Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Панорамний вигляд на Львівську духовну семінарію Святого Духа

Світло (по)розуміння. Шлях від «викривального» до «відкривального» богослов’я в Україні

Революція Гідності стала переломним моментом для багатьох процесів, серед яких і визнання в Україні гідності богослов’я. Вона була визнана подвійно: по-перше, богослов’я стало академічною університетською дисципліною, по-друге, його вважають чимось більшим за окремі конфесійні традиції чи школи.

Ця подія, з одного боку, давно перезріла, а з другого – стала для України революційною. Адже, беручи згрубша, впродовж пів тисячоліття основним типом богословської освіти, котру можна було здобути в Україні, була саме освіта конфесійно-семінарійна, а перебування в складі СРСР створило популярне уявлення про те, що богослов’я не є наукою і бути нею не може.

Розглядаючи відмінності в цих двох типах освіти, Віталій Хромець у своїй монографії «Богословська освіта в Україні» зазначає, що серцевиною конфесійно-семінарійної освіти є формація духовенства конкретної деномінації. Вірний має здобути богословські знання в межах певної випрацюваної конфесійної школи методами, котрі ця школа пропонує, та знати хибність вчення і способу богословствування інших шкіл та конфесій. Цей тип освіти кристалізується в контексті полеміки між протестантськими та Римо-Католицькою Церквами, тому має виразний ізоляційний характер.

Академічна богословська освіта, як і, зрештою, вся європейська університетська освіта, теж виростає з потреб і запитів Церкви, але цього разу мовиться про запит на осмислення питань, які порушує сама віра, та можливості роздуму про віру (David Ford. Theology: А Very Short Introduction, с. 3). В серцевині університету розміщена інтелектуальна формація, невіддільна від права на вільний пошук відповідей та обов’язку інтелектуальної чесності.

Натомість інтелектуальна чесність зумовлює спроби випрацювати відповідну наукову методологію, котру може застосувати кожен охочий пройти тим самим шляхом. Тож академічне богослов’я хоч і твориться переважно вірними конкретних конфесій, але виходить за вузькоконфесійні рамки. Застосування саме такої моделі богословствування відбулося в Україні. Цей підхід до богослов’я в цьому випадку включає різні конфесії, об’єднуючи їх спільною науковою методологією і створюючи майданчик для співпраці. Водночас цей майданчик є місцем перетину богослов’я з іншими науками, а тому виводить його зі штучної ізоляції.

Але чи користають українські конфесії з можливості творити академічне богослов’я, чи відчувають у ньому потребу? Як відбувається зустріч конфесійно-семінарійної системи й академічної?

Пропоную розглянути лише кілька наявних моделей на прикладах конкретних Церков. Важливо не тільки побачити, чи прагнуть Церкви акредитувати свої заклади, а й за можливості те, чи змінюються підходи до викладання після проходження акредитації. Пізнати це можна, в тому числі й зваживши на те, яким чином відбувається викладання про інші конфесії, котре в конфесійно-семінарійній формі освіти мало явний полемічний характер.

Тут слід зазначити, що роздуми на основі конкретного прикладу стали можливі головно завдяки проєкту Інституту екуменічних студій УКУ «Екуменічний аспект навчання семінаристів та перспективи співпраці в академічній сфері», в котрому я зараз задіяний. Отже, опубліковані тут особисті думки є найперше відголоском роботи над цим проєктом.

Життя паралельно з українським богословським світом

Зміни в богословській освіті, котрі відбулися після Революції Гідності, далеко не всіма були сприйняті позитивно. УПЦ (МП), котра за часів президентства Януковича брала активну участь в обговоренні включення богословської освіти до переліку наукових дисциплін, не висловила зацікавленості в акредитації вже після того, як богословська освіта була затверджена. Однією з основних причин цього можна назвати незгоду з визначенням богослов’я як надконфесійної наукової дисципліни, котра має спільні методи. Натомість УПЦ (МП) відстоювала і відстоює можливість лише конфесійного викладання богослов’я з унікальними та окремішніми для кожної конфесії методами. Тож Київська духовна академія і семінарія УПЦ (МП) видає дипломи з «православного богослов’я». Фактично цей підхід означає, що мало існувати «римо-католицьке», «греко-католицьке» та інші «богослов’я» – кожне в своїй окремішності.

Такий спосіб визнання богословської освіти існує в європейському просторі, особливо серед країн, в котрих виразно присутня «національна» або «панівна» Церква. Серед «православних» країн шляхом запровадження визнаної конфесійної «православної» освіти пішли Румунія, Сербія та Російська Федерація.

Тут не місце для обговорення усіх викликів для богословської науки, котрі стоять за подібним підходом, але головним з них є той, що наукові методи в такому випадку мають тенденцію виступати радше принагідним інструментом, котрий може бути використаний для укріплення позицій конфесії, аніж необхідною умовою богословствування.

Позиція УПЦ (МП) щодо відокремлення не дозволяє скласти виважене і, що головне, із залученням самої УПЦ (МП) уявлення про те, яким є її богословський вектор. Адже це єдина конфесія, котра цілком відмовилася від участі в проєкті про міжконфесійну академічну богословську співпрацю.

На межі Старого і Нового

У певному сенсі протилежною до поведінки УПЦ (МП) є вектор, обраний Православною Церквою України (ПЦУ). Вона послідовно користає з можливості акредитацій програм своїх семінарій. Деякі семінарії акредитовані вповні, деякі перебувають на шляху до цілковитої акредитації. Про поступ ПЦУ в інтеграції з науковим світом України свідчить і включення до переліку «наукових фахових видань України» журналу «Труди Київської Духовної Академії» та «Волинського благовісника». Донині фактично лише ПЦУ серед усіх конфесій має визнані державою фахові богословські журнали.

Перехід від конфесійного до академічного підходу видимий і в декларуванні нового способу викладання про інші конфесії, та навіть релігії. Хоча процес усунення таких назв предметів, як «сектознавство», щодо протестантських деномінацій почався в деяких семінаріях ще задовго до 2014 року. Але саме зараз процес переосмислення способу викладання про інші конфесії постає як явище систематичне й поширене на цілу мережу семінарій. Вводять, натомість, предмети «Історія та богослов’я протестантських деномінацій» , «Історія та богослов’я Римо-Католицької Церкви», «Новітні та нетрадиційні релігійні рухи» тощо.

Звісно, між зміною назви і зміною в осмисленні підходу викладання існує дистанція, котрою не можна знехтувати. Для прикладу, в Київській православній богословській академії предмет «Історія та богослов’я Римо-Католицької Церкви» має на меті розкрити «Відступлення РКЦ в догматичному і моральному віровченні», що вказано в описі до курсу. Безперечно, студентові, котрий вивчає певну традицію і прагне засвоїти її особливості, важливо розуміти відмінності від інших традицій. Але дослідження цих відмінностей природно відбувається в межах інших курсів: догматики, історії Церкви тощо.

Натомість окремий курс про історію та богослов’я іншої Церкви в академічному ключі мав би, найімовірніше, цілісно розкривати, якою є Римо-Католицька Церква. В цьому ж курс «Історія та богослов’я Римо-Католицької Церкви» виконує функцію «викривального» богослов’я замість розкривального, бо мета викладання про римо-католицизм одностороння – викриття помилок.

Звісно, кожен навчальний заклад, котрий вже отримав акредитацію, проходить свій шлях адаптації програм. Та все ж бачимо, що перехід на рейки академічного богослов’я, навіть попри відчуття в цьому потреби, є викликом. І виклик цей характерний не лише для ПЦУ, а й для всієї семінарійно-конфесійної освіти, в якій першочерговим завданням є формація клирика, для якого академічна формація не є найзручнішим та найекономнішим інструментом. 

Способи поєднання семінарійної та академічної формацій

Одним зі способів убезпечення академічного характеру богословської освіти, враховуючи потребу Церкви у формації клиру, є співіснування двох центрів семінарії, котра надає клерикальну формацію, та університету, котрий надає формацію академічну. Найбільш репрезентативним і доступним прикладом є співпраця Українського католицького університету (УКУ) та Львівської семінарії Святого Духа (УГКЦ). 

УКУ є закладом, який постав із богословських запитів Греко-Католицької Церкви, тому семінаристи можуть навчатися в контексті властивої їм традиції, але водночас першочерговим завданням університету залишається академічна формація богослова. Семінарія, натомість, дбає про молитовне життя семінаристів, додаткові предмети, необхідні найперше клирикам, дисциплінарну формацію. В такому випадку Церква гарантує семінаристові і здобуття богословської освіти, і формування відповідно до вимог Церкви для служіння в клирі.

Приклад викладання в УКУ про інші конфесії показує, що академічний підхід цілком може враховувати і навіть використовувати на користь особливості, притаманні конкретним конфесіям. В УКУ є два основні предмети, в яких досліджується вчення інших Церков: «Конфесії західного християнства» та «Церкви східного християнства». Серед Церков східного християнства розглядаються й унійні Церкви, як-от Халдейська, а в «Конфесії західного християнства» включена як Римо-Католицька, так і протестантські деномінації. Завдяки цьому підходу вдається змінити масштаб вивчення окремої інакшої конфесії на вивчення цілості богословської традиції, котра може включати кілька конфесій. 

В УГКЦ не існує цілісного підходу до того, якою має бути семінарійна освіта, чи всі семінарії мають давати академічну освіту або навіть мати той самий перелік предметів про інші конфесії. Все ж варто зазначити, що попри складніший спосіб організації «подвійної» освіти вона є затребуваною. Якщо УКУ початково виник окремо від семінарії, лише вступив із семінарією в кооперацію, то у випадку Івано-Франківської академії Івана Золотоустого УГКЦ спочатку існувала семінарія, з котрої постала академія як окрема інституція.

Хоч на цьому шляху УГКЦ є найбільш репрезентативною на сьогодні, та не єдиною. Богословські навчальні осередки, котрі не є в прямому підпорядкуванні семінаріям, розвиваються і в інших деномінаціях. 

Цей шлях видається закономірним, якщо доцінити цілість умов, що склалися в Україні: богослов’я визнане наукою, яка має понадконфесійний характер, Україна – чи не єдина серед європейських країн не має «панівної» або національної Церкви, але водночас має вкорінені в культуру християнські деномінації. Все це створює украй сприятливі умови для розвитку академічного богослов’я та плідної співпраці різних богословських традицій.

Подані вище роздуми – лише невеликий огляд того, як деякі Церкви адаптуються до цього нового богословського «клімату». Головне ж, що більшість Церков визнають його існування та готові обговорювати нові можливості. Підтвердження цього – існування проєкту екуменічних студій «Екуменічний аспект навчання семінаристів та перспективи співпраці в академічній сфері», від цілковитої участі в якому відмовилася лише УПЦ (МП). Результати напрацювань цього проєкту, що включає значно ширше коло питань і конфесій, можна буде побачити найближчим часом.

Додаток: На двох фото можна побачити різницю в ставленні до можливості продовжувати освіту за кордоном між студентами Київської Православної Богословської Академії ПЦУ (КПБА), і Львівською Духовною Семінарією УГКЦ (ЛДС). (Витяг з аналітичного звіту) 

Відповіді студентів Львівської Духовної Семінарії
Відповіді студентів Київської Православної Богословської Академії
Поділитися:

Популярні статті