Священник-військовослужбовець: потреба й обгрунтування

Природно, що в радянському війську людину-громадянина позбавили права на задоволення духовних потреб, самі ж духовні потреби ототожнили з культурними та психологічними. А в людей, навіть коли вони у військових одностроях, таки існують потреби духовні. Принаймні, як свідчать дані опитувань, лише в ЗСУ понад 80% особового складу вважають себе людьми віруючими. А отже, в них також існують духовно-релігійні потреби, задовольнити які під час проходження військової служби в умовах значного обмеження вільного пересування та можливостей самостійно звернутися по духовну підтримку, на жаль, нереально.
Свобода світогляду та віровизнання належить до основних прав людини, на яких, зрештою, формуються відносини у вільному демократичному суспільстві.

У Конституції України чітко зазначено, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3). Відтак постає питання про те, як наша світська держава може забезпечити такі засадничі права власних громадян, що служать їй і народу України у війську. У розвинених світових демократіях – таких як, скажімо, США, Канада, країни-члени ЄС – інститут військового капеланства існує з моменту утворення національних держав, у яких Збройні сили стають невід’ємним атрибутом і гарантією їхнього суверенітету.
З одного боку, тому що сьогодні в такий спосіб можна забезпечити права та свободи людини і громадянина, з другого – тому що коли задоволені духовно-релігійні потреби військовослужбовця, для якого це має важливе значення, йому стає легше долати і виклики військових буднів, і жорстокі реалії війни.

Духовна стійкість значною мірою впливає на ефективне виконання воїном його обов’язку. У Збройних силах США, до прикладу, корпус військових капеланів був створений другим за чергою, одразу ж після корпусу піхоти, ще в липні 1775 року.

Повністю інтервю читайте у паперовій або електронній версії журналу.