Ситуація Помісної Української Католицької Церкви сьогодні і роля мирян*

Говорити про ситуацію нашої Помісної Української Католицької Церкви сьогодні чи в останніх двадцяти і більше роках, це значить говорити про життя і творчість Глави нашої Церкви, світлої пам’яти Патріярха Йосифа. Цього не може оминути жодний дослідник чи історик, бо це є самозрозуміле й очевидне. Отже, говорячи про ситуацію нашої Церкви сьогодні, треба говорити про творчість Патріярха Йосифа.

За чотири десятки років наша Українська Католицька Церква пройшла наймовірно важку хресну дорогу, яка ще досьогодні не закінчилась. Цього року сповниться повних сорок років гоніння і переслідування нашої Української Католицької Церкви.* Водночас також відчуваємо мачушине трактування нашої Церкви у діяспорі (тут маю на увазі деякі чинники Римської Курії). Слід відмітити, що сьогодні це трактування дещо змінилось. Коли ця хресна дорога закінчиться для нашої Церкви, важко сказати. Все це у Божих руках, але водночас і в наших. Господь допомагає тим, хто сам собі допомагає. Це значить, якщо ми всі разом будемо працювати, станемо всі одним фронтом, то й Господь нам напевно допоможе.

Дехто готовий подумати, що це побожні побажання без жодного обгрунтування. Пригадаймо собі першу половину шістдесятих років нашого сторіччя, зокрема виступ на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II Блаженнішого Отця Йосифа, коли він підніс пропозицію, щоб наша Помісна УКЦерква була піднесена до гідности патріярхату. Якщо б в той час всі наші владики були піддержали цю пропозицію, напевно наша Церква сьогодні була б у зовсім іншій ситуації.

Незаперечним залишається факт, що немає сьогодні іншої Церкви у Вселенській Христовій Церкві за українську, яка перейшла б такий неймовірний шлях терпінь і вдержалась творчо-діючою, творчо-живою. Без перебільшення можна сказати, що це — Церква мучеників і мучениць. Факт, що серед арештованих наших владик, священиків, монахів і монахинь та мирян ніхто з них не піддався, не зрадив своєї Христової Церкви, а всі вони за винятком Блаженнішого Отця Йосифа, загинули мученицькою смертю як ісповідники віри, говорить багато. Без сумніву, тут діяло Боже провидіння. Животворящі ідеї Патріярха Йосифа були мобілізуючими, що будили оспалих і байдужих.

Ідеї, що їх висунув, здійснював і залишив для нас Блаженніший Патріярх Йосиф, належать до тих ідей, що не вмивають. Якщо б не ці животворящі ідеї Патріярха Йосифа, ми сьогодні не були б тут, і я не промовляв би до Вас.

Ми всі свідомі того, що смерть 7 вересня 1984 року світлої пам’яти Патріярха Йосифа стала зворотною точкою у житті, рості й розвитку нашої Помісної УКЦеркви. Не стало серед нас керманича великого церковного корабля, що провадив його серед широкого моря розбурханих хвиль, прямуючи до спокійних, затишних берегів, але не вистачило сил закріпити здобуті позиції. Патріярх Йосиф відійшов у Божі засвіти, щоб стати перед престолом Всевишнього й скласти свій звіт з проведеної нелегкої праці у Божому винограднику. Для своїх наслідників і послідовників залишив своє унікальне і неперевершене «Завіщання», що повинно стати нашим «вірую» у дальшому змаганні за історичні права нашої Церкви та визнання її патріярхату.

Відомий голландський монах, що себе називає «найбільшим жебраком світу», бо збирає гроші на «Церкву в Потребі», з яких не раз користувалась і ще сьогодні користає наша Церква, о. Веренфрід ван Страатен у своїй глибоко змістовній проповіді після смерти Патріярха Йосифа сказав такі знаменні слова: «… Так слухайте його, бо він далі проповідує у своєму «Завіщанні» у цьому благородному, а разом з тим потрясаючому документі, що він вам залишив, як останній свій Заповіт. Якщо цей Заповіт не буде у кожній українській родині, кожним українським священиком і кожним українським єпископом знову й знову читаний, роздумуваний, взятий до серця, підтверджений, виконаний, якщо тим Заповітом не будете жити, тоді я побоююся, що українська Церква не буде гідною такого Пастиря. Нехай це не стане дійсністю! Тому, осиротіле стадо Йосифа Сліпого, слухай його голосу, довіряй його заступництву, виконуй його «Завіщання», плекай своє християнське родинне життя, твою мову і твою прегарну літургію».

Дотепер ще ніхто так переконливо й так вдало не схопив «Завіщання» Патріярха Йосифа, як це зробив о. Веренфрід ван Страатен.

За життя Патріярха Йосифа багато з нас ставили собі питання і такі питання писали до редакції журнала «Патріярхат»: що буде з нашою Церквою після смерти Патріярха Йосифа. На такі й подібні питання ніхто не давав певної і твердої відповіді. І ось прийшла ця хвилина, якої неможливо було оминути, і Патріярх Йосиф перенісся у той світ, де немає ні болю, ні печалі, а життя безконечне. Це була ця межова точка, від якої розпочалась ця друга сторінка історії нашої Церкви, яку можна замаркувати «Становищем Львівського Крилосу».

У ньому, поруч з багатьма іншими, зроблене наступне ствердження, що було звернене до Коадьютора Мирослава-Івана Любачівського: «… Це Ваш титул Патріярха, який успадковуєте по великім Покійнику, є і буде для Вас хрестом, але цього хреста скинути Ви не можете ради миру в нашій Церкві, ради тих 400-літніх змагань за нього. Не можете не прийняти цього хреста ради нашої святої Української Католицької Церкви-Страдниці, бо тільки в Києво-Галицькім патріярхаті буде вона всилі протиставитись всім отруйним і смертоносним «стрілам лукавого». Ми в несенні цього хреста Вам поможемо». «… Не перекреслім пам’яті і діл великого Мужа! Коли заборонимо з честю згадувати його ім’я і його діла — каміння говоритиме! Сльози вірних будуть кликати до неба про поміч. Зокрема ідеться про високий титул патріярха, який він прийняв, відкидаючи із запереченням усі почесті й титули, які міг мати ради своєї Церкви й народу…». Проголошенням Становища Львівського Крилосу слід вважати початок нової сторінки нашої Церкви.

Слід відмітити, що «Становище Львівського Крилосу» було великою несподіванкою для деякої частини наших владик, але ще більшою для деяких ватиканських наших недругів. Останні цим фактом були стурбовані. Ватиканські куріяльні чинники добре знали факт вибору, у березні 1980 р. на Надзвичайному Синоді, Владики Мирослава-Івана Любачівського коадьтором Патріярха Йосифа. Вони не були з цього задоволені, ні Патріярх Йосиф, ні деякі владики, ні миряни. До речі, терно трьох, з якого Папа Іван-Павло II вибрав Владику Мирослава Любачівського, складалось з Владики Максима Германюка й Владика Мирослава Марусина. Ватиканські чинники ніколи не припускали, що після смерти Патріярха Йосифа Львівський Крилос, владики і зорганізований мирянський рух та в загальному уся українська громада так тепло й щиро приймуть наслідника Патріярха Йосифа, Владику Мирослава Любачівського.

Такого звороту і такої постави не сподівались у Ватикані. Цим становищем була затримана тяглість патріярхату УКЦеркви. Ми знаємо, що з цим фактом не так легко годився Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Зрештою, тут також варто згадати, що не так зразу прийняв титул «патріярха» Блаженніший Отець Йосиф, а незалежно від цього ми його так звали, і він був для нас завжди Патріярхом. Щойно в 1975 році під час архиєрейської Служби Божої у базилиці св. апостола Петра, при головному престолі Блаженніший Отець Йосиф прийняв офіційно титул Патріярха і відтоді підписувався «Патріярх Йосиф і Кардинал».

Так у загальних рампах народжувалась і утверджувалась нова сторінка історії нашої Церкви після смерти великої людини, якою був світлої пам’яти Патріярх Йосиф. Але наші недруги не спали і старались все якось розвіяти здобуте Патріярхом Йосифом. В той же час, коли ще добре не застигло тіло Патріярха Йосифа, як появився горезвісний лист з датою 17 вересня 1984 р. із Східньої Конгрегації за підписами Кардинала Владислава Рубіна і Владики Марусина. Цей лист, що мав бути секретним, але став публічно відомим і наробив серед української громади великого шуму, а про нього найбільше писала англомовна американська і канадська преса.

Справа листа набрала широкого і дуже некорисного для ватиканських чиників обороту. Були з приводу цього різні оправдання і вияснення. Вислід цього був такий, що справу свячень позитивно полагоджено, а дві інші точки промовчано.

Якби ці питання не розглядати, то треба сказати, що це фактично був замах на нашу Церкву, але він не вдався. Очевидно, тут роля мирян була дуже важливою. Мирянські кола зробили те, що треба було зробити.

Не можна тут проминути факту, не згадавши становища Святішого Отця Івана-Павла II до нашої Української Католицької Церкви після смерти Патріярха Йосифа. Правда, цього становища, про яке буду говорити, немає написаного, але це є факт, який потвердив сам Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван Любачівський і воно має особливе значення. Папа Іван-Павло II перед виїздом до Канади віддав останній поклін Блаженнішому Патріярхові Йосифові у храмі Святої Софії у Римі, де спочивало тіло Покійного Патріярха. При цій нагоді Папа Іван-Павло II сказав до Блаженнішого Мирослава-Івана такі слова: «Покійний боровся за справедливу справу». Це визнання має важливе значення. Це сказав Вселенський Архиєрей. Все, що зробив і як діяв Патріярх Йосиф, було виправданим. Від цього похідна та, що в цьому піддержував Блаженнішого Отця Йосифа зорганізований мирянский рух. Це було не тільки законним, але й конечно потрібним. Можна було б зробити припущення і сказати, що це був зовсім звичайний куртуазійний вислів Папи. Але ж відомо, що коли Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван звернувся до Папи Івана-Павла II з проханням, щоб він відправив у базилиці св. Петра Службу Божу в сороковий день, то Папа Іван-Павло погодився і відправив Службу Божу у співучасті 18 кардиналів, багатьох єпископів і в присутності дипломатичного корпусу, священиків та мирян. Папа виголосив з чуттям тепле слово, присвячене Патріярхові Йосифові. Місяць після смерти Патріярха Йосифа Папа Іван-Павло II прийняв на авдієнції Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана і Мирослава Марусина і опісля їх обох запросив на обід. При цій нагоді Папа Іван-Павло II у присутності Владики Мирослава Марусина повторив ті самі, вже раніше сказані, слова: «Покійний боровся за справедливу справу» і до цього додав, що «його треба цінити, бо він мужньо ставав в обороні прав своєї Церкви». З одної сторони ще раз доводиться сказати, що це вимовно говорить і це справді є щире становище Папи Івана-Павла II до нашої Церкви-Страдниці. Цим Папа Іван-Павло II дав немов зелене світло і вказав Блаженнішому Мирославові-Іванові, що він повинен цю справедливу справу продовжувати. Чи можна ще більше сказати? Це була недвозначна вказівка — дальше діяти в тому самому напрямі. Шкода, що цього визнання не зроблено Патріярхові Йосифові за його життя.

Також слід відмітити, що найменування Папою Іваном-Павлом II Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана кардиналом Римської Церкви має своє значення. Цього факту ми не можемо недооцінювати. Цей факт має своє значення і вплив на наших братів в Україні. Найменування Блаженнішого Мирослава кардиналом є рівночасно своєрідним визнанням живучости нашої Церкви, яку в Україні офіційно поставлено поза буквою закону, хоч конституція Радянского Союзу гарантує свободу віровизнання. До речі, цей факт також дав більшу силу до праці й індивідуальної дії Блаженішому Мирославові.

Все це разом з певністю можна назвати становищем, прихильним становищем Папи Івана-Павла II до нашої Церкви-Страдниці. Звичайно, за такі довгі роки наша Церква заслужила собі на більшу увагу, допомогу й зрозуміння, як їй було дано. Це ми відчули, щойно за Папи Івана-Павла II, який виявив більше уваги і зрозуміння до проблем нашої Церкви. Тут варто згадати ще деякі факти, щоб мати більше вірну уяву. Слід назвати відомого листа Папи Івана-Павла II до Патріярха Йосифа з 19 березня 1979 р. у справі відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України, на який гостро зареаґував московський патріярх Пімен.

Правда, вияснення з римських кіл цієї справи не були у такому тоні, як лист.

Встановлення синодів для нашої Церкви і скликання Папою Іваном-Павлом II, в порозумінні та за згодою Блаженнішого Отця Йосифа, Надзвичайного Синоду ієрархії нашої Церкви, себто введення синодальної системи, має також своє вагоме значення. Правда, це синоди з благословення Папи, але не забуваймо, що перед тим була пряма заборона сходитись нашим владикам на будь-які наради.

Ситуація була дуже напружена. З часом у ватиканських колах звикли до українського «питання». Перед тим не можна було навіть згадувати про український Патріярхат, бо на саму згадку слова «Патріярхат» на обличчях деяких ватиканських чинників поставала відповідна гримаса.

Сьогодні не тільки що можна згадати, але навіть про ці питання можна дискутувати без здивування і гримаси. В цьому багато треба завдячувати Папі Іванові-Павлові II. Хто хоч трохи орієнтується у ватиканських кулюарах, добре знає, що папа може багато зробити, але не може зробити всього. Ми повинні пам’ятати, що у Ватикані ми маємо наших приятелів, але також маємо недругів.

Не раз можна почути голоси, властиво, чого ми тримаємося Ватикану. На це питання треба дивитись трохи ширше, а не з погляду сьогоднішнього дня, з погляду нашого болю чи нашої кривди. Чи це нам подобається, чи ні, але є незаперечним фактом, що у світі існувало й існує три основних християнських центри — Рим, Царгород і Москва. Отже, в цьому християнському трикутнику треба знайти для себе місце. Унія нашої Церкви у 1596 році не була собі припадковою. До речі, унію в Бересті підписували наші київські владики. В той час наші владики добре знали, чим були два вже існуючі християнські центри — Царгород і Рим, і вже тоді формувався третій центр — Москва. Знаємо, що Царгород не надто був прихильний до Київської Митрополії. Спроба канцлера Івана Замойського (канцлер і коронний гетьман, прихильник короля Степана Баторого), щоб константинопільський Патріярх Єремія переніс свою столицю до Києва, не увінчались успіхом. Москва в той час дуже докладно приглядалась до розвитку подій у православному світі і в наслідок подій, які розвивались на церковному полі, Борис Ґодунов створив у 1589 році російський патріярхат. Цим випереджено події й апетити на українську Церкву.

В травні 1686 р. константинопільський Патріярх Діонісій ІV відпустив Київську Митрополію московському патріярхові за «три сорока соболей і двісті червоних». Про цю продаж зберігається письмо з 1686 року.

Розглядаючи це питання сьогодні, нам стає виразніше, чому київські владики пішли на унію з Римом, а галицькі ще сто років були проти унії. Київські владики вже тоді були добре зорієнтовані, що несе для України Москва, і тому старались від неї втікати, визнавши римський християнський центр. Галицькі владики, які більше відчували безпосередній тиск польської римо-католицької Церкви, старались бути далекими від неї, забуваючи при тому, що визнавати Рим як християнський центр, не було рівнозначне бути поляком чи підпорядковуватись польській Церкві. Так собі уявляли унію нашої Церкви поляки, але як побачили після унії, що так не сталося, то вони так само не були задоволені з унії, як і москалі.

При цьому хочу тільки кількома словами звернути увагу на один момент. Якось так виходить, що не можна декому з наших братів-православних щось говорити позитивного про Рим, як християнський центр. Я ще можу розуміти, якщо так на Рим з такою ворожістю і ненавистю реагують росіяни й Москва, бо вона претендує на «Третій Рим». Рим для неї є контрагентом, суперником, але чому наша Українська Православна Церква має такий ворожий підхід до Риму? Фактично Рим в України не забрав ні одного клаптика землі, не арештував наших ні церковних, ні громадських, ні політичних діячів. На жаль, православний, зокрема московський православний світ включно з грецьким, таки для нас добрими не були. Православна Москва забрала всю церковну спадщину Київської Руси-України, зліквідувала Українську Православну й переслідує Українську Католицьку Церкву. Це ж незаперечні факти.

Дехто може сказати, що патріярхальники виступають проти Ватикану, проти Риму. А дехто навіть підсуває їм твердження, що, мовляв, вони бажають відірватись від Риму. Все це плітки, що не мають жодного потвердження. Світлої пам’яти Патріярх Йосиф за свою приналежність до Апостольської Столиці заплатив 18 років каторги не для того, щоб опісля тут відриватись від Апостольської Столиці. Такі чутки поширювали і поширюють наші недруги.

Правда, патріярхальники виступали проти Ватикану, домагаючись для нашої Церкви її історичних прав, і дальше будуть їх домагатись. Наша Церква мала свої права, але з бігом часу і в наслідок різних обставин вона їх якось втратила, а Ватикан собі їх привласнив. Якщо ми самі не будемо домагатись, щоб нам ці права були повернені, то ніхто їх добровільно не віддасть, навіть така інституція, як Церква. До речі, Вселенський Собор Ватиканський II ствердив, що Східні Церкви були трактовані по-мачушиному і що вони повинні бути на рівні Римо-католицьких Церков, їм повинні привернути їх права.

На жаль, від самого ствердження нічого не стається і не міняється, треба домагатись, щоб ці постанови були упроваджені в життя. Хто це повинен робити? В нормальних обставинах це повинні робити владики. Якщо ми приглянемось до нашої ситуації, то так дотепер не було. Це робив Патріярх Йосиф при допомозі деяких владик, а найбільшою підпорою був таки мирянський зорганізований рух. Слід підкреслити, що роля мирян у змаганні за повернення прав нашої Церкви і за Патріярхат була визначальна.

Тут бажаю підкреслити і наголосити, що мирянський рух не трактує, як дехто собі пояснює поняття «Патріярхат», як якесь магічне слово. Ні. Під словом «Патріярхат» слід розуміти не тільки ієрархічну завершеність, але також єдність нашої Церкви, спільну дію без удільних князівств. Патріярхат — це з’єднані всі наші сили, це дія одної Церкви, це спільна координація праці, плянів і дії. Патріярхат — це однообразність нашого обряду й літургічної мови, молитов.

(Далі буде)

* Це доповідь, що була виголошена на святочних сходинах,
присвячених світлої пам’яти Патріярха Йосифа у Нью-Йорку 23 лютого 1986 р.
і на святі «День українського патріярхату» у Монтреалі 2 березня 1986 р.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt