Світова конференція мирян

Світова Конференція Мирян відбулася в Нью-Йорку 13 листопада 1967 року в приміщенні Українського Інституту Америки. В ній взяли участь понад двісті осіб, представників різних громадських і політичних організацій, в тому понад сотня умандатованих представників на СКВУ та різних теренів.

Конференцію відкрив голова Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, Василь Пасічняк; він привітав достойних присутних і перевів вибір президії Конференції в такому складі: голова-проф. др. В. Янів, Франція; заступники: інж. М. Хронов’ят, США, мґр. М. Болюх, Австралія, ред. В. Левицький, Канада; члени президії: І. Безкоровайний, Канада, та др. З. Ґіль, секретар Конференції, США.·

Після вибору Президії о. канцлер Д. Шевчук з Канади провів молитву.

Др. В. Янів на вступі підчеркнув вагу конференції заявляючи, що вона скликана Товариством за Патріархальний Устрій Української Католицької Церкви, при співучасти Християнського Руху, Тимчасової Світової Ради Мирян Української Католицької Церкви, та Централі Комітетів Оборони Обряду й Традицій Української Католицької Церкви. Він пояснив конечність остаточного організаційного оформлення мирян, до якого повинні ввійти усі українські товариства, що займаються справами церкви.

З черги він вітав Конференцію від Християнського Руху, від українських католицьких владик у Европі та від Тимчасової Ради Мирян·

Мґр. М. Болюх з Австралії вітав Конференцію від товариств Австралії, які на спільній нараді рішили одноголосно підтримати ідею створення Українського Католицького Патріярхату. Він також передав привіт від австралійського владики, Преосвященного Івана Прашка, який переказав свою повну підтримку для Світової Конференції Мирян. Цю заяву присутні прийняли гучними оплесками.

Дальше склав привіт і побажання успіхів Конференції проф. Б. Попель із Чікаґо, голова Централі Комітетів Оборони Обряду і Традицій Української Католицької Церкви.

Мґр. Р. Ільницький вітав Конференцію від Однодумців Організації Українських Націоналістів за кордоном.

Др. О. Нижанківський склав привіт від Об’єднання Українців у Швейцарії.

Першу доповідь на тему «Внутрішнє положення Української Католицької Церкви» виголосив проф. др. П. Біланюк з Торонта, який говорив про небезпеки і загрози створені т. зв. «візантійщиною» для однообразовости нашого обряду й самобутности Церкви. Причинами тих загроз він назвав такі зовнішні фактори: московський православний митрополит Алєксєй разом із совєтським урядом є проти патріярхату і проти нашої церкви, взагалі; Патріярх Атенаґорас претендує на монополію східного обряду; Примас Польщі, кардинал Вишинський не бажає мати на своїй території частини нашої Церкви; Північноамериканські римо-католицькі ієрархи є за ліквідацією етнічних церков, і за латинізацію їх обрядів; Римська Курія і Конґреґація Східних Церков однаково стоять проти з’єднання усіх наших єпархій в одну помісну церкву, та проти юрисдикції Верховного Архиєпископа на американському терені. Через те деякі наші владики юридично унезалежнюються, і не бажають належати до Синоду Українських Єпископів, ані до Верховного Архиєпископа. Вони, опираючись на згадані зовнішні сили спричинили роздор і завалили ідею Українського Католицького Патріярхату.

Доповідач твердив, що в цій ситуації треба боротися не тільки за патріярхат, але також за український обряд, щоби не допустити до його руїни і латинізації. Ми мусимо боронити рідну мову в нашій Церкві, чистоту нашої літургії, та домагатися щоби наші теологи студіювали на Українському Католицькому Університеті в Римі, а не по латинських семінаріях. Коли б цього домогтись, то напевно задержалось би і мову, і традицію, і чистоту літургії, і однообразність нашого обряду.

Згадуючи про монаші чини, доповідач сказав, що вони є сьогодня більше світськими як духовними, просякнуті західним матеріялізмом і затратили свою первісну місію. /Ці твердження доказував цитатами із нарад Другого Ватиканського Собору/. Прикрою для усіх була вістка про те, що оо. Василіяни свою старинну церкву Пресвятої Богородиці і святих Сергія і Вакха /разом із домом/ продали отцям Єзуїтам в Римі. Ця церква була цінною історичною пам’яткою для Українців, бо там похований київський митрополит Рафаїл Корсак і декілька інших українських визначних духовників. За це прелеґент гостро осудив оо. Василіян.

/На залю ввійшов голова президії СКВУ о. др. В. Кушнір, якого присутні привітали рясними оплесками/.

Другим з черги доповідав проф. М. Лабунька на тему «Зовнішнє положення Української Католицької Церкви». Обговорюючи політичний аспект проблем Української Католицької Церкви доповідач ствердив, що в нас ніколи не було вироблено добрих принципів у політичному житті, і наш загал громадянства не був ніколи про церковні справи як слід поінформований. Він заторкнув релігійну ситуацію в Україні і ствердив, що панівною і домінуючою там церквою є російська православна церква з московським патріярхом на чолі. Вона не менше шкодить українському народові, як совєтський уряд, якого вона є знаряддям. Але наша Католицька Церква подалась у підпілля, де разом з народом переживає свої трагічні роки.

На Україні приходять до голосу секти. Вони,хоч ще не добре зорганізовані, і без ієрархії, то однак стали носіями протесту проти комуністичного режиму і проти безбожництва.

Українську Католицьку Церкву на еміграції послаблює юридичний поділ наших єпархій. Тут є її слабість, з якої породжується асиміляційна тенденція. Другий Ватиканський Собор прийняв національний принцип в організації церков. Багато народів з цього користають, а ми програли. Вина лежить в найбільшій мірі на наших Владиках, з яких частина виявила активний спротив Українському Патріярхатові, а стероризоване священство не здобулось на протест. Жалюгідним і болючим фактом є те, що частина нашого священства не споминає нашого Первоієрарха в Службах Божих. Деякі Владики поминають Кир Йосифа як Кардинала, але не як Верховного Архиєпископа, і це, на думку прелегента є схизма. В Службах Божих, за пасторальним правом, поминається тільки ієрархію, а ніколи кардиналів. Пасивна постава Василіянського Чина і деяких політичних чинників в США до справи Українського Патріярхату є проти волі більшости добрих мирян Церкви, і з того виринає потреба організованої праці вірних для добра Церкви.

Третім виступив ред. В. Пасічняк, голова Патріярхального Товариства, і прочитав вимовний привіт Верховного Архиєпископа Блаженнішого Кир Йосифа до Світового Конґресу Вільних Українців, який присутні прийняли довготривалими оплесками і вставанням з місць. Дальше він коротко з’ясував ціль нашого Товариства і його зовнішні і внутрішні труднощі праці. Він сказав, що наші священики не виявляють свого становища, бо вони є під тиском Владик, які самі не стоять твердо за ідею Українського Патріярхату, а радше за зближення поодиноких єпархій до Римо-Католицької Церкви. Він доказував історичними фактами, що наші імперіялістичні сусіди з політичних мотивів завжди старались недопустити до організаційного завершення нашої Церкви, не зважаючи на те, що Апостольська Столиця формально такі права нашій Церкві дала.

Проф. др. М. Чубатий в своїй наступній доповіді твердив, що всі наші противники Патріярхату є за Патріярхатом, але в поневоленій країні, а не в єпархіях Канади і США. Ці єпархії, на думку владик і частини політичного проводу, не повинні належати до матірної Церкви, але до поодиноких територіяльних конференцій Римо-Католицьких Церков. Таке становище названих чинників – це облуда і фарисейство.

Чин оо. Василіян в Римі, під проводом протоархимандрита о. др. А. Великого /не без участи о. Миськова та о. Назарка/ є проти Патріярхату який мав би юрисдикцію над усіми нашими чинами. Але справа рятунку і усамостійнення нашої Церкви не є зовсім безнадійною. Наша Церква ще не є зовсім розторощена, требі лише працювати.

Папа Пій XII, Кардинал Тіссеран і Папа Іван XXIII були великими приятелями нашої Церкви, і зробили для неї багато доброго. Є незаперечним фактом, що у Східній Конґреґації не тільки латинські достойники, але також і наші Владики заявилися проти патріярхату і юридичної єдности нашої Церкви. Після смерти Папи Івана ХХІІІ не виконано ні одного рішення Другого Ватиканського Собору, яке позитивно відносилося б до справ нашої Церкви, а Кардинал Чіконіяні, секретар стану, перекреслив усі пляни попередників відносно патріархального устрою в нашій Церкві. Наступив т.зв. деконсолідаційний період в противагу до попереднього консолідаційного періоду, що його заступав Кардинал Тіссеран.

Проф. Чубатий ствердив, що була заборона Східної Конґреґації скликати Синод Українських Католицьких Владик перед Першим Синодом Католицьких Єпископів в Римі в зв’язку з тим, що чотири Владики Василіянського Чину зложили до Східної Конґреґації відповідний протест. Прелегент закінчив свій виступ зверненням до присутних за збільшенням зусиль і праці для рятунку і єдности нашої Церкви.

Після доповідей розвинулись широка дискусія.

Проф. М. Голубович пригадав, що ми живемо в часах екуменізму і реформ, а у нас того не видно, бо створено ще гірший розбрат і церковний роздор.

Проф. Д. Горняткевич говорив коротко про ієрархію в катакомбах, і про умови, в яких їм приходиться працювати. Він дивувався, що наші Владику хоч користуються свободою віри і благами вільного світу не працюють здецидовано для добра і єдности їхньої Церкви.

Мґр. Р. Ільницький звернув увагу на те, щоби реліґійно-церковні справі основно студіювати і слідкувати за їхнім розвитком, а прилюдно обговорювати їх можна менше гостро, а більше на академічному рівні.

Отець канцлер Д. Шевчук /Вінніпеґ/ говорив про справу Патріярхату під аспектом церковно-релігійним, коли інші підкреслювали більше зовнішно-політичний аспект. На його думку не є вказаним публікувати церковні справи організаціями мирян у їх скрайностях, бо це лише віддалить нас від цілі. Він ствердив, що немає об’єктивної причини бути проти створення Патріярхату, та що велике число священиків є за цією справою, хоча прилюдно про це не висловлюються.

Пан М. Денисюк /Чікаґо/ переповів свою дискусію з римо-католицьким єпископом Девітом переведену під час Конференції Американських єпископів на тему участи наших Владик на цій конференції. єп. Девіт .сказав, що наші Владики є повними членами американської конференції єпископів, але вони підлягають теж Східній Конґреґації.

Отець др. Ковалик, ЧСВВ /Нью-Йорк/ виступаючи у власному імені сказав щоби не генералізувати поняття; оо. Василіян. Вважає, що оо. Василіяни мають право мати свою власну думку про створення Патріярхату, і мають право так і поступати. Пригадав, що протоархимандрит о. др. А. Великий перший видвигнув справу Українського Патріярхату, але більшість в Римі з ним не погоджувалась, і голосно протестувала. Він старався оправдати продаж оо. Василіянами дому і старинної пам’яткової церкви Пресвятої Богородиці в Римі тим, що там були неможливі умови для науки питомцям, і вони мусіли перенестись до кращих приміщень. Вкінці ствердив, що українське католицьке суспільство стратило релігійного духа, й тому немає покликань в духовний стан·

Мґр. Мастикаш /Канада/ ствердив, що відмову наших Владик від юрисдикції Верховного Архиєпископа треба поборювати. Президія Конференції повинна звернутися до Президії СКВУ в цій справі, і повести звідтам акцію, бо збірна постава усіх матиме велике значення і кращий вплив на дальший розвиток справи.

Отець др. Стасів /Торонто/ дав ширше пояснення римських обставин і ствердив, що Кардинал Тіссеран прихильно ставився до нашої Церкви і до українських теологів. В справі Патріярхату належить робити натиск на вищі церковні чинники і на ієрархію, бо це від них залежить, а в меншій мірі від мирян. Заявив, що оо. Єзуїти твердо протиставились Верховному Архиєпископові та ідеї українського Патріярхату.

Др. Р. Осінчук /Нью-Йорк/ ствердив, що немає ні одного священика ані одного Владики, щоби включився в змагання за Український Патріярхат. Правда, що українське суспільство уболіває за свою Церкву, але як би разом з ним стали наші Владики, які хіба знають як за цю справу треба боротись, то з того напевно був би успіх. Звернув увагу на те, що волі суспільства не заступає його провід, про що свідчить факт неприсутности на Конференції хоч одної людини із проводу УККА.

Під сильні оплески присутніх др. Осінчук заявив, що українське громадянство не бажає собі жодної «Істерн Бізантін Райт», але воно є вірне своїй страждаючій українській церкві, і за неї змагатиметься. Дальше він пропонував створити революційну комісію для зредаґування резолюцій, і з невідкличною постановою Конференції включити їх у центральні резолюції СКВУ – передерти революційній комісії СКВУ.

Численність делеґатів з різних країн світу повинна сповнити своє завдання. Уважає, що через присутність о. др. В. Кушніра, голови Програмової Комісії СКВУ і голови КУК, др. А. Фіґоля, голови Виконавчого Органу УНРади, і проф. В. Яніва, голови Християнського Руху і Світової Ради Мирян, як також користаючи із присутности українських католицьких і православних священиків і делеґатів СКВУ із всього світу – ця Конференція стала автоматично складовою частиною СКВУ. Голос цієї Конференції – це голос вільних українців, і з цим аранжери Конґресу мусять рахуватись. Всенародний біль давно перейшов вже свої границі, і є конечним, щоби цей голос болю мирян почули нарешті і в Римі.

Ред. В. Качмар /Нюарк/ ствердив, що справу Східних Церков і Українського Патріярхату вирішено на Другому Вселенському Соборі позитивно. За невдачі нарікаймо на себе. Ядро усього лиха лежить в місті любови Філядельфії, та в тих владик і світських людей, які підписалися проти українського Патріярхату. Він сказав, що миряни мусітимуть зробити натиск на Владик, щоби вони не бороздили, та щоби прислухалися до голосу щирих вірних Церкви.

По дискусії проф. Біланюк відповідав на зроблені до його реферату завваги. До закиду про гостроту його виступу він зацитував виступи з Другого Ватиканського Собору, де ці самі думки були висловлені ще гостріше.

Він ствердив, що до Риму вислано петиції в справі Патріархату від сорок тисяч родин, але ми не знаємо скільки українських Владик і світських провідників протестували в Римі в цей самий час проти Українського Патріярхату. Дальше проф. Біланюк продовжував, що самі Владики ламають канони.

З «ордо целебраціоніс» всі насміхаються. Типіки Дольницького, яка зобов’язує усіх наших Владик, ніхто не придержується крім одного – Верховного Архиєпископа. Тому самих Ієрархів треба перевиховати насамперед.

Пан Малаховський висловився, що Чин св. Василія не підлягає ані Верховному Археєпископові, ані жадному іншому українському Владиці, тільки Східній Конґреґації, від якої одержує вказівки для своєї праці.

Проф. М. Чубатий говорив про дальші пляни праці і зусилля для усамостійнення нашої Церкви. Тепер мусять говорити самі громадяни. Є конечним творити братські товариства, які мусять схвалювати рішення і ставити вимоги, а наші священики мусять їх підписувати і висилати до Святішого Отця.

Проф. М. Лабунька аналізував відношення мирян до священиків. У безпосередньому зверненні до присутніх на залі священиків сказав: «Ви, отці, ніколи нас не вислухали, і ніколи не були цікаві знати,що думають миряни…»

Др. В. Янів синтезуючи дискусію сказав, що ми не можемо не говорити про прикрі справи. Миряни мають також відповідальність за Церкву, а Вселенська Церква є в небезпеці. Зматеріялізований Захід душе пошкодив Церкві, і тому нам треба брати приклад із християнського Сходу, від нашої Церкви-Мучениці. Навіть образ Бога на Заході виглядає змінено. Тут його трактують як доброго беззубого дідуся, а не як Силу, яка «за добро нагороджає, а за зло карає…»

Проблеми нашої Церкви дуже великі. Нашого голосу, голосу мирян, ніхто не слухає, а нашу волю цілком знехтувано. Коли ми хочемо служити ідеям єдности і самобутности Церкви, то нам приписують візію розбрату. Якщо цього не зрозуміють наші Владики, то це буде катастрофою для нашої Церкви. Тут не дознають влади Верховного Архиєпископа, який своїм вісімнадцятилітнім мучеництвом засвідчив свою віру Петрові. Ми маємо і мусимо про це говорити, бо інакше то каміння за нас говоритиме. Якщо ми не дамо підтримки нашому Верховному Архиєпископові, то на наших Владик і на нас спаде проклін Божий… Проф. Янів заявив, що одного Владику він навколішках благав про єдність і про вияв того найвищого, найшляхетнішого розуміння ваги хвилини, і він не розуміє як можна підносити руки до Бога й говорити «нехай прийде царствіє Твоє», а пізніше тими самими руками руйнувати й валити власну Церкву. За це наші Владики відповідатимуть тяжко перед самим Богом.

Дальше др. Янів прочитав проєкт резолюцій Конференції, а проф. Чубатий додав свої думки до них. У висліді ввесь революційний матеріял прийнято і для остаточного оформлення резолюцій вибрано комісію в складі: др. В. Янів, проф. М. Чубатий, др. Р. Осінчук, о. Р. Ганкевич, проф. М. Лабунька та ред. В. Качмар.

Конференція одноголосно схвалила домагання, щоби резолюції Конференції були включені в резолюції СКВУ, та доручено виконати цю місію др. В. Яніву, др. П. Біланюкові та проф. М. Чубатому.

Отець пралат В. Кушнір, голова Президії СКВУ говорив, що яка є незавидна доля нашого народу, така є і доля нашої Української Католицької Церкви, бо вона є теж загрожена, як і є загрожене наше життя. Конференція мирян є позитивна, і вона знайде свій відгомін. Висловив своє вдоволення з того, що «ми себе віднайшли»… Він не часто бачив таке позитивне наставлення до віри. Наше життя є християнським і добрим. З нашої історії ми знаємо, що коли наша Церква є в загрозі, вірні приходять Її рятувати. Наше життя,як музичний, інструмент, який має дві струни: одна громадська, одна церковна, і разом вони дають Божий акорд. Коли в церкві є реформи, і коли до богослужень впроваджують чужу мову, тоді Церква тратить свій національний український характер. Під звуки загальних оплесків о. Кушнір запевнив усіх; «ви є на добрій дорозі»..

Під кінець конференції, о. Протопресвітер о. Мицик, подякував за запрошення на Конференцію для Української Православної Церкви, якої він є представником. Признався, що він був глибоко зворушений і дуже піднесений на дусі цією Конференцією. Висловив своє погодження що до загального наставлення в справах самостійности Української Католицької Церкви, та оборони наших рідних церковних традицій, й обіцяв піддержку резолюціям Конференції на пленумі СКВУ. Закликав усіх присутніх делеґатів СКВУ домогтись сталих місць для обох наших Церков в майбутньому Секретаріяті СКВУ.

Закликав священиків провадити людей до Бога рідною українською мовою, на що присутні реаґували голосними оплесками. На його думку православні й католики мусять зовсім забути гріхи минувшини, які так довго ділили нас. Для нас тепер вибила дванадцята година згоди, любови й обопільного зрозуміння та щирої співпраці для вищий ідей.

Конференція постановила, що її Президія, з головою др. В. Янівим буде речником мирян на усіх пленарних засіданнях СКВУ.

о. Мицик закінчив Конференцію молитвою в 11:30 годині ночі.

Свіжий номер

4 (468) 2018 2018-4-obklad-m