Священник-військовослужбовець: потреба й обгрунтування

Лише кілька тижнів відділяють нас від сьомої річниці початку російсько-української війни. З низки причин ця тема відійшла на маргінеси загальної уваги, але є ті, для кого проблеми і процеси, повязані з війною (в тому числі й цілком конструктивні процеси), стали завданням для здійснення. Серед них заступник керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ отець Андрій Зелінський, ТІ, з яким провадимо розмову про інституційне капеланство і не тільки.

Zel.3

Отче Андрію, нещодавно відбувся XIV Зїзд військових капеланів УГКЦ. Уже XIV! Такі зїзди відбуваються орієнтовно раз на пів року чи рідше? Бо про військове капеланство ми почали активно говорити щойно у 2014-ому, тому з цим повязаний певний стереотип, що до початку російсько-української війни цього інституту не було. Як є насправді?

–  Військове капеланство в незалежній Україні існувало задовго до початку бойових дій на сході нашої держави. Від моменту розвалу Радянського Союзу і створення вітчизняних Збройних сил та інших військових формувань українські Церкви почали на добровільних засадах надавати духовну допомогу військовим безпосередньо у пунктах постійної дислокації, підтримувати дух українського воїна для того, аби відповісти на багато питань, які виникають у людини, що через професійні обов’язки переживає ситуації постійного стресу. Військова служба сповнена стресових ситуацій, а стрес – перший противник воїна. Оскільки він руйнує нас зсередини – завжди спонукає до пошуку ефективних механізмів протидії. Щоб якісно нести військову службу, залишатись цілісною і зрілою особистістю, здатною до постійного розвитку в доволі вимогливих обставинах, людині необхідна підтримка і допомога, у тому числі й через задоволення її духовно-релігійних потреб. 8 – 10 грудня 2020 року в Києві тривав XIV Всеукраїнський з’їзд військових капеланів УГКЦ. Такі з’їзди відбуваються щорічно. Темою цьогорічного з’їзду були слова із Послання святого апостола Петра «Служіть один одному, кожен тим даром, що його отримав» (1 Пт. 4, 10). Мовилося про необхідність розвитку спільноти військових капеланів у нашій Церкві.

Ці з’їзди допомагають нам, у першу чергу, проаналізувати вже здійснене, подякувати Богові за те, що вдалося зробити, спільно поміркувати над тим, як можемо служити далі. Кожен з’їзд – це така всеукраїнська конференція військових капеланів, де ми дбаємо і про наш вишкіл. Щоб якісно послужити сьогодні, ми повинні постійно турбуватися про вдосконалення своїх знань, умінь і навиків, про професійні компетенції військового капелана.

Уже традиційно на таких зустрічах до нас із пастирським словом звертаються глава Церкви Блаженніший Святослав і керівник Департаменту військового капеланства владика Михаїл Колтун. Заслуховуємо звіти про функціонування інституту військового духовенства від уповноважених представників ЗСУ, НГУ та ДПСУ. Це ті структури, де в нас є штатні капелани, адже від 2016 року в Україні формально існують посади військових священників, капеланів, у військових частинах.

9decca07774c2f40

Коли ж в Україні з’явилася можливість, Церкви почали активно допомагати військовим, стояти пліч-о-пліч із ними в дуже різні способи, у дуже різних місцях і ситуаціях, турбуючись винятково про їхній духовний стан та допомагаючи їхнім родинам. Українська Греко-Католицька Церква єдина на сьогодні в Україні, яка може говорити про неперервність інституційної пам’яті душпастирювання у війську наших священників, навіть за тих часів, коли українському народу бракувало власної незалежної держави. І за княжих часів, і в складі Речі Посполитої, а згодом у імперії Габсбургів, і в складі добровольчого легіону Українських січових стрільців, і за часів ЗУНР та УНР, а згодом у рядах УПА та навіть у період радянської влади в Україні військові капелани УГКЦ здійснювали своє служіння на поселеннях, у Збройних силах США та Канади, де проживає велика кількість наших мігрантів, багато з яких також служать у військах своїх держав. Зі значною частиною цієї історії можна ознайомитися, прочитавши книгу військового капелана отця Михайла Забанджали «Лицарі Духа», що вийшла друком 2018 року. Тому цілком природно було для священників нашої Церкви відгукнутися на духовні запити українських воїнів, щойно з’явилась якась іще зовсім неформальна можливість. Із 1997 року преосвященний Михаїл Колтун, сьогодні єпископ Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, був призначений Синодом єпископів турбуватися про розвиток військового душпастирювання в нашій Церкві. До сьогодні владика Михаїл очолює Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ, на який покладені обов’язки забезпечувати від імені УГКЦ задоволення духовно-релігійних потреб українських військових і займатися організацією служіння наших капеланів у Збройних силах України (ЗСУ), Національній гвардії (НГУ) та Державній прикордонній службі (ДПСУ).

Отже, регулярний щорічний з’їзд військових капеланів має на меті підбити підсумки зробленого, подумати про те, як можна далі ефективно послужити, а разом із тим підвищити свій професійний рівень, а також, що дуже важливо, творити спільноту капеланів УГКЦ. Цього року, на жаль, наша все українська конференція проходила онлайн, але це не завадило нам по- бачити і почути один одного.

Ви згадали про вишкіл капеланів під час зїздів. Про які напрямки навчання мовилося цього разу?

– Аби могти добре послужити, дуже важливо, щоб капелани отримали усю необхідну фахову підготовку. А їхнє служіння вимагає підготовки, коли мовиться і про особисту духовність, і про вміння почути, відчути людину, і надати відповідну духовну підтримку, і про здатність розібратися з певними психологічними викликами, які з’являються, і навіть про базове розуміння міжнародного гуманітарного права. Саме цьому була присвячена значна частина другого дня нашого з’їзду. Представники Червоного Хреста запропонували нам корисні матеріали на цю тему, адже тут ідеться про вирішення багатьох питань, пов’язаних із міжнародним статусом військового капелана, статусом некомбатанта, із правовим контекстом, у якому він має право функціонувати, надавати свою допомогу. Для вивчення питання регулювання соціального захисту перед нами виступили представники Міністерства у справах ветеранів України. Згодом ми обговорювали завжди актуальне питання подолання стресу. Цього разу мовилося про фізіологічні техніки забезпечення психічної стійкості в умовах мінливої та сповненої викликів дійсності. Ну і, звичайно ж, ковід. Душпастирювання в умовах пандемії – питання, яке сьогодні не може оминути нашої уваги.

Зазвичай ми стараємося, щоб вишкіл відбувався у контексті конкретних потреб. Цього разу актуальним для нас стало питання соціального забезпечення капеланів, які впродовж тривалого часу перебувають чи перебували у зоні ведення бойових дій і мають певні виклики, пов’язані зі здоров’ям.

Ситуації часто складаються так, що капелани, які сьогодні обіймають посади працівників ЗСУ, НГУ та ДПСУ, навіть після тривалого перебування в зоні АТО/ООС не мають жодних соціальних гарантій, у тому числі й права лікуватися у військових шпиталях. Вони зовсім не захищені, хоча перебувають там, де перебуває український воїн, відповідно до гасла капеланської служби УГКЦ – «Бути поруч!».

Цього року серед нас були присутні представники капеланських корпусів Збройних сил США і Канади, які перебувають в Україні зі своїми підрозділами в складі Міжнародної тренувальної місії «ЮНІ- ФАЄР». Разом із військовими до України прибули і їхні капелани. Двоє з них завітали до Києва і поділилися з нашими капеланами власним досвідом у подоланні тих викликів, які зустрічали в своєму служінні.

Оскільки інститут військового капеланства це присутність організації релігійної, яка живе за своїми законами і правилами в складі іншої організації з іншими законами і правилами, мусять бути досить вагомі аргументи за- для того, аби в секулярній державі релігійне і військове тісно взаємодіяли. Якими є ці аргументи?

– Відповідно до матеріалістичних постулатів марксизму-ленінізму, що лежали в ідеологічній основі радянської держави, у військово-службовців, як громадян, існували різноманітні потреби для якісного виконання свого військового обов’язку, забезпечення яких брав на себе уряд. Мовилося про матеріально-технічне, соціальне, правове, психологічне, медичне, культурологічне, тилове, бойове забезпечення тощо. Природно, що в радянському війську людину-громадянина позбавили права на задоволення духовних потреб, самі ж духовні потреби ототожнили з культурними та психологічними. А в людей, навіть коли вони у військових одностроях, таки існують потреби духовні. Принаймні, як свідчать дані опитувань, лише в ЗСУ понад 80% особового складу вважають себе людьми віруючими. А отже, в них також існують духовно-релігійні потреби, задовольнити які під час проходження військової служби в умовах значного обмеження вільного пересування та можливостей самостійно звернутися по духовну підтримку, на жаль, нереально.

Zel.4

Свобода світогляду та віровизнання належить до основних прав людини, на яких, зрештою, формуються відносини у вільному демократичному суспільстві. У Конституції України чітко зазначено, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).

Відтак постає питання про те, як наша світська держава може забезпечити такі засадничі права власних громадян, що служать їй і народу України у війську. У розвинених світових демократіях – таких як, скажімо, США, Канада, країни-члени ЄС – інститут військового капеланства існує з моменту утворення національних держав, у яких Збройні сили стають невід’ємним атрибутом і гарантією їхнього суверенітету.

З одного боку, тому що сьогодні в такий спосіб можна забезпечити права та свободи людини і громадянина, з другого – тому що коли задоволені духовно-релігійні потреби військовослужбовця, для якого це має важливе значення, йому стає легше долати і виклики військових буднів, і жорстокі реалії війни. Духовна стійкість значною мірою впливає на ефективне виконання воїном його обов’язку. У Збройних силах США, до прикладу, корпус військових капеланів був створений другим за чергою, одразу ж після корпусу піхоти, ще в липні 1775 року.

Питання військового капеланства набуло зовсім іншого значення з початком збройної агресії Російської Федерації проти України. Уже з перших місяців подій на сході нашої держави стала очевидною потреба у військових капеланах, які будуть ближче до наших воїнів і на полі бою, і в окопах, і у місцях їхньої постійної дислокації, у військових шпиталях із пораненими та згодом із ветеранами. Війна має тривалі наслідки, тому завдання військового капелана – потурбуватися не лише про самого воїна, а також про його родину, яка переживає в особливий спосіб виклики війни. Ми живемо з вами у суспільстві, глибоко зраненому війною. Відтак військові капелани сьогодні не обмежуються лише душпастирською опікою військовослужбовців, а турбуються і про родини полеглих, про дружин і дітей військовослужбовців, які виконують свій військовий обов’язок і не можуть перебувати з ними. Це також турбота про пам’ять полеглих і про ветеранів, одне слово – турбота про українського воїна і про зранене війною суспільство. Це ті напрямки, на яких ми намагаємося забезпечити служіння нашої Церкви у сповнений викликів час.

Капелан присутній у війську, але ця присутність мусить якось регулюватися офіційно, чи не так?

– Початок російської збройної агресії значно змінив ставлення до служіння військового капелана в українському війську. Зрештою, велика кількість українців уперше дізналися про існування капеланів узагалі. Уже 2 липня 2014 року з’явилося Розпорядження Кабінету міністрів України №677-р «Про службу військового духовенства (капеланську службу) в Збройних силах, Національній гвардії, Державній спеціальній службі транспорту та Державній прикордонній службі», яким згадані служби зобов’язуються розробити та затвердити відповідні положення. Так, наприклад, станом на сьогодні основним нормативно-правовим документом, що регулює діяльність військових капеланів у ЗСУ, є затверджене Наказом Міністерства оборони України №685 від 14 грудня 2016 року «Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних силах України». Відповідно до цього положення, військові капелани діють у військових частинах як цивільні працівники ЗСУ, яких приймають на роботу на основі трудового договору. Такий статус військових душпастирів значно обмежує їхні можливості перебування поруч із українськими воїнами на лінії зіткнення та не надає їм жодного державного захисту, як-от, скажімо, можливості отримання медичної допомоги у військових шпиталях навіть у випадку поранення. Та й, зрештою, кожен наказ МОУ можна легко скасувати іншим наказом того ж відомства. Отже, жодних гарантій.

111

Нам потрібен закон, який має відображати наявні на сьогоднішній день настрої в суспільстві та забезпечити якісне функціонування інституту військового капеланства на роки вперед. Ми живемо у багатоконфесійній державі, де Церква і релігійні організації відокремлені від держави. На політичній мапі світу існує чимало розвинених демократій, яким притаманні різні формати секулярності, що жодним чином не перешкоджають існуванню капеланства у військах. Американській демократії та державності понад двісті років, рівно стільки ж їхньому військовому капеланству.

Українським чиновникам і представникам військового командування, сформованим у ментальній спадщині радянського секуляризму, все ще важко визначитися з демократичними пріоритетами: людина чи держава? Ось у чому питання.

Визначення держави без людини як основного пріоритету формування державних політик, притаманного радянському способу мислення, виглядає в наш час, як запекла боротьба з привидами радянських ідеологічних парадигм. Звідси й тенденція починати читати 35 статтю Конституції України з третього абзацу, де написано, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави». Але якщо ми вибудовуємо інституційну архітектуру держави на цінностях невід’ємних прав і свобод людини, тоді нам легше розпочати розгляд питання таки з першого абзацу тієї ж статті Конституції: «Кожен має право на свободу світогляду та віросповідання». Звичайно, особливості військової служби вимагають значних обмежень індивідуальної свободи, а отже, й можливостей задовольнити свої духовні потреби та реалізувати свої людські права. Саме тому світським демократичним державам, як чітко показує світовий досвід, не завдає додаткових труднощів у інституційний спосіб подбати про власних громадян, про їхній матеріальний і духовний добробут, а значить, у підсумку – про обороноздатність і національну безпеку держави. Саме тому державні силові структури беруть на себе відповідальність не за духовний супровід чи молитовну підтримку військовослужбовців (що в світській державі залишається правом виключно Церков та релігійних організацій), а за саму організацію процесу задоволення духовно-релігійних потреб особового складу, членів сімей військовослужбовців відповідно до чинного законодавства. Коли таке існує. І якщо людина залишається основною цінністю в державі.

Ви, отче, власне й працюєте, попри інші обовязки, над проєктом закону про військове капеланство в Україні. Хто в цьому процесі задіяний, окрім вас, з чим виникають труднощі?

– Питання регулювання на законодавчому рівні душпастирської опіки військовослужбовців у Збройних силах України та інших військових формуваннях у нашій державі постало далеко не сьогодні. Спроб запропонувати законодавцеві проєкт закону щодо функціонування військових капеланів було чимало – і з боку Церков, і з боку силових структур. На жаль, упродовж багатьох років не вдавалося виробити єдиної концепції, ефективної моделі військового капеланства, не існувало консенсусу ані поміж силовиками та представниками релігійних середовищ, ані поміж самими представниками різних конфесій. Попереднім скликанням Верховної Ради України був прийнятий законопроєкт про військове капеланство в першому читанні. До другого читання, через зміну депутатського корпусу, він так і не дійшов і врешті-решт був знятий із розгляду.

Питання конституційності запровадження інституту військового капеланства в пострадянському українському суспільстві упродовж більш ніж двадцяти років нашої незалежності створювало значні перешкоди на шляху реалізації конституційних прав віруючих громадян України. Минуле найважче здолати на ментальному щаблі. Цього разу, мені здається, ми таки вперше вийшли на цілком новий рівень. За ініціативи Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки була створена робоча група, до якої ввійшли представники тих Церков, чиї священнослужителі вже сьогодні діють на посадах військових капеланів у військових частинах ЗСУ, НГУ та ДПСУ. Туди також увійшли представники всіх силових структур, у яких створені служби військового духовенства, а також народні депутати, представники Міністерства оборони України, Генерального штабу ЗСУ, СБУ та РНБО. Ця робоча група під керівництвом народного депутата України Романа Костенка, секретаря згаданого комітету, стала доволі ефективним механізмом у процесі обговорення та напрацювання законопроєкту. Залучення фахівців із військового права, які можуть надати компетентну допомогу в питаннях правового регулювання служіння капелана в українському війську, дозволило нам підготувати до першого читання в парламенті законопроєкт, покликаний розв’язати низку питань, які не можуть бути вирішені інакше, аніж на законодавчому рівні.

Наша робоча група функціонувала понад два місяці і за цей час стала майданчиком, де уповноважені предстоятелями представники українських Церков поміж собою, а потім спільно з представниками силових структур намагалися створити якісну модель капеланської служби, яка враховувала б досвід Збройних сил тих країн, де існує тривала практика військового капеланства на інституційному рівні (мовиться, зокрема, про країни-члени Північноатлантичного Альянсу), яка відповідала б нашим вітчизняним потребам. Хочу зазначити, що це перший законопроєкт, який став результатом тривалого обговорення компетентних та уповноважених представників усіх зацікавлених сторін і є результатом позицій, погоджених шляхом консенсусу. Попередні відображали або лише інтереси окремих структур, державних чи церковних, або ж розроблялися обмеженим колом учасників. Попереду в нас іще багато питань, зокрема щодо прийняття самого закону народними обранцями. Проте нам важливо створити спільну модель військового капеланства, щоб гідно забезпечити духовні та релігійні потреби захисників України. Нам потрібна якісна та зрозуміла для всіх концепція.

Що саме має бути основним у цьому законі?

– Відмінністю цієї моделі, погодженої із силовиками та українськими Церквами і релігійними організаціями, є те, що капелан має стати військовослужбовцем. Наразі його діяльність регулюється цивільним Кодексом законів про працю, капелан є працівником ЗСУ і функціонує на основі укладеного договору з військовою частиною. А більшість моделей, які сьогодні існують у світі, передбачають, що капелан стає військовослужбовцем (хоча варто зазначити, що існують і змішані формати), і це знімає цілу низку питань, бо як військовослужбовець він має усі права і значно ширші можливості щодо здійснення свого служіння в українському війську, які гарантує йому вітчизняне законодавство.

Zel.1

Коли ми говоримо про капелана як про військовослужбовця, перед нами постають певні виклики. Понад усе Церквам важливо, щоб навіть як військовослужбовець капе- лан залишався священнослужителем відповідно до богословської та канонічної спадщини його церковної традиції, щоб упродовж цілого терміну проходження військової служби зберігав канонічний зв’язок із власною Церквою і діяв у межах відповідної церковної юрисдикції. У законопроєкті чітко визначені чотири основні напрямки капеланської діяльності: душпастирська опіка, просвітницька робота, соціально-доброчинна діяльність та консультування командування з релігійних питань. Тому, організовуючи заходи душпастирської опіки на засадах добровільної участі у них особового складу, капелан діє як священнослужитель власної конфесії (і це наявна міжнародна практика: капелан-мусульманин не може слухати сповіді та служити божественну літургію, рівно ж як і ніхто не очікує від православного капелана звершення намазу п’ять разів на день).

З одного боку, військовий капелан залишається священнослужителем власної Церкви і діє у межах визначеної церковної юрисдикції.З другого боку, ми говоримо про військовослужбовця, тому його діяльність керується законодавством України та цілою низкою підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють механізми призову та проходження військової служби і визначають принципи його підпорядкування як військовослужбовця командирові підрозділу та відповідним керівникам служби військового капеланства. Відтак постає необхідність забезпечення правового механізму, що регулював би відносини між Церквою та державою у сфері здійснення душпастирської опіки в силових структурах. У законопроєкті він передбачений. Спершу компетентні державні органи визначають конфесійну приналежність особового складу, і на основі результатів проведеного опитування керівному центру Церкви чи релігійної організації видається відповідна кількість мандатів на право здійснення капеланської діяльності. Мовиться про дозвільний документ державного зразка, який у випадку схвалення парламентом цього законопроєкту стає підставою для прийняття священнослужителя на військову службу на посаді військового капелана (посада офіцерського складу). Кожна Церква самостійно плекає покликання до капеланського служіння і несе відповідальність за духовний та богословський вишкіл кандидатів (необхідною умовою стає наявність вищої богословської освіти). Позбавлення керівним центром Церкви чи релігійної організації мандата на здійснення капеланської діяльності стає підставою для звільнення священнослужителя з військової служби.

Будучи священнослужителем власної конфесії, кожен капелан має бути капеланом для всіх військовослужбовців у своєму підрозділі. На рівні просвітницької діяльності, соціальної турботи та консультування він служить усім і не обмежується лише вірними власної конфесії. Але якщо існують пасторальні потреби і запити, має бути готовим контактувати з тими капеланами, що зможуть якісно та ефективно надати духовно-релігійну підтримку військовослужбовцям відповідно до їхньої духовної традиції. Власне ці питання також потребують урегулювання на законодавчому рівні. Українська держава багатоконфесійна, українське військо теж. Тому маємо подбати про досягнення міжконфесійного миру та злагоди, потурбуватися про всіх, і зробити це в якісний спосіб. Цьому сприятиме діяльність Міжконфесійних рад з питань військового капеланства та спільна для всіх капеланів формаційна програма, яку вони проходитимуть в одному з навчальних центрів. Саме тут священнослужителі різних Церков і релігійних організацій мають стати духовними лідерами, військовими капеланами єдиного українського війська.

Отче Андрію, капелан у війську працює з пучком дуже різних людей з усієї країни, на відміну від того, як це є в парафіяльному житті. Поліконфесійність, полікультурність, відбиток радянського панування в чому тут труднощі, а в чому збагачення?

– Збройні сили України та інші силові структури і військові формування в інституційний спосіб віддзеркалюють ситуацію в українському суспільстві. Упродовж перших років російської агресії проти нашої держави на фронті можна було зустріти справді представників усіх суспільних верств: трударів, учителів, підприємців, акторів, віруючих і атеїстів, мобілізованих і добровольців, представників усіх можливих національних і релігійних спільнот.

Станом на сьогодні у нас функціонує професійна армія, а це означає, що перелік соціальних категорій у війську значно скоротився. На додачу до особистої та колективної специфіки у військовому колективі взаємини вибудовуються на засадах певної військової культури. Отже, тут, звичайно, своя специфіка, особлива культура взаємин. Капеланові необхідно інтегруватися в цю культуру, «втілитися», стати її невід’ємною складовою, залишаючись, попри те, носієм особливої – священничої – ідентичності. Від цього, зрештою, й залежить успіх його місії. На цьому тлі вимальовуються загрози двох крайностей: капелан, який залишається парафіяльним священником у війську та намагається навіть власний підрозділ перетворити на свою парафію, та капелан, який настільки інтегрувався у військову культуру, що втрачає довіру особового складу до себе як до душпастиря.

Військовий підрозділ власне тим і відрізняється від звичайної парафіяльної спільноти, що тут перебувають люди різних світоглядів і переконань, представники різних поколінь і регіонів, і не всі вони однієї конфесії, не всі віруючі. А в кожного капелана та сама місія – задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців і членів їхніх сімей, служіння найглибшим запитам людини у військовому одно- строї. Військове капеланство – це не тільки про війну, а перш за все про воїна і військовий підрозділ, про забезпечення особистої цілісності та духовної стійкості, про пошук глибшого сенсу в усьому, що включає у себе військова служба. У нашій традиції ідентичність військового капелана складається з двох вимірів: мудрий порадник і вірний побратим. З одного боку, капелан має глибоко втілитися у повсякденну дійсність свого підрозділу, з другого – має допомогти своїм побратимам не загубитися в шаленій динаміці військової служби, звертаючи їхню увагу на глибинні смисли та ціннісні орієнтири.

У такому різноманітному середовищі стосовно капелана можуть виникати різні питання, сподівання, очікування. На всі неможливо відповісти якісно. У сучасному українському суспільстві релігія, на жаль, для багатьох все ще асоціюється зі свого роду священною магією: незрозумілі багатьом слова традиційних ритуалів із магічною силою впливу на інших людей та на природні явища. Саме таке ставлення легко зауважити і у військових підрозділах: капелана просять прочитати молитву за зцілення від алкоголізму, окропити свяченою водою бойову машину, щоб не поламалася в дорозі, та забезпечити якісні погодні умови для тренувальних стрибків із парашутом. І капелани інколи легко стають заручниками такої логіки мислення, бо ж тоді легше відчути себе потрібним, відповідаючи на культурно сформовані очікування, легше здобути авторитет, необхідний для інтеграції у військове середовище. Інша пастка виникає там, де від капелана очікують сліпої легітимації, виправдання будь-яких дій командування чи особового складу.

Тоді він ризикує стати ідеологічним рупором, що турбується не про цілісність людської особи у військовому однострої та про єдність підрозділу, а про власний авторитет. Капелан має проголошувати Божу істину у специфічному культурному середовищі у відповідний спосіб, не забуваючи про своє покликання та власну місію. Християнство – це не про магію і не про політичну ідеологію.

Євангеліє Христове – про ціннісні орієнтири, про «переображення» особистості, про глибинну трансформацію особи та суспільства, про зцілення від ран, спричинених злом у будь-яких формах і масштабах.

За таких умов необхідною стає якісно сформована система організації праці: продуманий розпорядок дня і тижня, регулярні відвідини окремих підрозділів у частині, спланована програма просвітницької роботи, постійне (формальне і неформальне) спілкування з військовими.

За відсутності системного підходу до організації власного служіння капелан може легко стати заручником такої ситуації. Вигорання, перевтома, втрата творчої ініціативи в служінні тощо можуть обернутися трагічними наслідками. Тому таким необхідним для професійного капелана стає спілкування з «братами по зброї», з іншими військовими душпастирями, що базується на довірі та взаєморозумінні. Воно дозволяє скористатися і досвідом інших, і їхньою братерською підтримкою за умов постійних культурних і соціальних викликів капеланського служіння. Адже місія капелана – бути джерелом духовної снаги в підрозділі за будь-якої погоди.

Релігійність західних суспільств після Другої світової війни (чомусь захотілося простежити саме цей період) дотепер змінювалася, як і капеланське служіння у них. Ви часто спілкуєтеся із зарубіжними партнерами. Що знаєте про трансформації їхнього служіння?

– У другій половині ХХ століття в економічно розвинених демократіях почали змінюватися базові цінності, що лежали в основі тогочасної архітектури суспільних відносин. На заміну так званим «цінностям виживання», за Рональдом Інґельхардтом, приходять «цінності самовираження». Зміна глобальної економічної парадигми, розвиток інформаційних технологій, підвищення купівельної спроможності населення та демократизація суспільств творять більш автономного індивіда та дозволяють йому змінити фокус власної уваги з необхідності боротися за виживання на можливість жити відповідно до власних уподобань. Інституційні релігії за таких умов здають свої позиції неінституціоналізованій духовності, поширюваній великою кількістю харизматичних духовних рухів. Потреба духовного на Заході насправді не зникла, зменшилася кількість вірян традиційних Церков. Схожі тенденції легко простежити і серед сучасної української молоді. Пошук глибокого, справжнього, автентичного залишається актуальним, щоправда, він не завжди асоціюється із нашими традиційними українськими Церквами. Такі тренди легко зауважити і в рядах військової молоді. Українським Церквам сьогодні слід дещо попрацювати над власним словником, аби доступно звіщати універсальну абсолютну Істину у фрагментованому сучасному світі.

Військове капеланство у наших партнерів по НАТО впродовж десятиліть присутнє як ефективний функціональний військовий інститут. Мовиться про інституційно організоване служіння Церков і релігійних організацій у лавах силових структур задля забезпечення духовної підтримки військовослужбовців і членів їхніх сімей. В Україні військове душпастирство все ще залишається на харизматичному рівні. І це один із серйозних викликів сьогодення для нас. Де харизма, там свобода, творчість, інноваційність, гнучкість, але разом із тим ситуативність і короткотривалість. Інституційне капеланство, характерне для наших колег, забезпечує духовно-релігійні потреби в системний спосіб, гарантуючи тривалість і послідовність. Однак інституціям властиво обмежувати творчий порив та індивідуальну свободу. Відтак багатьом українським капеланам буде важко звикнути до нового формату служіння. Це потребує зміни мислення.

Професіоналізація капеланського служіння означає фахову підготовку, вишкіл. І тут, звичайно, велика надія на нові покоління наших священнослужителів, які знайдуть у собі достатньо відваги присвятити певний період власного життя захопливій пригоді служіння людям у військових одностроях. А це, як я вже зазначав, вимагає певної культурної синхронізації із сучасним військовим середовищем.

182314776_3940341196033127_3558634953800451995_n

Військова служба – це не просто робота, фах, а такий вид професійної діяльності, який вимагає формування нової ідентичності. Саме на цьому рівні капелан може допомогти нашим воїнам озброїтися цінностями, що за необхідності ухвалення нагальних рішень і в умовах етичних сумнівів допоможуть йому діяти, зберігаючи непошкодженою цілісність власної особистості. Честь, відвага, відданість мають стати для воїна чимось значно більшим, аніж просто красивими словами. Вони мають стати для нього критеріями ухвалення особистих рішень, орієнтирами у його особистій поведінці та при виконанні свого військового обов’язку. Цінності, які ми сповідуємо, стають фундаментом розбудови особистої ідентичності. Вони дозволяють послабити наслідки стресу та запобігають розвиткові і сприяють подоланню ПТСР (посттравматичний стресовий розладРед.). Ціннісна формація, артикуляція етичного виміру військового обов’язку, духовний супровід – усе це важливі складові шляхетної місії професійного військового капелана, здатного ефективно послужити своїм побратимам і на полі бою, і у пункті постійної дислокації. Саме це дозволяє нашим колегам у військах НАТО якісно здійснювати свої обов’язки в умовах викликів сучасності. Такі ж виклики очікують і нас. Тож варто готуватися вже сьогодні. І робити це сумлінно.

Отче, що дає капеланові військо в значенні особистісного зростання, зміни?

– Понад усе військо – це школа життя. Тут формується особистість, кристалізується характер. Воно має залишатися не лише важливим оборонним, а й дисциплінарним інститутом у тілі держави. Йому притаманна певна культура, власні смисли, мова, практики, традиції. Усі ці механізми, звісно ж, впливають на людину, на її особистість. Капелани допомагають військовим озброїтися духовно, захистити свій найдорожчий скарб – саму людяність. І саме її слід найбільше цінувати під час служби у війську. Не лише цінувати, а й берегти. Бо ж загроз чимало. Для капелана теж. Служба у війську в особливий спосіб навчає духовну особу смирення. Не уявного, не абстрактного, а реального, дійсного. Інакше можна не прорватися, не здобути поваги, не стати корисним. На це здатне тільки смирення, творче смирення, а не особиста зарозумілість і самовпевненість.

У війську ти стаєш ближче до людини і до Бога. Тут усе справжнє. На рівні міжособистісних стосунків. І сповнене суворих викликів та випробувань на рівні інституційної організації. Подолання викликів вимагає творчої щедрості. А найперше любові до власної місії та до тих, кому служиш. Мені видається, що у військового капелана є надзвичайні можливості пірнути в саме таїнство Відкуплення людства, довершене раз і назавжди нашим Спасителем. Тут ти ніби знову і вкотре стаєш живим учасником невпинного руху: смерті та народження, втрати та віднайдення. Ти часто бачиш усі радикальні виміри людського існування в його інколи найпотворніших і найшляхетніших виявах. І як капелан ти перебуваєш поруч. Твоє завдання – бути поруч. А це вимагає чимало. Тому такими важливими для діючого капелана залишаються постійна духовна формація і професійний вишкіл.

У військових капеланів нашої Церкви чітко визначені засадничі цінності: віра, відвага, відданість. Усе в цій духовній мандрівці капеланського служіння розпочинається саме з віри. Живий зв’язок із Богом, якому служиш, надає смислу самій службі та всім пов’язаним із нею викликам, допомагає долати неабиякі перешкоди. Коли ти розумієш «навіщо», як говорили класики, то обов’язково знайдеш відповідь на питання «як».

Саме в нашій вірі знаходимо джерело відваги та відданості в служінні. Першою цінністю кожного воїна є відвага. Для капелана також. Саме рішення священнослужителя стати військовим капеланом вимагає чимало відваги – залишити звичне і комфортне, вирушити назустріч незнайомому і непередбачуваному, повірити у власну місію і в те, що можеш бути корисним не лише у вихорі воєнних буревіїв, але й у викликах буденної військової рутини під час перебування в пункті постійного розташування. Військовому колективу притаманна нестримна динаміка, рух. І так важливо у цій буденній маячні не втратити з поля зору найважливішого, найсуттєвішого, того, що здатне зробити нас кращими людьми. Однак самої лише відваги недостатньо, потрібна також відданість – у служінні, у взаєминах в підрозділі, щодо власної місії. А відданість означає діяльну любов. Мені здається, що служіння військового капелана – це можливість прорватися крізь самого себе у напрямку кращої версії власної особистості. Бо тут – якісна школа життя.

Буквально за минулі пять років українське військо пройшло дуже динамічні процеси змін на різних площинах свого існування. Як на ваше бачення, наскільки якісними є зміни і що заважає сьогодні й далі формувати якість війська?

– Це правда, що за кілька останніх років Збройні сили України зазнали надзвичайних змін. Важко оцінити масштаб інституційної трансформації і на рівні бюджетної підтримки, і на рівні всіх видів забезпечення. Найперше і найважливіше – змінилося ставлення до військових на рівні нашої культури, з’явився образ героя, який ціною власного життя захищає рідну землю. З’явилася пам’ять – болюча, але родюча з точки зору можливості формування наступних поколінь українських захисників. Однак дбати про фінансове та нормативне забезпечення українського війська недостатньо. Справжні трансформації вимагають понад усе зміни свідомості. Або радше фор-мування покоління нової якості. Сьогодні дуже важливий етап у нашій історії, і його в цьому сенсі не можна втрачати. А тому необхідно виплекати тих, що завтра стануть на захист України, маючи на кого опертися, та зможуть повести за собою не лише військо, а й державу.

Нещодавно у Збройних силах України з’явилася «Доктрина розвитку військового лідерства». Як на мене, один із найважливіших документів періоду динамічних національних реформ. Адже формування лідерської компетентності – одне з найважливіших завдань служби в армії. Якісна та ефективна оборона держави потребує якісно вишколених, ціннісно сформованих воїнів-лідерів, які б могли і вправно виконувати поставлені завдання, і згодом, коли спливе термін військової служби, залишатися цілеспрямованими та самодостатніми громадянами України, з відчуттям діяльної відповідальності за спільне благо, за наше майбутнє.

Саме у військових вишах сьогодні мало б гартуватися майбутнє нашої держави і давноочікуваний ментальний прорив крізь радянську військову культуру мислення. Лідер не чекає, коли йому згори спустять наказ якісно жити, він відчуває власну відповідальність за життя свого народу, він добре розуміє, що його життя в його руках і життя його країни теж. Українське військо має стати ефективним механізмом трансформації цілого суспільства. А завершальний етап реформування Збройних сил – трансформація їхніх формаційних спроможностей, надання армії можливості стати справді якісною школою життя. І одну з вирішальних ролей на шляху до такої мети можуть відіграти саме професійні військові капелани.

 Розмовляла Лідія МІДИК

Світлини з ФБ-сторінки о.Андрія Зелінського та Департаменту військового капеланства.

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту