«Святий Дух і Церква»*

Під таким заголовком появилась стаття Владики Петра Стасюка в газеті «Церква і Життя» з 30 червня 1996. Ніхто не збирається дискутувати про ролю і значення Святого Духа. Але названа стаття намагається переконати покірних мирян, що єпископ, священики, сестри і, врешті, сам папа — це все безапеляційна влада, якій належить підкорятися і, що найважніше, яка не підлягає жадній критиці. Зупинимося над деякими рядками цієї статті:

«…Найважніша влада в Церкві східнього обряду є Синод єпископів… Святий Дух провадить єпископським Синодом і рішення Синоду вважаються надхненними Святим Духом… Я був присутній на кількох Синодах і мушу сказати, що я бачив, як Святий Дух працює через Синод…».

Єпископи не є вільні від особистих слабостей. Багато рішень наших Синодів були добрими, але й багато інших рішень були кривдячими для нашої Церкви, її збереження і росту. Останні рішення напевно не йшли по лінії бажань Св. Духа й Христової правди. Якщо Владика Петро бачив, «як Святий Дух працює через Синод», то чому минулі Синоди не могли знаходити спільної мови про проголошення патріярхату, про визнання висвячених владик Патріярхом Йосифом чи вибір коадютора св.п. Патріярха Йосифа? Всі названі справи перепадали величезною більшістю голосів. Отже, котрі тоді владики йшли за покликом Святого Духа? Належить тільки прочитати Завіщення св.п. Патріярха Йосифа й там так наглядно сказано про його біль, жаль і заведені надії.

«Також є правдою, що духовенство — священики і монахині — мають святе покликання і ними провадить Святий Дух… Вони є прийняті до Епархії єпископом, який це робить в ім’я Боже» — пише Владика Петро. Так, вони повинні бути з покликання і керуватись у своїй праці добром церкви й свого народу. Але погляньмо на ситуацію в парафіях Мельборну й Джілонґу, зокрема Джілонґу, та ж там практикуються речі, які протирічать основним принципам і вченням Церкви; нехтують обряд і бажання вірних! І всі мали б замовкнути, бо… «священики і сестри є покликані Богом і мають духовне покликання»? Це вже заносить на якесь середньовіччя і февдальний устрій. Воля мирян в модерному часі не ограничується до безоглядного послуху: тільки молитись і складати свої пожертви без права мати свою думку і слово своє. Так це хочуть бачити деякі владики, при тому вони забувають про свою основну ролю — себто бути слугою слуг, служити Церкві і її стадові, а не володіти не лише своїми вірними, а ще й священиками.

«…Одним із завдань Синоду є вибір єпископів…

Я був вибраний, як єпископ-кандидат на одному з Синодів. З волі Божої я приїхав до Австралії…, я вірю, що Святий Дух мав щось до діла з цим. «Булла», документ, який назначив мене до Австралії, ясно каже, що я був вибраний з волі Синоду».

Так воно повинно б бути. Це був наш привілей, який ми застерегли собі, як приступали до унії з Апостольською Столицею. Але цей привілей ми втратили, нам відібрали, десь по дорозі загубився. Синод зараз не вибирає єпископів, тільки визначує трьох кандидатів, з яких папа вибирає одного. Чому не говорити явно-славно, так як справи маються. З нашими Синодами є ще одна болюча справа — їхня засекреченість. Цю засекреченість нам накинули, навіть в римо-католицькій Церкві миряни краще поінформовані. Досі ніколи не було повних інформацій про наради Синодів, а тільки говорилось про те, про що можна було говорити. Навіть Апостольський Нунцій Антоніо Франко перестерігав український Синод, що його наради є секретними.

«До цього дня ми шануємо Святішого Отця в Римі, як наслідника Петра й він є провідником нашої Церкви. Ми, католики, це приймаємо… Ті, що дивляться на Синод як політичний процес керування Церквою, роблять вірним і Церкві серйозну шкоду, відвертаючи увагу від найсвятішого уряду, який ми маємо. Синод єпископів дістав авторитет від Бога. Отож виступати проти Синоду, насправді є серйозним гріхом проти Церкви. Не є правильно, щоб критикувати Синод, якщо думаємо інакше. Це є розкол для вірних і тільки є на руки ворогам нашої Церкви. Часом ми страждаємо на брак дисципліни і навіть самоповаги».

Ми навмисно навели цю довшу квотацію, бо вона вимагає і відповіді й вияснення. Нам часто закидають, що ми «проти папи» або «проти Ватикану». Ми не проти папи ані проти Ватикану, ми тільки проти тих ворожих сил у Ватикані, які нам роблять кривду, торгують нашою Церквою і заперечують нам те, що нам канонічно й правно належиться. Власне, Ватиканські круги впроваджують політику в Церкві, зокрема у відношенні до греко-католицької Церкви. Патріярхату нам не признають не через канонічні чи церковні перешкоди, але виключно із-за політичних причин, щоб «не дразнити православну Москву». Синод схвалив нові епархії, Ватикан не признав, поділив нашу Церкву на Закарпатті, нам насильно забрали історичну катедру в Перемишлі й немає кому стати в нашій обороні. Римо-католицька Церква в самостійній Україні сьогодні має більші привілеї, чим УГКЦерква. Після довгих старань і прохань дозволено на створення Київського Екзархату, а така назва відноситься до адміністративних церковних одиниць поза Україною. І консеквентно заповідають, що Ватикан признає патріярхат, але він не буде Київсько-Галицький, а лише ограничений до Західньої України. На останньому Львівському Синоді Папський Нунцій Антоніо Франко читав нашим Владикам політичну лекцію. подібно, як свого часу робив це президент США Буш в Києві. Ціле щастя, що наші владики на Синоді не прийняли вимог Нунція. Ось, тут наші владики пішли за покликом Св. Духа і мали піти ще дальше: поінформувати та усвідомити про це своє стадо. Це є завдання владик виховувати та формувати свідомих, ідейних та патріотичних вірних своєї Церкви. І це не політика, але засіб рятування та збереження Церкви в цих теперішніх складних часах та умовах, які нам готують з усіх сторін. Саме тут владики роблять Церкві велику шкоду, а не ці свідомі миряни, яких обвинувачує владика Петро. Його попередник Владика Іван Прашко мав відвагу беззастережно йти шляхом Першого Патріярха й цим здобув собі подив, признання і пошану в Австралії, цілій діяспорі та в Україні. Саме тут є дисципліна й самоповага, які підпорядковані тільки живим інтересам Церкви і народу, а не вислужницькій політиці, які не йдуть по лінії тих інтересів.

Св. Пам’яті Патріярх Йосиф своєю поставою та послідовністю здобув собі беззаперечний авторитет навіть серед тих, які не були прихильниками його політики і нашої справи. Його авторитетна промова на Другому Ватиканському Соборі здобула загальне признання та овацію і прийшов він на той Другий Ватиканський Собор після 18 років ув’язнення, відкинувши всі пропозиції бути московським патріярхом, зберігаючи особисту честь і вірність своїй Церкві й Апостольській Столиці.

Другий визначний церковний достойник. Митрополит Катакомбної Підпільної УГКЦеркви в Україні, Блаж. Володимир Стернюк, не зважаючи на вік, здоров’я і важкі пережиття, гідно обстоював права своєї Церкви і зірвав переговори з Російською Православною Церквою, коли від нього вимагали, в присутності Ватиканської делегації, певних поступок в некористь нашої Церкви. «Ми з вами не будемо говорити, поки не буде реабілітована наша Церква й поки не повернете пограбоване церковне майно» відповів Митрополит Стернюк.

Отже й св.п. Патріярх Йосиф і Митрополит Володимир не йшли по лінії вимог Ватикану і чи можна їх назвати, що вони «страждали на брак дисципліни і навіть самоповаги»?

І всі ми можемо бути такими великими чи зближеними до наших визначних названих Достойників, якщо ми зі справжньою християнською настановою і з відкритим чолом та серцем будемо йти за покликом Святого Духа.

Передруковано з «Інформаційного листка», Австралія