Звичайно, не будучи учасником нарад Синоду і не розпоряджаючи достатніми інформаціями, можна по-різному розцінювати наради Синоду українських владик, що відбувся вдруге на рідних землях, від 20 до 27 лютого 1994 р. у Львові на Святоюрській горі. Як нам відомо, програма нарад Синоду наспіла до владик майже перед самим початком Синоду, до речі, в ній нічого суттєвого не підкреслювалось, молитва, проповідь, ще і ще одна промова і відповідні резолюції до заслуханих промов. Якщо виходити з сказаного, то можна прийти до дуже понурого заключення: зайва витрата енергії, гроша й часу. Треба радіти й дякувати Всевишньому Господеві, що Синод був творчо-конструктивний і вдалий. Один з кращих, які дотепер відбулись. В першу чергу кроком вперед було те, що всі наші владики з діяспори й України, включаючи всіх наших трьох єпископів із Закарпаття, були безпосередніми учасниками нарад Синоду, за винятком тільки тих, що їм на це не дозволяв їх стан здоров’я.
Що всі владики відбули спільні синодальні наради на своїх рідних землях під керівництвом глави УГКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана, має своє особливе значення і зокрема у критичний час нашої батьківщини. Церква все була, є і буде нашою надією до повного нашого воскресіння.
Здається, що ми зараз переживаємо, у переносному значенні, хресний шлях нашого Спасителя, Христа-Господа, коли Його перед розп’яттям на хресті-дереві бичували. Найближчі учні Ісуса — апостоли, які були безпосередніми учасниками Його чуд, втрачали віру, сумнівались і заламлювались, бо перед ними було закрито, що воскресіння приходить через терпіння і смерть. Ми все повинні мати цей образ перед собою. Ми мусимо пам’ятати, що Христос, розп’ятий на хресті, прощав своїм вбивцям. Ось це прощення було найбільше зворушливим, фундаментальним і непоборним Божої Заповіді — любови. Наш народ, ціла Україна, наші Українські Церкви все ще перебувають у сфері протилежности до любови — ненависти. Під тим оглядом Синод був проблиском до цього християнського всеохопного прощення — любови. Може це не було центральним, але хай і марґінесовим, то все ж таки факт, що на спільному обіді з синодальними отцями був папський нунцій, архиєпископ Антоніо Франко, архиєпископ-митрополит Маріян Яворський і його помічник єпископ Маркіян Трофим’як з польської Римо-католицької Церкви, Владика Андрій Горак з УПЦеркви, Київський Патріярхат, Владика Петро Петрусь УАПЦеркви, Владика Августин Маркевич, УПЦеркви Московського Патріярхату й архимандрит вірменської Церкви, має особливе значення. Не можна цього факту недобачувати, не можна його перебільшувати, але також не можна применшувати, але все ж таки це можна розцінювати у площині Христового всепрощення.
Зорганізований мирянський рух не вперше звертався до синодальних отців з різними проханнями і сугестіями до Синоду. Багато разів їх голос був голосом вопіющого в пустелі. Не можна цього сказати тим разом. Не будемо ставити жодного твердження, може це був тільки припадковий збіг обставин, але думки й прохання до поодиноких владик і глави УГКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США знайшли позитивний відгук. Дозволимо собі навести частину листа, що був висланий Патріярхові Мирославу-Івану й вручений Владикам у США:
Синодальні Отці вже нераз зверталися до Святішого Отця спільним проханням про визнання Патріярхату УГКЦеркви, що по сьогодні залишилось без відповіді. Тому просимо Синодальних Отців на цьому Синоді прийняти постанову, що Патріярхат УГКЦеркви вже існує, та просити Блаженнішого Главу Мирослава-Івана офіційно прийняти цей титул і так підписуватися, а Святішого Отця тільки відповідно повідомити про це.
Синод Владик повинен рішуче відкинути всяке обмеження юрисдикції Патріярха УГКЦеркви, яка повинна простягатись на всю територію України і діяспори та всі спроби підпорядкування і відірвання Мукачівської Епархії від нашої матірної Церкви.
Ситуація, яку створила Східня Конгрегація у Торонтській Епархії, переходить всякі межі. Вона затривожила всіх нас у діаспорі та в Україні. Просимо Отців Синоду підтримати позицію Владики Ізидора та вірних йому священиків, відмінити наполегливе втручання Ватикану та привернути мир і спокій у Торонтській Епархії.
Прийняти зобов’язання, щоб всі Синодальні Отці виконували свої постанови і виявляли належну пошану Патріярхові УГКЦеркви.
Чимскоріше закінчити підготовку до беатифікаційного процесу Слуги Божого Андрея та започаткувати подібні процеси для інших Ісповідників і Мучеників нашої Церкви.
Висловлюючи бажання не тільки мирян США, але більшости вірних УГКЦеркви в діаспорі та в Україні, просимо Синодальних Отців прийняти до кола діючих Владик УГКЦеркви арх. Любомира Гузара й о. Івана Хому, висвячених Владик св.п. Патріярхом Йосифом для України, на що Блаженніший мав тоді незаперечне право.
Якщо запізнатись із «Зверненням Синоду єпископів УГКЦеркви до українського народу», яке друкуємо на іншому місці, то побачимо, що деякі з тих питань були обговорювані й вирішені. Також слід згадати, що управа Українського Патріярхального Світового Об’єднання також звернулась до Синоду з окремим листом, який порушував ці питання в ширшій площині.
До речі, справа патріярхату, себто його визнання, поновно була порушена і на цьому Синоді і для цього, згідно з непотвердженими інформаціями, обрано спеціяльну комісію, яку очолив Владика Роман Даниляк і правдоподібно Владика Володимир Паска, як каноністи. Дехто, оправдано, може поставити питання, чому їх? На це можемо відповісти словами Ісуса — «Савле, чого мене переслідуєш?», який став неперевершеним оборонцем Христової віри, Павлом. Крім цього все мусимо пам’ятати, що Святий Дух постійно діє.
Знаємо, що в Торонтській Епархії вже більше як від року існує своєрідне двоєвладдя між Владикою Ізидором Борецьким і номінованим апостольським адміністратором Романом Даниляком. Ми просили, щоб цю справу вирішив Синод УКЦеркви у Львові. Як довідуємось з достовірних джерел, що в цій самій справі написала Східня Конґреація листа за підписами префекта Ахіля кардинала Сільвестріні й секретаря Владики Мирослава Марусина до Патріярха Мирослава-Івана з проханням, щоб піддав цю справу Синодові до вирішення — «… у братній, але рішучий спосіб, з наміром розв’язати її для духовного добра Української Католицької Церкви в батьківщині і діяспорі…». Учасники Синоду прийняли однозгідну постанову, щоб обидва резиґнували, проти були заінтересовані владики. Рішення Синоду в цій справі не потребували жодної іншої апробати чи затвердження. Згідно з нашими інформаціями, Владика Роман Даниляк не залишиться в Торонто, а Владика Ізидор одержить нового номіната. Треба сподіватись, дякуючи Всевишньому на небесах, що цей конфлікт, який так болюче поділив Торонтську Епархію, закінчено, і в Епархії запанує Божий мир та дальше буде продовжуватись віддана душпастирська праця.
Свого часу Патріярша Курія при соборі св. Юра офіційно подавала, що, мовляв, Апостольська Столиця затвердила всі нові епархії, які запропонував Синод УГКЦеркви у 1992 році, свідомо промовчавши, щоб не показати, що нашу УГКЦеркву обмежується тільки до границь західніх земель України, запропоновану Чернігівсько-Вишгородську Епархію. Наш журнал у свій час звертав на це увагу, і тому управа поставила цю точку, як засадничу, для вирішення Синодові. Звичайно, на Синоді не можна було цього питання оминути, навіть якщо б таке було бажання, бо його висунув присутній папський нунцій архиєпископ Антоніо Франко, який виразно визначив юрисдикцію нашої УГКЦеркви до меж західніх земель України, ні більше, ні менше вже немає і не існує для Ватикану Києво-Галицька Митрополія. Все, що буде за Збручем, буде трактуватись як діяспорна Церква. Як нам відомо, то всі присутні владики на Синоді виступили одностайно рішуче проти такої постанови і заявили, що юрисдикція нашої УГКЦеркви простягається на цілу територію України і діяспору там, де є вірні УКЦеркви. Хіба ж це не є кривдячим, що Римо-католицької Церкви юрисдикція є без обмеження, а наша УКЦерква має доказувати своє право на своїй власній території. У цій справі, як нам відомо, Синод випрацював відповідний документ до Апостольської Столиці.
Треба відмітити, що вже від довшого часу миряни, і виключно миряни, де тільки була відповідна нагода, підносили питання тайно висвячених двох Владик — архимандрита Любомира Гузара й о. д-ра Івана Хому св.п. Патріярхом Йосифом. Згадані о. Л. Гузар і о. І. Хома повинувались главі УКЦеркви Патріярхові Йосифові і прийняли владичі свячення з призначенням для України. Довгий час про цю справу не було можливо говорити, а навіть серед частини владик була негативна настанова. Дякуючи Богу, на цьому — лютневому Синоді була мова про це, і є надія, що названих висвячених владик Патріярхом Йосифом у десятиріччя його смерти прилучать до кола українських владик. Якщо стався у цьому напрямі якийсь нетакт, то не можна «карати» невинних осіб, які були послушні главі УКЦеркви Патріярхові Йосифу.
Треба сподіватись, що прийде час, і Блаженніший Мирослав-Іван прийме офіційно титул «патріярх», як законний наслідник св. п. Патріярха Йосифа. Здається, що сьогодні немає таких, які оспорювали б цей титул за св.п. Блаженнішим Йосифом. А знаємо, що титул «патріярх» не є особистим вивищенням, але його все успадковує той, хто сидить на Києво-Галицькім престолі. Тому Патріярхальний рух законно вживає цього титулу по відношенні до Блаженнішого Мирослава-Івана, навіть тоді, коли він сам себе так не підписує, але він є безпосереднім наслідником Патріярха Йосифа. Прийде час, як писав св.п. Патріярх Йосиф, і Апостольська Столиця визнає наш існуючий Патріярхат. Ми маємо зрозуміння до Ватикану, нічого не вдієш, для них Москва не перестала бути привабливою. Дехто ці правди розкриває скоро або скоріше, Ватиканові це бере довше, але він незалежно від того переконається у своїй наївності.
В наш час, з кожним днем, ми зближаємось до хвилини визнання патріярхату УКЦеркви. Це вже прохання і вимога не тільки мирян і священиків, але всіх наших владик. До речі, на кількох Синодах нашої Церкви владики пригадують і просять Апостольську Столицю визнати наш Патріярхат. Деякі владики вже поминають Блаженнішого Мирослава-Івана Патріярхом.
До атмосфери і духу Синоду УКЦеркви, що відбувся наприкінці лютого 1994 p., треба зарахувати і те, що відбувалось поза мурами собору св. Юра у Львові. Тут маємо на увазі ці демонстрації, що відбувались під се. Юром. По-різному можна до цих питань підходити, але їх не можна цілковито ігнорувати. Напевно на транспарантах були різні перебільшення. Напевно в цьому була певна доза заздрости, порушених особистих амбіцій, злоба і навіть мстивість. Поруч того всього слід мати на увазі, що це був певний вияв опінії, якої не можна заперечити, і це треба мати на увазі. Це повинні взяти до уваги в першу чергу особи, до яких є висунуті претензії. Це також мусить взяти до уваги Патріярх Мирослав-Іван. А здається нам, з дуже далека без жодних і задніх плянів, але деяка зміна у Патріяршій Курії є не тільки потрібна, але конечна. Наш журнал на дещо вже звертав увагу, не будемо тут цього повторювати.
Декому ці демонстрації можуть видаватись дисонансом до відбутого Синоду, але видається нам, він був доповненням до повноти ситуації нашої помісної Української Католицької Церкви. Подобається нам це, чи ні, але так воно є.
Напевно Синод УКЦеркви вирішив ще багато інших питань. Актуальною була проблема будови собору нашої УКЦеркви в Києві, це дуже суттєва і життєва справа, яка торкається нас усіх, сущих у розсіянні. Без нас вона в Києві не виросте. Дуже важливим є питання відзначення 400-річчя Берестейської Унії. Не йдеться тут про концерти, але наукові конференції і наукові праці, щоб український нарід міг запізнатись з фактами, а не антикатолицькою, антиуніятською пропагандою. Ці питання Синод обговорював. Напевно порушено ще і низку інших важливих питань, але про те нам невідомо, бо цей Синод, як і попередні, проходив за закритими дверима і засекречено. Знаємо із «Звернення», що була мова про Собор, у якому могли б взяти участь не тільки владики, але священики, монахи і монахині та миряни.
Як нас інформували, то наради Синоду проходили ділово у конструктивно-творчій атмосфері. Можна з певністю сказати, що понад сподівання наша УГКЦерква ставить тверді кроки вперед на славу Божу, добро нашої Церкви й українського народу.
Микола Галів
