Світло Слова і словесний кукіль

Комунікування за допомогою слова, культура живого слова, писемна словесність – все це існувало задовго до приходу Христа й виникнення Церкви. Книга Буття інтерпретує появу мови як реалізацію креативного дару – «Божого образу» (Бут. 1, 27), що його несуть у собі праотці. Бог передає ініціятиву найменування довкілля людині: «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось» (Бут. 2, 19). Адам виявляє себе до певної міри співтворцем довкілля: Бог творить світ Словом, Адам же пов’язує кожну істоту й річ із відповідною назвою. Хоча згодом самовпевнена переоцінка свого креативного потенціялу Адамовими нащадками спричиняє трагедію порізнення при будові Вавилонської вежі – також через слово, яке втратило свою комунікативну значущість, стало джерелом розбрату (Бут. 11, 1 – 9).

У кондаку свята П’ятдесятниці чудово розкривається суспільна місія служіння слова, делегована Церкві: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав». Ця місія почала реалізуватися вже у день зіслання Святого Духа: малоосвічений рибалка Симон-Петро раптом відкриває в собі дар проповідника й захоплює тисячі випадкових слухачів своїм словом, однаково відкритим і переконливим для прочан із різних країн діяспори, де послуговувалися відмінними мовами (Ді. 2, 7 – 11). Благодатне діяння Святого Духа по-новому осяяло дар слова, звільнило його від куколю марнослів’я і повернуло йому первісну силу та прозорість.

Повністю статтю читайте у паперовому варіанті