Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Священний Синод Української католицької ієрархії

У зв’язку з черговим Синодом Української Католицької Ієрархії, що відбудеться в Римі від 30 січня до 12 лютого 1983 року, подаємо для ширшого загалу інформації про суть синодального правління, про його розвиток у теперішній Українській Католицькій Церкві та про значення найближчого Священного Синоду.

1. Синодальне правління Церквою

Сам вислів «синод» містить у собі особливе поняття про спільну відповідальність і правління Церквою. Ця спільна відповідальність основується на подвійнім способі, яким сам основник Церкви Ісус Христос передав владу над нею апостолам.

До верховного апостола св. Петра сказав Господь: «що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі; і що ти розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небі» (Мат. 16,19). Та невдовзі потім подібні слова звернув Христос до своїх апостолів: «істинно кажу вам, усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мат. 18, 18).

Цим Христос увів у правління Церквою, побіч верховного монархістичного проводу св. Петра, ще поняття співвідповідальности і влади всього апостольського збору та їх наслідників єпископів за провід цілою Вселенською Церквою.

На цім основується ідея колегіяльности (по-латинському) чи соборности (по-слов’янському) правління Церквою, що її так торжественно висвітлив II Ватиканський Собор у «Догматичній конституції про Церкву», точка 22:

«Так як, за Господньою постановою, святий Петро та інші апостоли творили одну апостольську колегію, у такім же змислі римський архиєрей, наслідник Петра, та єпископи, наслідники апостолів, є з’єднані між собою».

Цю ідею соборности розвинула дальше Конституція у наступній точці 23:

«Колеґіяльну єдність видно також у взаємнім відношенні поодиноких єпископів з помісними Церквами та з вселенською Церквою… поодинокі єпископи репрезентують свою Церкву, натомість усі разом з папою репрезентують цілу Церкву у зв’язку мира, любови і єдности.

…Як члени єпископської Колегії і законні наслідники апостолів поодинокі (єпископи) зобов’язані з Христової інституції і припису до дбання про цілу Церкву».

Цей принцип колегіального чи соборного дбання про Церкву відноситься також до завідування кожною помісною Церквою внутрі.

Від Тридентійського Собору в ХVІ столітті Латинська Церква у протиставленні до протестантів наголошувала радше монархістичну владу римського архиєрея над цілою Вселенською Церквою. Колеґіяльний аспект церковної влади зберігся натомість у традиціях Східніх Церков, зокрема Києво-галицької Церкви. Далеко від центрального церковного проводу, єпископат Східніх Церков мусів у спільній соборній дії шукати сил встоятися грізним небезпекам.

Так було в критичних часах кінця ХУІ століття, коли єпископат помісної Київської Церкви, починаючи від 1590 року, збирався щороку у червні в Бересті на синоди шукати виходу з скрутного положення. Останній Берестейський синод відбувся у жовтні 1596 року, а потім через несприятливі політичні й церковні обставини ідея соборного правління довго не могла належно проявитися в нашій помісній Церкві.

Через три дальші століття ще лише двічі можна було належно перевести Собори, а саме 1720 року в Замості та 1891 року у Львові.

2. Правне становище синодів

Слов’янський вислів «собор» і грецький «синод» часто вживаються напереміну як синоніми. Подібно як у латинській Церкві, навіть у офіційних документах II Ватиканського Собору вживаються два вислови як синоніми: латинський «конціліюм» і грецький «синодус».

З часом прийшло до деякого практичного розрізнення в цих висловах. У латинській термінології вселенський собор називається радше «Конціліюм», натомість з’їзд представників світового єпископату, що тепер збирається кожного третього року в Римі, називають «Синодом єпископів».

Церковне право, видане в Римі для Східніх Церков ще 1957 року, уживає одного лише грецького вислову «синодус», навіть для вселенського собору. Цей кодекс права (Motu ргоргіо “Cleri sanctitati” — De ritibus orientalibus; De personis; Romae 1957) подає правила відносно синодів патріярхальних, архиєпископських і провінційних, (себто митрополичих), у яких беруть участь єпископи та головні чернечі настоятелі. Такі синоди повинні відбуватись щонайменше раз на 20 років.

Крім того, це давнє історичне право передбачує ще елекційний синод, зложений з самих тільки єпископів, для вибору патріярхів, архиєпископів і єпископів.

У патріярхатах чи верховних архиєпископствах повинен ще існувати постійний синод як допоміжна рада голови помісної Церкви. Складається він з Патріярха чи архиєпископа і 4 єпископів.

Коли Українська Католицька Церква старалася оформити свою помісність Уставом[1], то вжито обидва вислови : «собор» (у неукраїнських перекладах «конціліюм») і «синод», але без виразного розрізнення.

Все таки вже тоді проявилася тенденція називати «собором» найвище законодавче тіло помісної Церкви, зложене з єпископів, представників священства, чернецтва і мирян. При цьому собор не збирається часто.

Натомість назву «синод» примінюється радше до збору самих лише єпископів, які частіше збираються. Це може бути «синод ієрархії», у якому всі єпископи помісної Церкви беруть участь; або вужчий «постійний синод» лише кількох вибраних єпископів, як допоміжна рада первоієрарха (патріярха або верховного архиєпископа).

У такому розрізненні будемо дальше вживати ці два вислови: собор цілої помісної Церкви (з участю представників священства, чернецтва і мирян) та синод самих лише єпископів.

Існує ще один модерний вид церковної колеґіяльної дії, а це національна конференція єпископів.

Ще перед II Ватиканським Собором стало наглядним, що в одну величезну латинську помісну Церкву багатьох народів вже годі провадити суто монархістично з одного Римського центру. Єпископи поодиноких держав чи націй збиралися вже довший час на свої національні єпископські конференції, де обмінювалися думками й досвідом. Участь у цих конференціях та їх заключення не були законно зобов’язуючі, а радше служили лише дорадничими напрямними.

Від часу II Ватиканського Собору значення національних конференцій дуже зросло. Тоді поширилося правило, що рішення двох третин присутніх єпископів на конференції має зобов’язуючу силу для всього єпископату даного народу чи держави.

Найважнішою ще, може, різницею між конференцією і синодом є те, що провід конференції є виборний, і предсідником, першим між рівними, буває нераз єпископ зовсім низького ієрархічного степеня. Натомість синодом проводить завжди первоієрарх помісної Церкви (патріярх чи верховний архиєпископ), як її батько і голова.

До конференції єпископів допускають тепер також представників священиків, ченців і мирян. Це тому, що конференція не є законодавчим тілом, бо собор помісної Церкви і участь священиків чи мирян у конференції не має суттєвого значення.

У загальному можна уважати конференцію єпископів за переходову форму колеґіяльного правління внутрі Латинської Церкви, яка стремить до свого остаточного оформлення в поодинокі самоуправні помісні Церкви з власними синодами чи соборами.

3. Синодальна ініціятива в Українській Церкві

Серед українців традиційну форму соборного чи синодального правління Церквою старався відновити ще Блаженніший Верховний архиєпископ і митрополит Андрей Шептицький, що його ідеї в багатьох ділянках на довго випереджували II Ватиканський Собор.

Ще 1927 року Блаженніший Андрей скликав «З’їзд архиєреїв» — першу конференцію чи синод візантійсько-слов’янських католицьких єпископів. Великим промотором цього з’їзду був тодішній владика Крижевець у Югославії, Преосвященний Діонізій Няраді[2].

Крім наших трьох галицьких архиєреїв (Блаж. Андрей Шептицький, Преосв. Григорій Хомишин і Преосв. Йосафат Коциловський), на з’їзд прибули Преосв. єпископи: Никита Будка з Канади, Василій Такач зі З’єдинених Держав Північної Америки, Петро Гебей з Ужгороду, Павло Ґойдич з Пряшева, Діонізій Няраді з Крижевець, Кирило Куртев з Болгарії[3].

Помимо того, що не лише владики різних віддалених держав, але навіть усі три галицькі єпархії не творили вже від довшого часу органічної цілости, організатори цього з’їзду єпископів бачили в нім зв’язок майбутнього інституціонального оформлення одноцілої Помісної Церкви. Здійснення цього плянованого об’єднання мало прийти через періодичні конференції єпископату.

Наради зачалися 29.XI. й протягнулися аж до 7.XII. Під проводом Митрополита відбувалися засідання щодня — спершу перед полуднем, а в останніх двох днях також пополудні. … Ухвалено, що отеє єднання й співпрацю між греко-католицьким єпископатом в слов’янських народів слід уважати як засновання постійної інституції, яка творитиме спільну базу для всіх греко-католицьких Церков із слов’янським Богослуженням.

Найблизша конференція має відбутися за д в а роки. Опісля що п’ять літ[4].

Першим кроком до інституціонального оформлення мало бути об’єднання в літургічній площині, але зараз же запляновано також об’єднання в спільнім церковнім праві.

Намічені мети: спільні богослужбові книги, однообразність в обряді, спільне (основне) церковне право, введення, зглядно поширення католицьких організацій («акціо католіка», Апостолят св. Кирила й Методія).

Світлі ідеали — дай Боже, щоб здійснилися чимскоріше.

* * *

Такі хвилі творять історію !

* * *

Сеї життєвої єдности, яка збирає розсипані сили, найбільше недоставало греко-католицьким Церквам через усі віки. Атеа якта ест! Понад історичними провалами перекинено м і с т, щ о має нас сполучити воднотілоіводну душу[5].

Друга «Конференція українського греко-католицького Єпископату» відбулася, як було запляновано, за два роки від 21 до 29 жовтня 1929 року, цим разом у Римі. При цій нагоді посвячено угольний камінь під будову Колегії св. Йосафата в Римі.

На з’їзд прибули: Впр. митрополит Шептицький, Преосв.: єп. станиславівський Григорій Хомишин, єп. перемишльський Йосафат Коциловський, єп.-пом. Григорій Лакота, єп.-пом. Іван Бучко — з Галичини, єп. Петро Гебей і єп. Павло Ґойдич з Закарпаття, єп. крижев. Діонізій Няраді з Югославії і єп. Конст. Богачевський з Америки. Не прибули на з’їзд: єп. Такач з Америки і єп. Ладика з Канади. День перед відкриттям конференції, себто в неділю 20.Х. відбулося торжественне свячення о. д-ра Івана Бучка на єпископа, що його довершив митрополит А. Шептицький в сослуженню єп. Хомишина і єп. Коциловського.

Предметом конференції — як і перед двома роками — було: єдність обряду, літургія, церковна дисципліна, безженність духовенства і фінансові справи[6].

Отже, перший крок до церковного об’єднання — однородність літургічного обряду — дальше був у центрі уваги єпископату. На превеликий жаль, цього першого кроку — літургічного об’єднання не довершено на цій конференції, ані ніколи пізніше аж дотепер у Галичині.

На римській конференції наших єпископів рішено, що в найкоротшім часі має бути скликана міжєпархіяльна обрядова комісія, яка зредагує текст всіх церковних книг, а єпископи на своїх майбутніх конференціях ті новозредаґовані книги, з евентуальними змінами, затвердять і предложать Апостольському Престолові до остаточного затвердження. Таким способом всі греко-католицькі єпархії з старослов’янською церковною мовою постепенно мали б одержати одні й ті самі богослужебні книги, що очевидно причинились би до однообразности в обряді греко-католицьких слов’янських церков. До цієї комісії кожна єпархія має назначити одного свойого делегата.

* * *

Комісія радить у Львові, дотепер мала вже дві конференції, 16 і 29 червня. Велике діло розпочате, дай Боже, щоби Комісія щасливо довела його до кінця![7]

Однак, забракло однозгідности навіть у самій літургічній площині і то навіть між трьома галицькими єпархіями, не кажучи вже про закарпатські й заокеанські. Про другий, юридичний, крок об’єднання, хоч би самої лише Галицької митрополії в ефективну церковну одиницю, не було й мови.

У висліді, не Міжєпархіяльна комісія, а Комісія римського престолу зредагувала нам текст наших церковних книг. Так найбільша східня католицька Церква, українська, віддала основну справу своєї помісности — літургію —у заряд римської Церкви.

При такій невдачі помісного об’єднання вже на першім літургічнім кроці, застала нашу Церкву Друга світова війна з усіми її трагічними воєнними й повоєнними наслідками. Без органічного пов’язання поодиноких українських єпископств в одну працездатну цілість, грозило нашій Церкві поза Україною розпорошення в неукраїнськім морі, рівнож підпільна Українська Католицька Церква в наслідок тої невдачі першої спроби українського церковного об’єднання дотепер терпить тяжке роздвоєння, яке хитро використовують противники.

4. Конференції єпископів нових українських поселень

По Другій світовій війні з ростом української еміграції постало більше українських єпископств у західнім світі, які римський престіл оформлював у вищі ієрархічні одиниці — митрополії. Як лише почали творитися ці над’єпископські степені на нових заокеанських поселеннях, зараз відновлено ідею Конференцій єпископів. Так при нагоді інсталяції першого українського митрополита Канади Кир Максима Германюка в лютому 1957 року відбулася у Вінніпегу І Конференція, а по інсталяції українського митрополита в США Владики Константина Богачевського відбулася II Конференція українських католицьких єпископів у днях 2 і 3 листопада 1958 року у Філядельфії.

Передбачувано тоді, що конференції мають відбуватися кожного року. Справді III Конференція української католицької ієрархії відбулася в Римі від 12 до 14 жовтня 1959 року з нагоди посвячення Української Малої Семінарії. Наступна конференція була від 8 до 10 серпня 1960 року в Мюнхені у зв’язку з Світовим Євхаристійним Конгресом, що відбувався там у тому часі. У 1961 році винятково не було конференції.

Незадовго перед II Ватиканським Собором відбулася ще VІ конференція католицьких єпископів українського обряду (таку назву прийняла ця конференція) у днях 2 і 3 липня 1962 року з нагоди 50-ліття української католицької ієрархії в Канаді. Вперше у цій конференції взяв участь Апостольський делегат.

Ця УІ Конференція між іншим прийняла статут своєї діяльности, який уже тимчасово одобрила Східня Конгрегація дня 9 лютого 1962 року. У Статуті, арт. 2.2, виразно зазначено, що Конференція не є Синодом, і тому її рішення не мають сили закону. Статут передбачує загальні зібрання що п’ять років (арт. 20). Натомість постійна Адміністраційна рада, зложена з митрополита-предсідника та двох єпископів — заступника і секретаря, повинна збиратися щонайменше раз у рік (арт. 23 і 25). Однак, II Ватиканський Собор, що почався восени 1962 року, увів основні зміни в трактуванні колеґіяльним правлінням Церквою, і тим статутом не дуже користувався наш єпископат.

У часі І-ої сесії II Ватиканського Собору, що тривала від 11 жовтня до 8 грудня 1962 року, український єпископат відбував щотижневі наради з іншими східніми єпископами під проводом енергійного оборонця східніх церковних прав, мелхітського патріярха Максімоса ІV, у приміщенні Української Колегії св. Йосафата.

З приїздом до Риму в лютім 1963 року Блаженнішого Києво-галицького митрополита Йосифа, наступні три Конференції католицьких єпископів українського обряду: осінню 1963, 1964 і дев’яту з черги осінню 1965 року, очолював уже Первоієрарх помісної Української Католицької Церкви, і тому названо їх потім I, II і III Архиєпископськими Синодами.

Вже на першім засіданні дня 28 вересня 1963 року постановлено подавляючою більшістю присутніх єпископів, що рішення, прийняті двома третинами присутніх, мають зобов’язуючу силу для всіх єпископів. Ця засаднича ухвала, поруч з головством Первоієрарха, стала другим конституційним елементом наступних Синодів.

У перших двох засіданнях, з усіх дев’яти щотижневих у 1963 році взяли участь також Владики Николай Елько і Степан Коціско з США. Так разом було 19 єпископів, весь український і рутенський єпископат у західньому світі того часу.

5. Змагання за синодальне правління

По закінченні II Ватиканського Собору 8 грудня 1965 року, Блаженніший Йосиф не залишив ідеї періодичних Архиєпископських синодів української католицької ієрархії.

На передсинодальнім зібранні з трьома найближчими Владиками з Европи у днях 6 до 8 грудня 1966 року підготовлювано Архиєпископський синод на час від 20 до 27 жовтня 1967 року, зараз по плянованому ювілеї століття канонізації св. Йосафата.

Однак, через різні непередбачені труднощі, не в 1967, але щойно у 1969 році Блаженніший Йосиф скликав Архиєпископський Синод. Було це в часі посвячення собору Святої Софії в Римі, у якому взяв особисту участь Папа Павло VІ.

Цей VІ Архиєпископський Синод з обширною програмою і важливими рішеннями відбувся від 29 вересня до 4 жовтня 1969 року в приміщенні Українського Католицького Університету в Римі, при великім душевнім підйомі учасників та численних присутніх тоді в Римі вірних. У Синоді взяло участь 17 єпископів, у тому також Владика Василь Гопко з Пряшева. На третій з дев’яти сесій цього Синоду зложили свій привіт і побажання до Синоду представники священиків і мирян.

Чинники Римського престолу мали до цього Синоду велике застереження, тому що Блаженніший Йосиф скликав його поза українською територією з єпископів майже виключно з-поза України, немов простягаючи в цей спосіб свою юрисдикцію на традиційно латинські території.

Основуються ці застереження на принципі територіяльности, які підтримує не лише Римська Курія, але також багато римо-католицьких єпископів. Постав він у давніх часах різних єресей, коли правовірні та єретичні єпископи сперечалися між собою за право до єпископських престолів. З цього зродилося переконання, що на одній території може мати юрисдикцію лише один католицький єпископ, і без його згоди жоден інший не може нічого виконувати. Так послідовно за цим принципом, не звертаючи при цьому уваги на обрядову зрізничкованість, багато римо-католицьких єпископів обмежують діяльність Східніх Церков лише до східніх територій.

Однак, у противнім напрямі Римо-Католицька Церква ніколи не обмежувалася до своєї території, але вже від давніх часів порушувала територіяльний принцип. Вже від багатьох століть призначує латинських єпископів у ті самі престольні міста України чи Близького Сходу, які від самих початків були обсаджені східніми єпископами. Ці латинські єпископи на східніх територіях вільно виконують свою юрисдикцію, взагалі не в’яжуться східніми католицькими єпископами, коли хочуть скликати свої синоди. Над ними має зверхність латинський примас з латинських теренів, простягаючи в цей спосіб свою юрисдикцію поза латинську територію.

Ця довговікова практика Римо-католицької Церкви не бралася під увагу; ані факт, що Церква має до діла з душами, а не з територією; коли висувалося застереження до ІУ Архиєпископського Синоду, а також до наступних — V, VІ і VІІ.

V Архиєпископський синод відбувся від 31 жовтня до 5 листопада 1971 року після новопосвячення відкупленої старовинної церкви Жировицької Богородиці та святих Сергія і Вакха в Римі. Наради проходили в залі при цій церкві, відзначуючи при цьому 375-річчя Берестейського і 325-річчя Ужгородського поєднання.

VІ Синод відбувся від 18 до 23 листопада 1973 року, з нагоди 350-ліття смерти св. Йосафата у залі УКУ, зараз після перенесення тлінних останків Блаженнішого Верховного архиєпископа і митрополита Йосифа Сембратовича з римського кладовища до крипти собору Святої Софії в Римі.

VІІ Синод відбувся також у залі УКУ в Римі, дня 14 липня 1975, при нагоді спільного українського паломництва до Риму у Святий Ювілейний рік 1975.

На 3 сесії V Архиєпископського синоду, у якому брав участь також впреосв. митрополит Амброзій Сенишин, одинокий відсутній єпископ з західніх країн на попереднім ІУ Синоді, вибрано Постійний синод. Цей дорадчий і виконавчий орган Первоієрарха УКЦ складався з Блаженнішого Йосифа; впреосв. Івана Бучка, впреосв. Амброзія Сенишина, впреосв. Максима Германюка та преосв. Андрія Сапеляка, з мандатом на 5 років.

Лише один раз зібрався Постійний Синод на своє засідання у п’ятьох сесіях при храмі Жировицької Богородиці, від 4 до 8 червня 1972 року. Присутнім на цім засіданні був також Преосв. Василь Величковський, що прибув тоді з України. Постійний Синод зустрінувся з тими самими труднощами, що й Архиєпископські Синоди.

В обличчі цих труднощів та постійного заперечування нам права на синоди, в часі третьої візитації Блаженнішого Йосифа в Канаді у вересні 1976 року присутні там владики пропонували замість синоду скликувати Наради єпископату УКЦ.

Згідно з цією пропозицією відбулися від 9 до 11 грудня 1976 року в Римі в приміщенні УКУ наради єпископату Української Католицької Церкви. По закінченні нарад єпископат мав 13 грудня 1976 спільну авдієнцію в римського архиєрея Павла VІ, що радше своїм фактом, ніж змістом, відновляла безпосередній контакт між папою і українським єпископатом як цілістю.

Наступні наради єпископів Української Католицької Церкви відбулися в Римі 17 і 18 листопада 1978 року, місяць по виборі вже нового папи Івана-Павла II. У цих нарадах брали участь також головні настоятелі ченців та представники священиків. Після нарад, дня 20 листопада 1978 року всі Владики мали по черзі короткі авдієнції з Римським архиєреєм Іваном-Павлом II, перші особисті зустрічі з новим папою.

У наступнім 1979 році, у 50-ліття Конференції українського єпископату в Римі, відбулися там синодальні наради Владик Української Католицької Церкви в днях 19 і 20 вересня 1979 року, з участю головних чернечих настоятелів та священичих представників.

Тоді на другій сесії, дня 20 вересня 1979, вирішено кожного року скликувати синодальні наради. Та майбутність усміхалася кращою долею до Української Католицької Церкви.

6. Вирозуміння Папи Івана-Павла II

Новий римський архиєрей, Папа Іван-Павло II, перший слов’янин на римськім престолі, показав далеко більше зрозуміння української проблеми, ніж його попередник. То ж і взявся позитивно, хоч і обережно, поступово розв’язувати наболілу проблему соборного помісного правління Української Католицької Церкви.

На меморіял, що його вручив Блаженніший Йосиф на авдієнції дня 20 листопада 1978 року, відповів римський архиєрей 19 березня 1979 року досить довгим листом.

У ньому Папа Іван Павло II висловив своє переконання, що помимо всяких труднощів «треба запевнити на майбутнє канонічну єдність всієї ієрархії Української Католицької Церкви», конечно «створити стабільну канонічну форму єдности ієрархії Вашої Церкви, яка відповідала б своїм актуальним вимогам і могла б творити наче посередній і перехідний етап до більше повної розв’язки».

Цей перший нарис розв’язки української проблеми уточнив Римський архиєрей по довгій застанові у наступнім листі до Блаженнішого Йосифа дня 5 лютого 1980 року. Він залишив на боці справу територіяльного обмеження влади східніх владик. Натомість своєю первопрестольною владою надав надзвичайне право Львівському архиєпископові-митрополитові скликати на синод, за попереднім благословенням римського архиєрея, всіх єпископів з-поза української території.

Проблема самої синодальної участи єпископів з- поза матірної території була розв’язана ще Деклярацією Священної Конгрегації для Східніх Церков з дня 25 березня 1970 року, на яку покликувався папа у своїм листі з 5 лютого 1980 року.

У цій Деклярації сказано, що східні ієрархи поза патріярхальною територією можуть брати участь у патріярхальних синодах свого обряду з рішаючим голосом і мають бути покликані на такі синоди. Для призначення східніх єпископів поза патріярхальною територією має синод вибрати і предложити щонайменше трьох кандидатів Римському архиєреєві, який номінує довільну особу.[8]

Трудність була в тому, що при теперішніх обставинах на український синод можуть прибути майже виключно лише єпископи з-поза української території. Вони, без ефективної участи ієрархії матірних земель, мали б рішати за цілу Українську Католицьку Церкву. У принципі це застереження є правильне, але теперішні виняткові відносини вимагають рішень позаукраїнських єпископів за всю Українську Церкву. Розуміючи ці виняткові обставини, папа з-під комуністичного режиму дав Львівському архиєпископові-митрополитові надзвичайне право скликувати синод, за попереднім папським благословенням, майже виключно з єпископів з-поза України.

Щобільше, перший такий Синод скликав сам римський архиєрей своєю первопрестольною властю на день 24 березня 1980 року і був його предсідником. Отже, ніхто не міг підносити вже застережень. Завданням цього Синоду української ієрархії було вибрати трьох кандидатів на коадьютора, себто помічника з автоматичним правом наслідства, для Львівського архиєпископа-митрополита. З вибраних і запропонованих Синодом кандидатів, Римський архиєрей зараз 27 березня 1980 року призначив впреосв. Мирослава Любачівського коадьютором з правом наслідства на Львівськім престолі.

Ще цього самого року Блаженніший Йосиф скликав за благословенням римського архиєрея Другий Синод на час від 25 листопада до 2 грудня 1980 року. Синод відбувся під проводом Блаженнішого Йосифа, хоч у безпосереднім веденні нарад виручував його впреосв. Мирослав Любачівський. Присутнім на нарадах був як представник римського архиєрея кардинал Владислав Рубін, префект Священної Конгрегації для Східніх Церков, однак до самих нарад не втручався.

Програму цього Синоду приготувала Підготовча Комісія, очолена Блаженнішим Йосифом, що складалася з впреосв. М. Любачівського і впреосв. Максима Германюка та преосв. єпископів Н. Саварина, Із. Борецького, Ів. Прашка і М. Марусина і двох архим. Івана Хоми й Віктора Поспішила. Ця Підготовча Комісія з благословенням римського архиєрея підготувала на своїх двох засіданнях 28 і 29 жовтня 1980 року програму Синоду.

Чи не найважливішою справою того Синоду був вибір трьох кандидатів на кожний опорожнений єпископський престіл: Філядельфійський і Чікаґський та на деяких єпископів-помічників.

Всі папські номінації українських єпископів від того часу були з запропонованого Синодом списку кандидатів. Коли навіть не були номіновані на цей самий престіл, на який Синод вибрав даного кандидата, то це радше свідчить, що папа трактує всі українські єпископства на світі як цілість одної Церкви, не розділюючи її державними кордонами.

7. Майбутність українського синодального правління

Потреба швидко заповнити опорожнені єпископські місця приневолила скликати Синод вже за чотири тижні від засідання Підготовчої Комісії, без належного випрацювання такого важливого діла.

Взагалі, можна сказати, що схильність Папи Івана Павла II піти назустріч українським вимогам самоуправи Української Католицької Церкви застала все духовенство та вірних Української Католицької Церкви неприготованими. Довгі роки ми говорили і боролися, але не працювали і не приготовлялися до двох основних елементів помісної самоуправи: дособорного правління Церквою і синодального вибору кандидатів на єпископів. Тому привернення цих двох елементів церковної самоуправи, хай і з обмеженням, що кожний наш крок мусить спершу одобрити римський архиєрей, застав нашу Церкву в 1980 році такою неприготованою, як неприготованим був наш нарід на привернення державної самоуправи у 1918 році.

Не дай Боже, щоб цю нагоду церковного суверенного життя змарнували ми так, як 65 років тому безвідповідально змарнували нагоду державної суверенности. Історія дуже скупа на добрі нагоди, а прогайновані ніколи не повторює. За змарновану нагоду державної суверенности тяжко терпить уже третє українське покоління. А як буде з нагодою церковної суверенности, покаже вже найближчий Синод.

У кожному разі, з 1980 роком вступили ми на шлях синодальної самоуправи помісної Української Католицької Церкви. Виявом цього стала також зміна в цьогорічнім виданні ватиканського каталогу-статистики: «Аннуаріо понтіфіціо». На домагання Блаженнішого Йосифа помічено там у розділі: «Патріярхальні синоди, Збори і Єпископські конференції Східнього обряду» таке гасло: «Синод Української Католицької Ієрархії», хоч додано пояснення: «Синод поза територією скликуваний за папською згодою».[9] Дотепер було позначувано наш єпископський синод лише як конференцію.

На останньому Синоді 1980 року дуже прикро відчувався брак належно випрацьованих правил Синоду, і це дуже плутало порядок синодальних нарад. Тому перед скликанням наступного Синоду римський архиєрей зажадав, щоб спершу був виготовлений правильник синоду.

На тім же Синоді 1980 року також вирішено періодично скликувати Синод що два роки. При цьому виринула потреба постійного Секретаріяту Синоду, який завідував би синодальними справами також поміж синодальними засіданнями.

Отже, по довгій застанові та підбиранні осіб, Блаженніший Йосиф грамотою з дня 12 квітня 1982 року встановив Секретаріят Священного Синоду українських владик та іменував головним секретарем владику Андрія Сапеляка з Арґентіни, а діловим секретарем о. д-ра Ігора Мончака, пароха парафії св. Михаїла в Монтреалі. Римський архиєрей, як собі це раніше застеріг, одобрив дня 24 травня 1982 року створення і склад секретаріяту.

Секретаріят Синоду почав працювати в Римі під проводом Блаженнішого Йосифа та при постійній співпраці з впреосв. коадьютором Мирославом Любачівським від дня 16 червня 1982. Першим його завданням було виготовити правильник синоду, і вже 24 червня розіслано всім владикам перший проект синодального правильника-статуту для завваг всього єпископату.

Приймаючи завваги владик та відповідно справляючи статут Синоду, Секретаріят рівночасно виготовляв програму та інші синодальні матеріяли. Щоб уможливити якнайбільшу співпрацю з усім єпископатом, Секретаріят постійно розсилав усім владикам матеріял, у міру того, як його виготовлювано й справлювано згідно з заввагами.

У висліді цієї кількамісячної праці й співпраці з єпископатом, дня 11 листопада 1982 на спільній сесії Блаженнішого Йосифа, впреосв. Мирослава Любачівського, обох впреосв. митрополитів Максима Германюка й Стефана Сулика з Секретаріятом Синоду остаточно справлено й устійнено програму Синоду та визначено дату його скликання.

За старанням Блаженнішого Йосифа, римський архиєрей прийняв дня 9 грудня 1982 на приватній авдієнції впреосв. Мирослава Любачівського, як представника Первоієрарха, та обох секретарів Синоду. Метою авдієнції було одержати благословення римського архиєрея на скликання Синоду та устійнити точно його дату. У висліді узгіднено найбільше відповідний час наступного Священного Синоду Української Католицької Ієрархії, який почнеться від 30 січня і буде тривати до 12 лютого 1983 року.

Тепер доля ефективного синодального об’єднання всієї Української Католицької Церкви в українських руках — довершити діло, яке тому 55 років розпочав у Львові Слуга Божий Блаженніший Верховний Києво-галицький архиєпископ і митрополит Андрей Шептицький.

У передвоєнних роках це розпочате діло великої майбутньости не знайшло багато загального зрозуміння. Після воєнного і повоєнного зруйнування Церкви в Україні виглядало, що може здійснитися вислів: «ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада» (Мат. 26, 31). Чим більше нових єпископств поставало поза Україною, тим більше зростала небезпека, що Українська Католицька Церква роздробиться і розгубиться серед чужого моря.

Та коли небезпека найбільша, тоді Божа поміч найближча. Саме на початку переломових і критичних 60-их років Боже Провидіння післало Первоієрарха Української Католицької Церкви збирати в одно своє розсипане стадо. Протягом двадцяти років ціною свого геройського видержання переслідування, своїм залізним авторитетом та своїм трикратним об’їздом розсипаного українського стада по кількох континентах, втримав він в однім стаді овець, що рвалися урозтіч.

Та годі вимагати від Божої доброти, щоб силами однієї 91-літньої навіть найсвітлішої особи, дальше вдержувала усіх нас разом без нашої або проти нашої співпраці. Також немає зараз жодної іншої особи серед українців, яка своїм особистим авторитетом і заслугами могла б втримати єдність Української Католицької Церкви.

Це можна здійснити тільки колеґіяльною співпрацею при взаємнім самозреченні й толеранції всього українського католицького єпископату в однім верховнім проводі Священного Синоду Ієрархії.

Коли не здобудемося через співпрацю встановити ефективний синодальний провід на цім найближчім Синоді 1983 року, то провід над українською католицькою ієрархією та Церквою мусітиме знову перебрати Римський престіл.

Ще тільки 5 років ділить нас від великого 1000- літнього ювілею помісної Церкви Руси-України. У роках 988-989 сірої давнини великий князь св. Володимир Великий зорганізував помісну Києво-галицьку Церкву і передав її нащадкам як запоруку їх суверенного життя. Через тисячоліття зустрічала ця помісна церковна одиниця то славу суверенности, то лихоліття руїни. Тепер, напередодні 1000-літнього ювілею Києво-галицької Церкви, її доля в українських руках: чи зустрічатиме вона свій 1000-літній ювілей як синодально самоуправна одиниця, чи як розбиті черепки колись одної суверенної Матері-Церкви. Чи буде це справді ювілей Церкви, чи, може, ювілей роз’єднаних хрещених осіб.

Священний Синод Української Католицької Ієрархії збереться у січні-лютому 1983 року у великій відповідальності за майбутнє української церковної, а також національної суверенности; у відповідальності за єдність і добро всієї Української Католицької Церкви — тої переслідуваної в Україні, тої загнаної на заслання і тої розсіяної по світу. Її доля у руках Синоду.



[1] Патріярхальний устрій помісної Української Католицької Церкви, «Благовісник», рік VІІІ, Кастельґандольфо біля Риму 1972, стор. 79-90; також окремим виданням з неукраїнськими перекладами, Кастельґандольфо біля Риму 1974.

[2] З’їзд наших архиєреїв, у: «Нива», рік XXII, ч. 12, Львів, грудень 1927, стор. 326: Думаємо, що тим не поповнимо ніякої недискреції, коли виявимо, що «спірітус мовенс» цього з їзду наших архиєреїв був Преосв. крижевецький єпископ — д-р Діонізій Няраді.

[3] Там же.

[4] Там же, стор. 326-327. Розстрільний друк, як в оригіналі.

[5] Там же, стор. 327-328. Розстрільний друк, як в оригіналі.

[6] Конференція українського греко-католицького єпископату в Римі, див.: «Нива», рік ХХІУ, ч. 11, Львів, Листопад 1929, стор. 435.

[7] Міжєпархіяльна обрядова комісія, див.: «Нива», рік ХХУ, ч. 6, Львів, Червень 1930, стор. 235: Помимо неефектовности й неуспіху Львівської Міжепархіяльної обрядової комісії, це саме повторив наш єпископат 34 роки пізніше, створюючи в 1963 році в- Римі також непрацездатну Міжєпархіяльну літургійну комісію, якій було тяжко координувати працю поодиноких єпархій.

[8] Sacra Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus, Declaratio:

1. Hierarchae Orientates extra fines territorii patriarchalis constituti, in Synod is patriarchalibus proprii ritus, sive electionum sive negotiorum, cum suffragio deliberative partem habere possunt.

2. Patriarcha et, Sede vacante vel impedita, Administrator Patriarchalis convocare tenetur ad Synodos, de quibus in n. 1, omnes et singulos Hierarchas sui ritus extra fines teriitorii patriarchalis constitutes.

3. Designationem Hierarcharum proprii ritus pro fldelibus orientalibus extra patriarchatus commorantibus quod attinet, Patriarcha cum sua Synodo electionum elenchum saltern trium idoneorum candidatorum Sedi Apostolicae, opportune tempore, proponere valet, firmo iure Romani Ponteficis nominandi ad huiusmodi officium quem Ipse maluerit.

Super statutae normae valebunt ad interim donee discipline canonica orientalis iuxta Decreta et ad mentem Concilii. Oecumenici Vaticani II organice recognoscatur, … quin exinde potestas iurisdictionis Patriarchae extra fines sui patriarchatus extendatur.

[9] Annuario Pontificio 1982, pag. 957: Sinodi Patriarchali, Assemblee e Conferenze Episcopali di rito Orientate — Sinodo della Gerarchia Cattolica Ucraina, (nota: Sinodo extra territorium convocabile dietro assenso pontificio).

Поділитися:

Популярні статті