Там, де сягають церкви…

Нижче друкуємо більшу частину статті, що появилась, під повищим заголовком
в місячнику «Солідарність», провінції Мазовше, за серпень 1981 p., а згодом передрукована паризькою «Культурою» за січень-лютий 1982 р. Звичайно, стаття появилась перед проголошенням виняткового стану в Польщі. Стаття заторкує питання української Церкви,
але властиво відбувається дискусія над питанням чи повернути українцям їх власну,
дуже занедбану, дерев’яну церкву в Перемишлі. Статтю друкуємо у вільному перекладі
на українську мову. Підкреслюємо вираз у вільному перекладі, бо в статті є деякі абревіятури, є подані тільки перші букви і трудно розгадати їх повне і докладне значення.

Це клопіт, як з хемічними знаками. Польський читач мусить бути добре зорієнтований,
якщо він спроможний розшифрувати всі ці скорочення.
Нам не вдалося розв’язати цих ребусів, тому їх подаємо описово.

Стаття цікава тим, що кидає справжню, не підретушовану опінію більшости поляків про нас, українців. Ще мусить багато проплисти води у Віслі до Балтійського моря, поки зміниться ставлення польського народу до українців. Коли над цим замислитись, то здається, що щось подібного не є можливе, але завжди треба мати надію. Правда, в цьому відношенні є винятки, бажалось би, щоб ці винятки поширились, бо вони є дуже незначні. В цьому сенсі могла б і повинна найбільшу ролю відограти польська Церква. Для цього замало самих жестів, цього не вистачає. Треба в першу чергу доброзичливої настанови. Відчувати не тільки свій власний біль і кривди, що є нормально, але мати зрозуміння і відчуття до такого ж, а може, ще більшого болю і кривд інших співжителів сучасної польської держави. З того, що написане в запропонованій нами статті чогось подібного не запримічується.

Редакція

У південно-східній Польщі «Солідарність» тільки пускає коріння. У Перемишльському воєводстві дотепер не прийшло до поважних конфліктів між Спілкою і урядом. Тут ми мали тільки одну акцію страйків, як вияв підтримки для окупаційного страйку в Устриках Долішніх. Переживаємо ті самі труднощі, як всі Спілки в краю: локальні — місцеві непорозуміння між різними осередками діяльности Спілок, організаційна невпорядкованість випливає переважно з відсутности досвіду, як також замалої активности основних осередків Спілок, переобтяження працею тих осіб, що цілком посвятились «Солідарності» і, нарешті, особисті дрібничкові порахунки серед спілкових діячів, які захищають ненатуральну риторичну полеміку. І на нашому терені наростає сповільнення, пасивність і взаємне недовір’я — збільшуються труднощі, зростають кожного дня.

Уряд Спілці спеціяльно не перешкоджає, бо зайнятий самим собою і власними проблемами.

До цього доходять вужчі проблеми, що виринули і виявились з хвилиною висунення вимоги через президію спілки міської комісії Перемишль (18 травня) повороту дерев’яної, дуже занедбаної церкви у Перемишлі при вул. Пшеорськеґо людям греко-католицького віровизнання. Біля цього одного домагання є 12 інших, але це одне викликало найбільшу контраверсію[1].

«В перемишльській пам’яті не забулись криваві сутички з польсько-української боротьби, зокрема у повоєнних роках, а також роля, яку українці відіграли під час радянської окупації в роках 1939-1941, є ще свіжа і болюча. Серед діячів Спілки на цьому терені є багато наочних свідків з того часу. Багато з них тоді втратило своїх найближчих, а масакра, що відбулась, проходила понурою тінню на їх словах під час пленарної дискусії місцевої Комісії».

До вищевказаного ствердження автор статті робить наступне завваження:

«Що евентуально відповіли б їм їх ровесники українці, не знаємо, бо такої можливости не було. Так, більшість зібраних пізнали тільки одну сторону медалі, що відноситься до історії польсько-українських відносин.

Звичайно, висловлювались різні думки, але ці відмінні, менше гострі не знайшли такого заінтересування і відгуку, як касандричні візії одного з спілковців, який ставив внесок, щоб зняти вимогу, покликаючись на самого Сталіна, який мав сказати, що «Росія сягає туди, де стоять руські церкви», внескодавець давав до зрозуміння, що поворот церкви буде клясичним претекстом до інвазії. Більше помірковані промовці суґерували, щоб зачекати пару років і пізніше дати їм цю свободу, але перед тим самим треба скріпитись організаційно». Одна з пань драматично запиталась, хто з діючих спілковців візьме на себе відповідальність після повороту церкви. Люди емоційно були так сильно зворушені, до такого ступеня, що не тільки тверезі завваги керуючого нарадами, але й пригадка слів Івана Павла II, який просив про піддержку для братів литовців й українців у їх боротьбі за релігійну емансипацію, яку зробив один з присутніх, не здалася на ніщо. Натомість, нещасливця, що висловив у добрій вірі цю пригадку, зразу визначено, шептаною пропагандою за українця, хоч він є довголітнім заанґажованим католицьким діячем і — чи треба ще додавати — поляком. Рівно ж доброзичливо прихильне прийняття вимоги єп. Іґнацієм Токарчуком в тій блукаючій суперечці зовсім не могло нікого переконати, а, до речі, авторитет єп. ординарія перемишльської дієцезії дуже великий.

В таких випадках голос, що відкликується до польської толеранції чи ідеї єдности всіх християн, проходить без уваги, так якби в них добачувалось тільки добирання ритуальних форм без практичного значення. Боротьба за вимогу мала ще інший аспект, тому Президія зголосила воєводі без попередньо узгідненої консультації з Спілкою Міської Комісії. До цього малоформальне право, коли ще в ситуації бидґовської кризи залишилась уповноважена до такої дії пленумом Спілка Міської Комісії. Мимо цього добачувалось в цьому грубого порушення присутніх репрезентатів, зібраних у Спілці Міської Комісії, в основуючих організаціях. Зразу появились «здогади» про список, з яким частина президіяльних діячів увійшла з тими особами в льокальний політичний апарат і завданням якого до певної групи спілковців діяти на шкоду польськости в цьому районі, як хитро реалізують плян зайняти українцями всю владу на нашому терені. В такому гіпотетичному контексті для противників вимоги був факт, що воєвода без більших церемоній прийняв, стався одним з доказів спискової теорії, подібно, зрештою, як і те, що зголошено цю нещасну вимогу (два дні після ухвалення вотуму недовір’я для 1-го Секретаря «КВ» Древньовскеґо через учасників Міської Конференції в Перемишлі) з партійної інспірації «української фракції, як повідомляла міська вістка.

Якщо можна зрозуміти обурення на Президію за те, що вона не узгіднила всіх вимог з Пленумом Міської Комісії Спілки перед їх зголошенням владі, то тільки зааранжоване полювання на чарівниць, опираючись на задану спискову теорію, провадить до нічого.

В кінцевому ефекті моментами трагічних дебат (ті колеги, яким сниться полеміка в стилі бритійського парляменту, де з браку кращих аргументів претендуючі посли «б’ються по писках» — були врешті задоволені, що «щось в Спілці діється») над внеском про відкликання вимоги було вирішено перенести цю справу до наступного засідання Спілки.

Що буде далі — не відомо. Одне певне: ненависть породжує ненависть, а погляд у минуле не відчиняє перспективи в майбутнє. Для багатьох з нас також стає ясним, що церковна вимога збуджує найгірші почування — ми не взяли цього до уваги у потрібній мірі: винятковий той інтерес, розумію недопущення до дальших, глибших поділів і дальшого спаду престижу Спілки. З певністю можна ствердити, що це — факт викривлений.

Контроверсія навколо церкви вплинула навіть на становище спілкових діячів поруч з іншими, здавалось би, бездискусійними вимогами.

В дальшому йде мова про поставлення пам’ятника для «Орлят Перемишльських». Тут заторкнено проблему єврейського цвинтаря та питання, що з ним зробити. Звичайно, дехто бажав би все це стерти з лиця землі. Але й тут серед поляків є тверезі голоси. Очевидно, всі ці справи мають інший, відмінний посмак після проголошення комуністичним урядом виняткового стану в Польщі. Все ж таки варто українцям запізнатись з думками та з тим, як сьогодні думає пересічний поляк, додаймо до цього поляк-католик. Знаючи українську настанову, з певністю можна сказати, що, хоч поляки українцям на протязі довгої історії зробили багато чи одну і то велику кривду, то вони скоріше знайдуть зрозуміння до поляків, як ці останні до нас, українців.




[1] Розглядаючи це питання, варто знати, що воно в собі охоплює, що значить назва «Уніятська Церква». Таких церков у давній Польщі Суло дуже багато, незалежно від того, що переважна частина населення Річи посполитої гройга народів була греко-католицького віровизнання. Це віровизнання постало під кінець 16 сторіччя у наслідок унії римо-католицької Церкви з православною Церквою в межах польської держави. Історія прямування до сдности цих двох Церков тривала довгі роки. Думки про потребу поєднання римо-католицькоі Церкви з православною Церквою мали багато «прихильників». Писали про неї публіцисти, письменники і політики, такі, як Станіслав Ожеховскі, Анджей Фрич, Моджевскі чи Ян Замойскі. Піддержували її численні православні спископи. Польські православні дісцезії аж до хвилини унії підлягали до юрисдикції Константинопільського патріярха. Пов’язання з ним, з багатьох причин, війна з Туреччиною, було утруднее. Понад це в 1589 р. у Москві був утворений Патріярхат «Москви і всісї Русі», поширюючи свої претенсії до юрисдикції над польським православ’ям. Православні єпископи бажали задержати самостійність, бачили в унії корисну для себе розв’язку. На зустрічі у Бересті Литовському в 1596 р. вони визналу папу, як голову Церкви, затримуючи власну літургію, юліянський календар, одержавши при тому запевнення тих самих прав, що латинські спископи. Унія була важним фактом релігійним, політичним і культурним. Зближувала уніятів з культурою Заходу. Вони себе не ототожнювали в загальному з католиками, хоч близько з ними співпрацювали. Цю співпрацю зупинила російська інтервенція. Царський режим після розподілу Польщі вже в роках 1794-95 розпочав гостру атаку проти унії, що її продовжував багато десятиліть. Уніятські церкви у нашому краю є виявом світлої політики Річи Посполитої, змагаючи до сдности і зближення народів, які жили на її території. Це відносилось не тільки до литовців, білорусів, русинів (сьогоднішніх українців), але й менших етнічних груп, наприклад, лемків, які мешкали на Підкарпатті і також є уніятами. Діяльність уніятської Церкви у Польщі не мала ворожих елементів. Це було тільки в інтересах окупантів, щоб в цьому виявити її сенс.

(Дивно і прямо смішно було довідатись, що лемки, які є також уніятами, належать до окремої етнічної групи. Цікаво, якщо б твердити, що мазури, це окрема етнічна група, але також є римокатоликами. Що сказали б на це поляки? Якщо б такий ляпсус зробив хтось інший, що не орієнтується серед слов’янських народів, але не поляки, то. можна б мати зрозуміння.). Повернемось знову до статті.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>