тієї святої жертви, зрошеної на землях України сльозами і кров’ю стільки мучеників й ісповідників на престолі вірности Христові Його Намісникові на землі, що його серце кривавилося з болю. Це був біль, подібний до болю Христа в Оливному Городі, коли Він побачив своїх учнів сплячих».

(-ар)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>