Одним із невідкладних завдань Собору 1996 р. (чи майбутніх, якщо на цьому не буде змоги) — це вирішення справи святих нашої Церкви. Один із синодів єпископів Самоуправної Української Католицької Церкви постановив, щоб у четверту неділю після П`ятдесятниці святкували всіх святих українського народу. Хто ж є тими святими або блаженними українського народу? У «Часослові» з 1965 р. в «Молитвослові» (Рим-Торонто 1990 р.) та в «Апостолі» (Рим 1991 р.) подано лише такі святі (подаю в календарному порядкові — за юліянським стилем):
14 квітня — мучеників Віленських: Антонія, Івана і Євстафія (Євстатія). Загинули мученицькою смертю 1347 року. Київський митрополит Олексій визначив день святкування 1364 року (цих святих немає в «Апостолі»).
27 квітня — преподобного Стефана Печерського, єпископа Володимира-Волинського. Упокоївся 1094 р.
28 квітня — святого отця нашого Кирила, єпископа Турівского. Упокоївся у кінці XII ст.
3 травня — переставлення преподобного отця нашого Теодосія, ігумена манастиря Печерського й основника спільного монашого життя на Русі. Упокоївся 1074 року. До святих зачислено 1108 року.
23 травня — преподобної Єфросинії Полоцької, ігумені манастиря святого Спаса. Упокоїлася 1173 року.
24 травня — преподобного Микити, стовпника, Переяславського чудотворця. Упокоївся, правдоподібно, 1186 року. Нетлінні мощі знайдено на початку ХV ст.
10 липня — преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського. Упокоївся 1073 року.
11 липня — переставлення блаженної Ольги, княгині Київської, у святому хрещенні названої Оленою. Упокоїлась 969 року. До святих зачислено ще до нападу татар.
15 липня — святого рівноапостольного,великого князя Київського Володимира, у святому хрещенні названого Василієм. і покоївся 15 липня 1015 року. Перша згадка про нього, як святого, з 1254 року. Але службу йому складено біля 1240 року.
24 липня — святих мучеників, руських князів Бориса і Гліба, у святому хрещенні названих Романом і Давидом. Загинули 1015 року. князь Ярослав Мудрий з митрополитом Київським Іваном установили святкувати їх пам’ять 24 липня. Ці перші проголошені святі Київської Церкви.
14 серпня — перенесення мощів преподобного Теодосія, ігумена Печерського. Це сталось 1091 року.
28 серпня — собор преподобних отців Печерських, що спочивають у дальніх (Теодосієвих) печерах їх там 45 або й 53.
20 вересня — мучеників і ісповідників: великого князя Михайла і його боярина Теодора. Чернігівських чудотворців. Загинули з рук татар 1246 року.
29 жовтня — переставлення преподобного Аврамія, архимандрита. Ростовського чудотворця. Упокоївся у кінці XI ст.
12 листопада — священномученика Йосафата. архиєпископа Полоцького. Загинув 12 листопада 1623 року. Проголошений блаженним 1643 року, а святим (польським) 1867 року.
26 листопада — посвячення храму святого великомученика Юрія, що в Києві, перед воротами святої Софії 1037 року.
Як бачимо, більшість тих святих — це ще з X-XIІІ століть, за винятком т. зв. литовських мучеників (ХІV ст.) та св. Йосафата з ХVII ст. Усіх їх (крім св. Йосафата, якого визнав і проголосив святим глава Вселенської Церкви, Римський папа) проголосив святими глава Київської Церкви, Київський митрополит. А чи глави Київської Церкви не проголосили ніколи більше своїх святих, яких ми повинні святкувати?
Поки відповісти на це питання, спинімось на визначенні, хто це такі святі і хто може до них попасти.
У Старому Завіті святий або єдиний, хто є святий — це Бог. У Новому Завіті Церква — це спільнота святих (Діяння 9,13 і послання св. Павла). Можна навіть сказати, що Церква існує для того, щоб усіх членів зробити святими, якщо під цими святими розуміємо тих, які дійсно наслідують Христа. у пізнішому християнстві святий — це той, що живе на небесах. Римська та Східня Церкви вчать, що вірні на землі і святі на небі — всі вони є членами Церкви. І як живі члени Церкви шукають молитов інших і поділяють їхні заслуги, так і живі члени просять тих, що в небі, їхніх молитов і поділяють їх заслуги. Пречиста Діва Марія є найбільшою святою, ангели теж рахуються святими.
У початках християнства кожний член Церкви при хрещенні діставав принаймні одного святого патрона (у Римській Церкві діставав ще одного патрона при миропомазанні). Сьогодні цієї традиції не завжди дотримуються.
Популярність святих є дуже різна, залежна від країни і часу. Напр. дуже популярний сьогодні серед західніх і східніх християн св. Йосиф, був майже незнаний яких 1000 років тому; св. Миколай, колись дуже популярний святий на Сході й Заході, сьогодні має небагато звеличників на Заході серед римо-католиків.
Святі народились такими, як і ми. Деякі з них спочатку були навіть великими грішниками. Але всі вони, скоріше чи пізніше, так боролись зі своєю гордістю, змисловістю, захланістю й усякими грішними почуванями, що основно перемінились і стали зразками християнських чеснот. Впродовж довгого існування людського роду жило багато святих людей на землі, душі яких втішаються вже вічним життям у небі. Багатьох, дуже багатьох із них ми не знаємо, бо не можливо повірити, щоб на мільярди людей, що жили від початку світу, тільки ті, що їх зазначено в церковному календарі (а є їх тільки дещо більше, як десять тисяч, як подає Бібліотека Санкторум, що її видає Інститут Джованні XXІІІ нелла Понтифіка Універсіта Лятеранесе), були святими в небі.
Хто ж, отже, ті святі, які удостоїлись місця в календарі і є предметом нашого почитання? Це ті святі, яких Свята Церква визнала святими. Спочатку святими були мученики перших століть християнства, які за непохитну віру в Христа загинули, подібно як Христос, мученицькою смертю. В описі допитів, визнання віри та смерти першого мученика диякона Стефана (Діяння, 6-7) можна знайти багато аналогій до суду, страстей і смерти Ісуса Христа. Основним місцем культу мучеників були їх гроби. Будучи свідками смерти, вірні забирали тіло мученика, запечаткували його в домовину та помішували її в катакомбах чи інших таємних гробах. Пізніше, в річницю «народження у вічність» (смерти) рідні та приятелі збирались і над їхніми тлінними останками відправляючи літургічні богослуження. Так сполучився гріб мученика з богослужебним вівтарем, і від його вийшло правило, що на кожному вівтарі мусять бути мощі святого, а в Східніх Церквах — принаймні антимінс з мощами святого, без нього не можна відправляти Служби Божої (постанови 7-го Вселенського Собору в Нікеї 787 року).
У перших століттях під час Служби Божої відчитувано імена святих мучеників. Так постав список (канон) святих, звідціля канонізація — це внесення святого в список. Списків (або т. зв. мартирології) було багато, бо кожна місцева Церква мала список своїх мучеників, розміщених календарно згідно з їхнім днем «народження у вічність». Вістки про різних святих мучеників християнські громади передавали одні одним, і так почитання святих ставало більш-менш загальним. Манастирі теж мали свої власні календарі. Згодом право вписування святого в реєстр (календар) перейшло на єпископів. Коли єпископ прослідив перебіг мучеництва, він подавав вірним до відома, що замучена особа кров’ю засвідчила свою віру в Христа. Ім’я такого мученика вписували й відчитували під час богослужень. Перед роком 400 появився окремий список усіх мучеників т.зв. Сирійської мартирології, а дещо пізніше появилась подібна, але більша збірка, т. зв. Єронімів мартирологій, у якому подано імена святих за днями календаря, подаючи теж і їхній короткий життєпис та історію їхніх мощів. Між святими були, крім мучеників, ісповідники, які прилюдно ісповіли Христа й готові були покласти своє життя, але з різних причин не зазнали смерти.
Коли минули роки переслідувань християн і, практично кажучи, не було вже нових мучеників (хоч такі були ще й пізніше, а то й є і в наші дні), тоді Церква, хоч і здержано та повільно, дозволяла почитати і таких святих, що не були мучениками. Писав св. Сидір Севільський 636 року: «Є два роди мучеників: перші складають засвідчення на очах усіх болями смерти; інші ж засвідчують про Бога таємною чеснотою своїх душ.» Так постали нові категорії святих, і на сьогодні ми маємо в Східній Церкві мучеників (в тому священномучеників і преподобномучеників), ісповідників, святителів, преподобних і Христа ради юродивих (аскетів), безсеребреників і чудотворців. Ідея святости й надальше ідентифікується в основі з формою самозреченння, як виявом любови до Христа.
Тому що християнський Царгород, «Новий Рим», не мав стільки мучеників і їхніх мощів, що «Старий Рим», їх стали імпортувати (переносити), почавши перенесенням тлінних останків св. Тимотея, св. Андрія і св. Луки 356 року. Так почалась практика перенесення мощів з гробів до церков у всьому християнському світі і так постали свята перенесення мощів святих.
Знаком признання когось святим початково був дозвіл єпископа, щоб викопати тлінні останки святого, зложити їх, як мощі, під вівтарем у церкві та відправляти над ними Службу Божу. Критеріями до признання когось святим були: 1) їхня репутація, головно щодо мучеництва серед громади; 2) історії (а то й легенди) з їхнього життя, які підтерджували б героїчні чесноти святого; 3) спроможність діяти чуда за життя чи, головно, по смерті через святі мощі.
Отже, спочатку кожний єпископ на терені своєї єпархії визначував, хто є святим, якого можна і треба почитати. Єпископи інших єпархій приймали або не приймали святого, визнаного не в їхній єпархії, основуючись головно на популярності (чи браку її) даного святого на їхній території. І так, напр., Київська Церква прийняла свято перенесення мощів св. о. Миколая до міста Барі, проголошене римським єпископом, хоч того свята не прийняла матірна Царгородська Церква. Подібно, Римська Церква взяла в реєстр святих св. князя Володимира, якого проголосила святим Київська Церква, а Царгородська Церква не внесла його в реєстр своїх святих (як, до речі, не вписала і блаж. Ольги). Ясно, що коли святого проголошував глава Самоуправної Церкви, то це відносилось до всієї Самоуправної Церкви, а коли святого проголошував глава Вселенської Церкви, то цього святого святкувала вся Вселенська Церква. З того приходимо до висновку, що є три категорії святих: 1) святі місцевого (епархіяльного) значення, 2) святі Самоуправної Церкви і 3) святі Вселенської Церкви.
До X століття проголошування святих було в руках поодиноких єпископів. В кінці X ст. зродилась тенденція, щоб глава Вселенської Церкви мав право і честь проголошувати святих, чим надав би їм більшого значення. Першим святим, якого проголосив папа і що є задокументовано, був єпископ Авгсбурга Удальрик (Ульрих) 993 року. Справу проголошування святих старався наладнати в тому дусі папа Олександер ІІІ (1159-1181), але остаточно папа Урбан VІІІ своїм декретом «Небесний Єрусалим» (1634) установив, що проголошення святих належатиме виключно до Вселенського Архиєрея, та подав точний порядок цілого процесу. Цей порядок переглянув і доповнив папа Олександер VІІ, а згодом папа Венедикт ХV. У сучасній Католицькій Церкві дослідження кандидатів на святих передано балландистам (групі бельгійських єзуїтів).
Правило 885 Канонічного Кодексу для Східніх Церков (1990 р.) говорить:
В перекладі це звучить так: Дозволяється публічне почитання тільки тих слуг Божих, яких авторитет Церкви записав між святими або блаженними.
Відповідаючи на спочатку поставлене питання, можемо сміливо сказати, що Київська Церква проголосила багато більше святих (декілька сотень), ніж подано вище, і то ще перед декретом папи Урбана ХVІІ, і тому їх треба обов’язково включити в реєстр наших святих і в церковний календар. Зрештою, коли 400 років тому у висліді Берестейських Синодів Київська Церква знову відновила зв’язок із Вселенською Церквою, вона увійшла в цей союз разом з усіма своїми обрядами та з усіма святими, які вона в той час вшановувала. Отже, нам слід святкувати всіх тих святих, яких ми почитали до 1596 року. Треба тільки дослідити і точно визначити, котрі це святі були.
XX століття зродило сотні, а то и тисячі нових, українських святих, мучеників та ісповідників, як єпископів, священиків і монахів та монахинь, так і мирян, які страждали, часом аж до смерти, за свою віру й любов до Господа нашого Ісуса Христа. їх слід теж вписати в реєстр святих та віддавати їм належне почитання. Між першими серед них слід зарахувати митрополита Андрея Шептицького, єпископа Миколая Чарнецького, єпископа Павла Ґойдича, патріярха Йосифа Сліпого та багатьох, багатьох інших. Треба сподіватися, що цей чи чергові Собори займуться оцією давно занедбаною справою.
(На підставі передмови до готової до друку праці автора п. заг. «Святі Київської Церкви», у якій подано список і короткі життєписи понад 351 святих, проголошених Київською Церквою).
