Не маючи потрібних документів з нарад і рішень Синоду українських владик УКЦеркви, що відбувся від 16 до 31 травня 1992 p., трудно дати його оцінку, наскільки він був успішний. Без сумніву, успіх є вже в тому, що цей Синод відбувся на рідних землях і взяли в ньому участь всі владики УКЦеркви за винятком двох з Закарпаття, себто єп. Іван Семеді й єп. Йосиф Головач. В Синоді взяло безпосередню участь 28 владик, включно з Патріярхом Мирославом-Іваном. Звичайно, відсутність двох єпископів не слід легковажити. Цю справу належить поставити у належній площині, а в першу чергу звернутись, чи така воля с мирян, яку заступають два згадані єпископи.
Перед історичного значення Синодом українських владик УКЦеркви, що відбувся уперше після 46 років на власній території у своїй хаті — на Святоюрській горі, катедрі св. Юра у Львові, ми висували наші думки і сугестії під розвагу синодальним отцям. З цих вісток, що долетіли на редакційний стіл, то можна сказати, що новим було тільки те, що Синод відбувся на вільній українській землі, у якому брали участь всі владики України і діяспори, і що тим разом не вибирали нового патріярха, хоч дехто мав такі пляни, а навіть були деякі спроби, але по змісті залишився старий дух ватиканського застою, а в основному утерта засекреченість, що було, є і залишиться незрозумілим. В тому напрямі всі рішення Синоду будуть покладені на стіл Апостольської Столиці для вирішення, що дати до загального публічного відома, а що залишиться на столі під сукном, як рішення багатьох попередніх синодів, які ніколи денного світа не побачили. Маємо надію, що може тим разом так не станеться.
Здається нам, що Синод у Львові повинен був, у першу чергу й остаточно, сам для себе вирішити та формально поновити патріярший статус Помісної УКЦеркви, який 17 років тому, після багатьох спроб і прохань, установив Блаженніший Йосиф, прийнявши титул «патріярх». Патріярх Йосиф до кінця свого життя просив про визнання патріярхату УКЦеркви. Для цього висувалась перешкода: брак території, бо чомусь не вистачала територія людських душ, що є важливіша за фізичну територію. Патріярх Йосиф був свідомий, що це не була справді перешкода, це була тільки димова заслона. І ми це сьогодні власними очима бачимо. Наша Помісна УКЦерква не тільки що мас свою територію, мас свою ієрархію, свої богословські семінарії і Україна стала незалежною державою, але Апостольська Столиця у справі патріярхату нічого не сказала. Що ж тут можна сказати, відповідь на це очевидна і ясна, і здавалось, що Синод це питання вирішить остаточно і раз назавжди. Перші вістки були такі, що, мовляв, синодальні отці всі одноголосно прийняли патріярший статус, що правно належить нашій Церкві, і тим самим Блаженніший офіційно прийняв титул патріярха, а про це тільки повідомлять Папу Івана-Павла ІІ. Але зараз же наспіла друга версія тієї самої справи, що синодальні отці написали листа до папи в цій справі, просячи установити Патріярхат Помісної УКЦеркви. Якщо друга версія є правдива, то вона тільки ускладнює цілу справу і вона залишиться на нульовій позиції. Дай, Боже, щоб ми помилялись.
Слід не забувати, що Папа Іван-Павло ІІ вже неоднократно підкреслював, що Блаженніший Йосиф «боровся за справедливу справу» і що нашій Церкві-страдниці належиться патріярший статус. На жаль, наші синодальні отці на чолі з Блаженнішим Мирославом-Іваном не взяли цього до уваги і з цього не скористались, а це велика шкода.
Якщо вже треба було писати листа, то в іншій площині, а саме, щоб Апостольська Столиця, а тим самим Папа Іван-Павло II, як вселенський пастир, однаково трактував УКЦеркву, а не як Церкву другої кляси. Тут можна б згадати справу піднесення Слуги Божого Андрея до лику святих, а також заслужено було причислити до лику святих владик, що згинули як ісповідники віри. Також можна б згадати буллю Папи Івана-Павла II, якою підпорядкував нашу, одну з найстарших історичних єпархій у Перемишлі з Владикою Іваном Мартиняком, варшавській митрополії, кардиналові Ю. Глемпові, що є безпрецедентним, незрозумілим та водночас кривдячим. Тут можна було назвати більше подібних справ, які підтверджують неоднакове трактування.
Хіба ж годилось на цьому Синоді, що відбувся на рідних землях, прийняти у своє гроно синодальних отців двох єпископів, яких висвятив св.п. Патріярх Йосиф з призначенням для України. Цими Владиками є архимандрит Чину Студитів о. Любомир Гузар і о. мітрат Іван Хома. Годилось дуже визнати свячення, які є дійсними, що їх довершив Патріярх Йосиф, зокрема у сторіччя з дня його народження і перенесення його тлінних останків з Риму до катедри св. Юра у Львові. Застереження Апостольської Столиці не повинні бути вирішальними, а зокрема тепер, бо ж з Апостольської сторони не все є «кошер». Ось в останньому часі було номіновано Апостольською Столицею двох єпископів без ухвали і відома Синоду УКЦеркви і Патріярха Мирослава-Івана. Тими єпископами є Михайло Микицей і Володимир Паска. Якщо в одному випадку був нетакт і тих осіб, які були послушні своєму Главі, Патріярхові Йосифові, карається, а в другому випадку був також нетакт, але це благословиться і «висловлюється вдячність Господу Богу за ту велику ласку»…
Тут також варто відмітити вже згаданих двох єпископів із Закарпаття, що були відсутніми на Синоді, яке становище до цього є Ватикану, чи вони часом не мають покровительства у Східній Конгрегації? Ми пам’ятаємо, як колись одна Церква в США ділилась на так зв. закарпатських русинів і хто в цьому допомагав! Ще недавно, також за нашої пам’яти, наша Церква на Пряшівщині, де був єпископом Ісповідник Віри Владика Гойдич, а після його мученицької смерти єп. Василь Гопко, а сьогодні та вітка нашої Церкви чомусь відписана, а єп. Іван Гірка, а останньо — новоіменований і висвячений єп. Михайло Хаутур, син батьків, свідомих українців, не належать до Києво-Галицької Митрополії і явно словакізують вірних нашої Церкви. Нам невідомо, чи над цими питаннями застановлялись синодальні отці, а це життєві проблеми нашої УКЦеркви, яка пройшла важкий хресний шлях. Якщо ці справи не обговорювались, то можна припускати, що змістово відбувалось за методою ватиканського застою. З цього можна робити висновок, що синодальні отці не дуже прислухались до думок мирян, а це велика шкода. Слід мати на увазі, що сьогоднішній мирянин є інший від вчорашнього, варто нашим синодальним отцям брати це до уваги.
М. Г.
