Свято двославiя

Українці люблять святкувати. В дусі соціалістичних п’ятирічок ми звикаємо святкувати ювілей релігійної реформи великого князя Київського Володимира, яку він здійснив у 988 році. І ось цього року черговий «ювілей» – 1025‑ліття Хрещення Київської Русі. До нього почали готуватися від попереднього «ювілею» – 1020‑ліття. П’ять років тому це було свято в дусі державної політики у сфері релігій Віктора Першого. Тепер це аналогічне свято, але в дусі стратегії Віктора Другого. Один прагнув під патронатом Константинопольської Патріархії об’єднати православні Церкви, які вперто цього не хотіли. Другий вже нікого не об’єднує – радше маневрує між різними зацікавленими центрами з метою зробити якісний старт на майбутніх виборах і обіграти образ князя‑хрестителя для свого образу президента‑покровителя.

А що ж Церкви‑спадкоємиці Володимирового хрещення? З року в рік вони вияснюють ті самі питання: хто має найбільше прав на цей спадок, хто старший, врешті, хто «мати», а хто «дочка». Про який спадок взагалі йдеться, хвилює не в першу чергу. Що в цьому усьому дійсно бракує, то це віри! Бо цей ювілей – свято віри, про яку зазвичай не дуже часто говорять. Це дуже яскраво видно у нашому суспільстві. За міжнародними соціологічними дослідженнями, українці належать до однієї з найбільш релігійних націй світу. Статистика свідчить, що на великі свята до храмів приходить майже 10 мільйонів наших громадян, тобто майже кожен четвертий. Здається, непогано. Але чи бачимо ми наслідки цього в житті? Напевно, більшість наших людей з повагою ставиться до віри, але ми й одні з лідерів за кількістю абортів, рівнем корупції, збільшенням кількості соціальних захворювань та іншими невтішними показниками. Тобто наша віра не проходить випробування життям. Чи можемо припустити, що вона в нас слабка? А може, нам так комфортно: говорити високі слова краще в стінах храмів, а поза ними жити звичайним життям, тобто таким, як і ті, що свою віру не декларують.

І такий дволикий підхід для нас не новина. За радянських часів це був один із шансів зберегти релігійність: вдома, у легальній чи нелегальній церкві почуватися християнином, а на роботі, в школі бути, як усі, навіть належати до компартії, бо цього вимагав кар’єрний ріст. Хтось пережив це випробування гідно, а хтось все‑таки продовжив цю традицію подвійного життя після падіння атеїстичного режиму. І таких, здається, найбільше, особливо серед можновладців, які диктують правила гри в цій державі. Зрозуміло, що чи не головна біда нашого суспільства полягає у тому, що йому комфортно в цьому «двославії» – Бога і мамони. Що ж робити, щоб звернути з цього шляху?

Церква віддавна в таких ситуаціях шукала ті приклади святості, на які варто взоруватися. Власне тут можна пригадати приклад Святого князя Володимира. Зараз ми звикли повторювати легенди‑байки про те, як він обирав віру, як посилав гінців, завдяки яким християнська реформа піднесла Русь на європейський рівень. Повз увагу проходять ті фундаментальні зміни, що відбулись на Русі внаслідок цієї реформи. Вони відбулись тільки через прийняття у своє серце Христа. Можна довго аналізувати всі ті зміни, зупинимося лише на тих, які стосувалися суспільства і держави. Християнські моральні принципи вносяться у законодавство країни. А воно, на відміну від нинішнього, не страждало казуїстикою і принципом «дишла». Навіть грецькі єпископи, як свідчить літопис, зауважували, що князь занадто дослівно впроваджує норму «не убий». Запроваджує десятину на розбудову Церкви. Врешті, смерть нащадків князя Володимира – братів Бориса і Гліба, які віддали своє життя, щоб не було братовбивчої війни… Хіба це не найвищий рівень християнської любові, яка не могла б проявитися без вкоріненої віри? (Пригадаймо, чим займаються діти наших можновладців). Пригадаймо, як навчав своїх дітей князь Володимир Мономах, яку роль відігравали монастирі на Русі: ігумени не боялися критикувати своїх можновладних патронів, якщо ті чинили щось усупереч вірі. Отже коли говоримо про цей ювілей, то, можливо, саме ті прикладні для всіх нас (не лише можновладців) речі й потрібно говорити?

Зрештою, не можна казати, що провід Церкви, насамперед УГКЦ, мовчить або не звертає уваги на стан віри і відображення її у нашому суспільстві. Видані десятки послань, записані аудіокниги, проте, чи дійшли вони до серця кожного парафіянина, чи достукалися до його сумління?.. Не хочеться вірити, що ті, які мали це зробити, представлені виключно такими пастирями, котрі про збірники соціально зорієнтованих документів власної Церкви кажуть: «Хто би це читав?». А тут власне нагода пригадати стратегію парафіяльного розвитку Церкви, про яку кілька років так пафосно говорили. Бо з цього часу автору цих слів запам’яталося саме те, як масово наші священнослужителі різного рангу ігнорували заборони проводу Церкви і активно брали участь у виборчій агітації. Отже, якщо в нас усіх не відбудеться глибокого потрясіння через прийняття віри, якісних змін у нашому житті – церковному і світському – годі сподіватися.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>