«Ти Бог справедливий, Бог віри й надії.
Дай, Боже, моєму народові волю.
Дай силу святиням моїм ув обнові.
Дай поміч нам, Боже. Дай плід рікам крови».
І голос урвався. Опали повіки
На благословенних, достойних очах.
Останній ще віддих прощально-ласкавий,
І серце спинилось… помер Патріярх.
І ринули тужно потоки печалі
До всіх яснозорих журливих дітей,
Синів і дочок України в кайданах,—
Не стало їх велетня, змовк їх Мойсей.
Він Церквою жив і народом страждальним.
Молився, трудивсь і карався для них.
І в думах, і в серці, і в волі невгнутій
Любив їх безмірно в терпіннях святих.
Він бачив в міражах свою Батьківщину,
У ранах, з терновим вінком, на хресті;
Та він на коліна не впав перед катом,
Її не продав за пости золоті.
У чистій, вогненній любові був вірний
Ідеї Христовій і власному «я»,
Єднанням братів і сестер по всім світі
Під прапором сили — одного Христа.
Духовний титан, нездоланний в змаганні
З тайфуном червоним в сибірських тайґах,
Ніс прапор цей гордо, завзято, незламно;
Ніс вірно у тюрмах, на страдних шляхах.
У шквалах тортурних в’язницю відкрили,
І смерть ненаситна, жорстока й вальна
Поклала косу під бар’єри колючі —
Страждальця чекала нова чужина.
Бажанням палав він прибути в Льва город,
В свій рідний, коханий, знедолений край;
В свою митрополію, сумом сповиту,
Щоб в темряві болю зціляти відчай.
Заляканих темного пекла бураном,
Овець своїх, гнаних і гнівно німих,
Бажав він, як Пастир Верховний, держати
При Церкві Христових скрижалів святих.
Та доля рокована в Божому пляні
Взяла Ісповідника Віри у Рим
З-над гробу святого Петра голосити
Про хрест України своїм і чужим.
І став він сміливо під зір Трибуналу
Як свідок ґулаґів і Церкви глава;
Христової Церкви, политої кров’ю
Синів України в московських уздах.
І слухала, й бачила знать клерикальна
На ньому живі ще сліди катувань.
І подив був, сльози, і в оплесках «слава!»,
Й доземні поклони без тіні вагань.
Пошану давали гігантові духа
І в серці казали: цей Первоєрарх,
Що в рани свої поклав Церкву і нарід,
Є гідний, заслужений їх Патріярх.
З господнім надхненням, у звазі Мойсея,
З паланням у серці святого Павла
Подався він в спраглі краї чужоземні
Кріпити свій люд у любові Христа.
Стрясав він нальоти церковно-чужинні
З обрядів питомої Церкви краси,
І очі мирян і духовних звертав він
До Церкви й народу традицій сяйних.
Він діяв, щоб сонце Христове засяло
У теміні ганьби на рідній землі,
Щоб дзвони прослави єдиного Бога
Лунали на волі в воскресній добі;
Щоб хрест і тризуб Володимира князя
Поклав в своє серце народ-інвалід;
Щоб рани, роз’ятрені болем віками,
Згоїлись у нього і зріс моноліт.
Хоч хмари знялися і градом вдаряло
Об чини стодзвонні, спасенні, святі;
Хоч в явних і критих в’юнких хороводах
Копали канави свої і чужі.
Він стійко стерном керував провідницьким.
Зорею ж була йому світла мета:
З’єднати Церкви, відгороджені лихом,
І нарід з’єднати в науці Христа.
Замкнулися очі снажні в слабім тілі.
Пішов у небесну, святу вітчину
Молитись за страдний народ в Україні
Й за Церкву Помісну, вабну, корінну.
Озорені духом його непоборним,
Ми молимось з ним, Патріярхом своїм:
«О Боже, дай волю для Рідного Краю.
Скріпи нам Помісну; нам — дітям Твоїм».
