Ситуація Католицької Церкви візантійсько-українського обряду на тлі Перемишльської Епархії

Історичний нарис

Перемишльська єпархія, як найстарша єпархія Греко-католицької Церкви в Польщі, після Другої світової війни перестала практично існувати. Дня 21 жовтня 1945 року заарештовано і посаджено до Жешовської в’язниці єп. Йосафата Коциловського. 19 січня 1946 року був на короткий час звільнений, бо вже 25 червня 1946 року відділи народового польського війська і міліції у повній військовій готовості стояли довкола єпископської палати у Перемишлі. Того ж самого дня за відмову залишити свою єпископську палату єп. Йосафат був побитий і таємно вивезений до Медики, а дальше до Радянського Союзу. Наступного дня під арештом депортовано до Радянського Союзу єпископа-помічника Григорія Лакоту, «препозита» капітули Романа Решетила і водночас ректора Духовної Семінарії о. Івана Кузича.

Після вивезення ієрархів греко-католицької єпархії церковний маєток у 1946 році перейшов у власність держави. Біг подій на тій території Апостольської Адміністрації Лемківщини встановлену Апостольською Столицею декретом «КВО аптіюс консул» з дня 19 лютого 1934 року (вилучено шість деканатів з Перемишльської єпархії) і був покликаний окремий Адміністратор о. Александер Малиновський, який виїхав у 1945 році, боячись арешту. Свої функції передав управі, що складалась з трьох священиків, яка, однак, не могла урядувати, бо о. Івана Підграб’я депортовано до СРСР, а о. Стефан Йодловський, бажаючи уникнути депортації, виїхав на Словакію, звідки повернувся щойно після 1946 року. В такий спосіб не порушено тяглости церковної юрисдикції.

Незабаром прийшли чергові репресії: на основі декрету про виміну населення Польським Комітетом Народнього Визволення і урядом СРСР з листопада 1944 р. до липня 1946 р. переселено з Польщі в Україну біля 500 тисяч вірних візантійсько-українського обряду разом з 300 священиками.

В роках 1943-1947 партизанське підпілля позбавило життя 34-ох священиків того ж самого візантійського обряду. Остаточний вплив на ліквідацію структур Греко-католицької Церкви в Польщі мала т. зв. акція «Вісла». Вислідом цієї брутальної акції було переселено 145 тисяч українців, згідно з офіційними даними, з колишніх воєвідств Жешовського, Краківського і Білостоцького на «Відзискані землі» («Одзискане зємє»). Фактично Перемишльська єпархія, ані тим більше Апостоль­ська Адміністрація Лемківщини,’ будь-яким явним документом чи правним актом з боку держави чи то Костьола в Польщі не були зліквідованими. У ватиканському «Аннуаріо понтіфіціо» згадані адміністраційні одиниці були названі до 1977 року, коли кардинал Вишинський призначив одного генерального вікарія для Перемишльської єпархії й інших греко-католицького обряду в цілій Польщі.

Правна ситуація з сторони Костьола

Отці, що не були арештовані, пробували унормувати і привернути правну ситуацію Греко-католицької Церкви у Польщі (в таборі праці в Явожному перепрацювали довгі місяці, не раз зазнаючи тортур, 22-оє священиків) отці Б. Пинило, Василь Гриник і Микола Денько. На прохання кардинала Гльонда Апостольська Столиця взяла на себе спробу тимчасово розв’язати це питання. 25 жовтня 1946 р. Папа Пій XII для кардиналів Сапіги і Гльонда уділив уповноваження, на основі якого вони мали право дозволяти духовним отцям греко-католикам на відправляння св. Літургії і виконувати інші душпастирські функції у латинських костьолах без конечної зміни обряду. Кілька місяців пізніше, 10 грудня 1946 p., в часі візити кардинала Гльонда у Ватикані папа іменував його спеціяльним делегатом для вірних східнього обряду в Польщі привернути права Греко-католицькій Церкві, дозволити священикам відправляти богослуження у їх обряді.

Після підписання т.зв. «малого» порозуміння між державою і Церквою в 1956 р. повернувся з ізоляції Примас Стефан Вишинський, що принесло для греко-католиків можливість розв’язання наступних істотних для них справ. Вслід за тим кардинал Гльонд 31 березня 1947 року покликав на становище генерального вікарія Перемишльської єпархії о. мітрата Василя Гриника, а 1 квітня цього самого року генеральним вікарієм для Апостольської Адміністрації Лемківщини іменував о. А. Злупка. Кардинал Ст. Вишинський натомість отримав тільки одного генерального вікарія (два рази з відомих причин старався затримати процес беатифікації митрополита Андрея Шептицького, досмертного приятеля Брата Альберта).

До 1952 р. він не давав дозволу на богослуження у східньому обряді — візантійсько-українському. Під кінець того ж 1952 року такий дозвіл отримав о. генеральний вікарій Василь Гриник. Але вже в 1953 році цей дозвіл був відкликаний. На початку 60-их років будь-які спроби отців відносно зорганізування релігійного життя сприймались вороже не тільки світською владою, але також далека від сприяння була ієрархія Костьола римо-католицького обряду у Польщі, передовсім у тих парафіях, де жили вірні греко-католики.

В тому також часі заарештовано о. мітрата Миколу Денька, обвинувачуючи його в шпигунстві на користь Ватикану (у роках 1952-1955) і о. генерального вікарія Василя Гриника (1954-1956).

Також перебував у Варшаві кілька місяців під арештом отець-василіянин Павло Пушкарський (невиразно). Антиукраїнська пропаганда по радіо, на шпальтах преси і телевізії в тому часі мала за ціль не тільки вдержання, але підсичування серед польського народу ненависти до українців. Негативно і тенденційно представлювано Україну і її народ.

В такій ситуації не можна було сподіватись кращого завтра для розкинених по Цілій Польщі греко-католиків. Чергову зміну, однак, приніс 1956 рік. У Варшаві, у днях 16 і 17 червня 1956 p., відбувся З’їзд українських делегатів з цілої Польщі, які покликали до життя УСКТ (Українське Суспільно-Культурне Товариство). На цьому з’їзді у присутності міністра освіти І. Яросінскего поставлено такі вимоги: дня 14 листопада 1956р.о.генеральний вікарій Василь Гриник уперше спрямував меморіял на руки Примаса Польської Церкви. В цьому меморіялі домагався, між іншим, повороту перемишльської катедри св. Івана Хрестителя, повороту святинь у Кракові св. Норберта, в Сяноку, Ярославі, Любачеві, Криниці і одночасно збільшен­ня душпастирських осередків, відповідно до потреб вірних.

На цей меморіял Примас Польщі в жодній формі не відповів. Дня 29 листопада 1956 року о. Василь Гриник особисто вручив Отцеві Примасові другий меморіял, тим разом повторно домагаючись повороту маєтку Греко-католицької Церкви, який був у її посіданні до 1944 року; відкриття достатньої кількости парафій — душпастирських осередків; покликання трьох генеральних вікаріїв для Примаса, між іншим для опорожненої Апостольської Адміністрації Лемківщини. Цей меморіял в імені греко-католицького духовенства підписав генеральний вікарій Василь Гриник і о. мітрат Мирослав Ріпецький.

В тому самому часі з подібною змістом петицією до уряду звернулось УСКТ. Петицію підписали Стефан Макух, як голова, і Григорій Боярський, як секретар. Відносно правного статусу Греко-католицької Церкви ця петиція, подібно як і другі меморіяли, не принесла майже жодних вислідів, крім листа від Примаса з дозволом на відправлювання раз у рік Служби Божої на Різдво Христове.

Примас Вишинський не дав жодної відповіді також на другий меморіял. 26 лютого пробувано скликати конференцію для священиків греко-католиків під його проводом. Конференція не відбулася з причини подання дати і неприбуття Отця Примаса ніби то з огляду несприяючого клімату навколо конференції, які спричинились до появи статтей у західній пресі. Вияснення проблеми прийшло щойно після «інтервенції» о. Гриника під час авдієнції у Отця Примаса, 14 березня 1957 р. Ці розмови, хоч не довели до створення правного статусу Греко-католицької Церкви, то, однак, згода з того дня на відправи греко-католицької Служби Божої на терені цілої Польщі була переломовим моментом в історії цієї спільноти в Польщі Цей дозвіл також охоплював отців-василіян, які мали свій генеральний дім у Варшаві. Роки 60-ті і 70-ті — це історія постання і творення нових численних душпастирських осередків. Можливість творення їх була надзвичайно утяжлива і обмежена з одної сторони з браку священиків, а з другої — через залежність згоди місцевого латинського ординарія або пароха. Наприклад, у 1957 році світська і церковна влада дозволили на відкриття 17 нових осередків, в 1958 р. — 15, в 1959 р. — 3, в 1961 р. — 1, в 1964 р. — 4, в 1985 р. — 4. Під кінець 1985 року Греко-католицька Церква в Польщі посідала 80 душпастирських осередків. В 1987 р. цих осередків було вже 85, а в 1990 р. — 94, в тому чотири деканати, 61 священиків, 140 законниць-черниць, 35 студентів богословії при Католицькому Університеті у Любліні. Після смерти генерального вікарія Василя Гриника 31 травня 1977 р. Отець Примас Вишинський декретом з 14 червня 1977 р. іменував генеральним вікарієм о. мітрата Стефана Дзюбину (цю функцію він сповняв до смерти Отця Примаса). Продовжував старання свого попередника о. В. Гриника, діючий генеральний вікарій звернувся 16 жовтня 1980 р. до префекта Східньої Конгрегації кардинала Владислава Рубіна з проханням про посередництво в розмовах з державною владою з метою надання правного статусу Греко-католицькій Церкві. На жаль, і тим разом справа не була позитивно розв’язана. З того видно, що подані вище цифри не були ще достатніми доказами для легалізації Церкви державною владою. Уряд не брав до уваги статистичних даних, а що в тому в’яжеться і вірних тієї ж Церкви, трактуючи їх, як внутрішню проблему Римо-католицької Церкви. Підкреслюючи вагу Служби Божої в Подковє Лєсьней з 3 червня 1984 р. в інтенції польсько-українського поєднання, зорганізованого Лєоном Канторським, було переломовою подією в дальшому поверненні прав Греко-католицькій Церкві й був пов’язаний з приїздом на свячення п’яти питомців з візантійсько-українського обряду, секретаря Східьної Конгрегації Владики Мирослава Марусина в 1984 р. Після повороту до Риму він видав книжку, в якій було насвітлено багато важних проблем, що становили становище Апостольської Столиці. Передусім на такий довгий час відсутність ординарія цього обряду в Польщі. Подібного значення мала подія, як вище згадана, зустріч у ювілейному році єпископів польського й українського народів у Римі і взаємне прощення собі заподіяних кривд. На відзначення тисячоліття Хрещення Руси-України, що відбулось у Ченстохові, приїхав глава нашої Церкви Кардинал Мирослав Любачівський. Ці відзначення були маніфестацією вже дійсно відродженої Греко-католицької Церкви, хоч все ще вона не посідала власного ординарія для все ще вакантної Перемишльської єпархії і за якою є правний статус. Очікування здійснилися дня 16 січня 1991 p., коли Папа Іван-Павло ІІ іменував генерального вікарія о. Івана Мартиняка ординарієм перемишльським, покликуючи тим самим до життя єдиного в Польщі греко-католицького єпископа.

Правна ситуація з сторони держави

Політичні зміни в Польщі допровадили до прийняття в життя видані 17 травня 1989 р. нові статути, які регулювали стосунки між Церквою і державою. В першому параграфі говориться про діяльність в Польщі Костьола католицького, не згадуючи тим самим про інші обряди, в даному випадку про українсько-візантійський, чи як до того часу називали греко-католицький. Після того, як цей статут увійшов у життя, ординарій перемишльський Владика Іван Мартиняк відважився внести протест відносно такого запису, що спричинив нову зміну статуту. З дня 11 жовтня 1991 року запис в «Деннику Статутів» ч. 107, точка перша, звучить: «Костьол католицький, називаний дальше католицьким, діє в Річі Посполитій Польській у всіх своїх обрядах». Щоправда, обряду не названо, але виразно випливає з запису їх рівноправність. Коли ж ідеться про майно Перемишльської єпархії, то статут з 17 травня, в параграфі 60-му, абзац перший, точка перша написано слідуюче: «Нерухомість або їх частина залишається на день входу в життя статуту переходять у володіння правних церковних осіб, стаються на основі сили права їх власністю, якщо: а) були власністю єпархій, парафій, манастирів або інших інституцій греко-католицьких (уніятських)».

Трудно цей текст пояснювати і розуміти інакше, як фактичне залеґалізування комуністичного безправства.

Положення Перемишльської єпархії на сьогоднішній день

Після зміни, згідно першого пляну візити папської зустріч з представниками візантійсько-українського обряду, а скоріше й інсталяція Владики Мартиняка з 13 бер. 1991 p.,яка не відбулась у бувшій катедрі греко-католицькій, а лише в латинській, яка відбулась 2 червня 1991 р. Святіший Отець Іван-Павло II зустрівся на спільному богослуженні з вірними візантійсько-українського обряду у колишньому гарнізонному костьолі св. Серця Ісусового. В часі того часу, дуже важного для всіх вірних греко-католиків, Святіший Отець цю святиню проголосив катедрою, для ординарія того ж обряду в Польщі. Помимо всього, це була розв’язка, яка щонайменше частково заспокоїла багато зболілих сердець. Знаємо, що це було причиною попередніх протестаційних актів отців-кармелітів, які відмови­лись повернути катедру св. Івана Хрестителя. Проголошення ерекційного акту єпископської катедри сталося рівночасно остаточним повторним залегалізуванням Церкви візантійсько-українського обряду в Польщі.

Нав’язуючи до повище згадуваного 60 параграфу, належить завважити, що Перемишльська єпархія, як найбільша після Львівської, посідала значне майно. Тут можна згадати хоч би будинок Духовної Семінарії, яка містила 300 богословів і єпископську палату. Обидва ці об’єкти до сьогоднішнього дня не повернені, є у власності держави. В рамках ревіндикації не згадується про 240 церков, замінених після війни на костьоли. Нотаріяльно Духовна Семінарія є повернена дійсним власникам, але досьогодні там знаходиться польський загальноосвітній Другий Ліцей.

У єпископській палаті дальше знаходиться «Музей Перемишльської землі», а Владика Іван Мартиняк живе у переходовій кімнаті, у будинку при вул. Шопена 8.

В останньому часі сталась дуже неприємна подія — це справа розібрання копули (бані) з бувшої катедри св. Івана Хрестителя, яка сьогодні є в посіданні отців-кармелітів. Навіть не звернено уваги на зарядження міністра культури, в якому заборонялось розбирання пам’яток. Як також, незважаючи на заборону воєвідського консерватора, знято пам’ятковий хрест. Завдяки реакції Комітету Оборони Прав УКЦеркви в Польщі і віцепрезидента України пана Миколи Жулинського дальша демонтація є стримана, але, на жаль, на сьогоднішній день копула (баня) на церкві св. Івана Хрестителя залишилася без хреста.

На закінчення варто пригадати факт з 25 березня цього року. Комісія під проводом кардинала Францішка Махарського у зв’язку з реорганізацією Костьола в Польщі Перемишльську єпархію візантійсько-українського обряду прилучила до Варшавської Митрополії.

Право Східньої Церкви, яке ввійшло в життя у листопаді 1992 p., проголошене Святішим Отцем, у точці 139 говориться, що єпископ ординарій у порозумінні з главою своєї Церкви сам вибирає митрополію. Цей факт знайшов своє застосування в буллі «Тотус туус Полонізе», яку прочитав для єп. Івана Мартиняка апостольський нунцій в Польщі Юзеф Ковальчик. Цей випадок викликав великі емоції і згіршення. Не тільки в Україні це було названо «польською рацією стану», м. ін. для того, що Лодзька єпархія римо-католицького обряду підпорядкована безпосередньо Апостольській Столиці, а Перемишльська єпархія східнього обряду Варшавській Митрополії, патроном якої є св. Анджей Боболя. Сьогоднішні структури Греко-католицької Церкви в Польщі дозволяють домагатись створення незалежної митрополії того ж обряду в Польщі. Маємо надію, що це станеться в короткому часі.

Підсумки

«Благословенні тихі і покірні серця, бо їх с царство небесне»

Пригадую з пам’яти Синод Єпископів у Римі з минулого року, на якому говорилось про євангелізацію східньої Европи. Маю враження, що Церква візантійсько-українського обряду має у всій Европі своє місце. Тим більше, як Перемишльська єпархія, яка своїм корінням сягає часів Кирила і Методія, оголошених в 1985 р. Святішим Отцем Іваном-Павлом ІІ патронами Европи. Наступна перспектива екуменізму, яку започаткував Папа Іван XXIII під час Вселенського Собору Ватиканського ІІ, ухвалив бачити одну святу і апостольську Церкву думкою про XXI вік, як потужний город, в якому мають мати право, можуть і повинні рости квіти, різних відмін, бо щойно тоді цей город буде гарний. Напевно за словами Христа вівчарня повинна бути одна і один пастир, але чи фактично пастирі дбають про те, щоб вівці не розбіглися, і чи підуть за загубленими? Тому і та найстарша столиця єпископа візантійського обряду в Перемишлі повинна знайти можливість розвитку у теперішному часі демократії, справжньої свободи багатьох слов’янських народів. Питаю сьогодні самого себе, чи правильно я зрозумів положення моєї Церкви в контексті цілої Вселенської Церкви. Чи традиція тисячолітньої історії християнства Київської Церкви має підстави до дальшого здорового розвитку, а в тому також Перемишльська єпархія. Вірю в доброту людей, що випливає з віри народженого і з мертвих воскреслого Ісуса, вірю в можливості східньої Европи, в її відновлення євангелізації, але не латинізацію.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>