Тернистий шлях Патріярха Йосифа

Рік Божий 1979 р. приносить українцям чотири особливі дати-річниці найбільшого сина нашого народу та церковного достойника сучасности — Блаженнішого Патріярха Йосифа І. Вийняткова бо ласка Божа, що золоте Поділля дня 17 лютого 1892 р. дало нашій Церкві сьогоднішнього Патріярха. І це Господь покликав Йосифа Сліпого на службу нашій Церкві та українському народові. Отож 17 лютого цього року відзначатимемо 87-ліття життя їх Блаженства Патріярха Йосифа. Знова ж 9 лютого промине 16 років, як Києво-Галицький Митрополит Йосиф Сліпий, якого Боже Провидіння єдиного зберегло в живих з ієрархії, вийшов на волю з московської каторги. 22 грудня ц. р. сповниться 40 літ хіротонії Блаженнішого отця Йосифа, 27 вересня припадає десятиріччя посвячення храму Св. Софії і Українського Католицького Університету в Римі. 29 вересня 1969 р. відбувся IV-ий синод владик Помісної Української Католицької Церкви, на якому рішено безповоротно станути на патріярхальних началах в управлінні нашою Церквою.

Дві останні великі події будуть відзначені величаво в днях 20-23 вересня 1979 р. у Римі, куди прибудуть наші владики, священики та миряни з усіх усюдів вільної діяспори, а в оцій скромній статті хочеться пригадати дві перші історичні дати: 17 і 9 лютого, себто день народин нашого Патріярха Отця Йосифа та Його звільнення з московської неволі. Немає сумніву, що в обидвох цих річницях слідна Божа рука. Боже Провидіння призначило Блаженнішому Отцеві Йосифові величне, а водночас і трудне завдання, а саме страждати для величі Української Католицької Церкви і всього нашого народу. Блаженніший Отець Йосиф тернистим шляхом і жертвою ісповідництва та мучеництва підніс престиж Української Церкви в християнському світі та пише одну з найкращих, найсвітліших сторінок її історії. А Бог обдарив Блаженнішого Отця Йосифа великим розумом, апостольською ревністю, непохитною моральною силою і сильним духом. Щоб накреслити вірний образ повного життєвого подвигу Отця Йосифа, то на те потрібно більшої віддалі часу. Майбутній історик нашої і вселенської Церкви напише вірну історію про величну постать нашого Ісповідника Христа ради, а також буде стверджена правда, що Блаженнніший Йосиф жив, творив і боровся за права Христової Церкви в Україні в часі фаталістичного декаденсу культури та кризи моралі. І тільки свідомість безпереривної Божої помочі в змаганні за прославу Спасителя і Його вічної правди, безстрашність і певність в успіх у всіх справедливих починах Блаженнішого Отця Йосифа, можна зрозуміти Його послідовне змагання за вікове прямування до структурального завершення нашої Церкви у Її власному патріярхаті! Бо не зважаючи на різні перепони та труднощі з усіх сторін, Блаженніший Отець Йосиф стояв і стоїть твердо та непохитно на справедливому становищі, прямуючи до наміченої мети.

На тлі величі та історичного подвигу Отця Йосифа, як борця за перемогу Христової правди не тільки в поневоленій Україні, але в цілому світі, Його значення стосується не тільки для нашої батьківщини, але й цілого вільного світу. Він на папському синоді так бо й прорік: «Нехай згине світ, але хай запанує справедливість»! Заслуги їх Блаженства перед Церквою такі великі, що їх немає потреби тут вичисляти подрібно, а радше можна їх підтвердити цитатами з характеристик, висловлених авторитетами з-поза українського світу, як: Папа Пій XII, папа Іван XXIII, а навіть папа Павло VI на початку свойого понтифікату, кардинал Чіконіяні, архиєп. Бонамін та ін. Всі вище наведені авторитети в Христовій Церкві, висловлюючись із подивом про Блаженнішого Отця Йосифа, мали на увазі перш усього Його тернистий шлях у часі 18-літньої неволі в Сибірських тайґах, у концтаборах невільничої праці та в катівнях смерти. Бо московські атеїсти не зломили Отця Йосифа впродовж отих 18-річних тортур і нелюдських знущань. А він терпів і страждав за Церкву, за нарід український і за вірність апостольському престолові св. Петра. Із місця перебування у середньому Сибірі, митрополит Йосиф зробив центр мовчазної Церкви, розуміється Української Церкви. Він виконував свої архипастирські обов’язки, писав — пастирські листи, призначував священиків по різних околицях Сибіру, Уралу, Казахстану і де тільки перебували українці, переселені-вивезені примусово. Так була основана катакомбна Українська Церква митрополитом Ісповідником Отцем Йосифом Сліпим, яка триває і діє по сьогодні! У 1957 р. митрополит Йосиф обходив 40-річчя священства, одначе не мав змоги відслужити Святу Літургію. З цієї нагоди папа Пій XII вислав Отцеві Йосифові власноручно написаного листа, благословляючи Його як Ісповідника за віру Христа ради! Розуміється, що лист цей не дійшов до митрополита Йосифа, але вістка про це письмо таки дійшла до нього. Московські атеїсти запропонували митрополитові Йосифові «волю» і патріяршу митру за ціну переходу на московське православ’я, одначе відповідь була тверда і коротка: «3 Москви ми віру Христову не прийняли і ніколи не приймемо»!

Митрополитові Йосифові московські каґебісти ламали ребра й пальці на руках, але він не каявся і терпів без нарікань. Тому папа Пій XII так висловився про Блаженнішого Отця Йосифа: «Його ім’я залишиться назавжди благословенне в Христовій Церкві, а його важкі кайдани неволі промовляють голосніше, ніж живе слово»!

Дня 9-го лютого 1963 р. сталося справжнє чудо в житті Отця Йосифа Сліпого. Після 18-тирічної каторги на Сибірі він прибув до Риму. Арештований Митрополит Йосиф і засуджений не у Львові, але в Києві, засуджений за непоповнені «злочини», які московські «судді» йому та його Владикам приписували, пішов на Сибір як в’язень, а вернувся до Риму як Ісповідник і мученик. Блаженніший Отець Йосиф не хотів покидати свою катакомбну Церкву та вірних в Україні та в цілій московській імперії. Одначе висланник Ватикану заявив йому, що папа Іван XXIII кличе його на Вселенський Собор Ватиканський II. Тоді щойно Митрополит Йосиф мав сказати згідливо: «Іду в послусі»! Вістка про прибуття Києво-Галицького Митрополита Йосифа до Риму зелектризувала весь християнський світ, а нас українців зокрема. На волю бо вийшов, знову завдяки Божому Провидінні, по 18 роках мучеництва Блаженніший Отець Йосиф, що як сказано в святому письмі, «був мертвий і ожив». Їх Блаженство неначе проказав вільному світові слова церковної пісні «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико». Папа Іван XXIII, вітаючи нашого Ісповідника, плакав з радости та дякував Христові за визволення довголітнього в’язня за Христа Бога та за Церкву. Не будемо на цьому місці багато говорити про достойну особу їх Блаженства. Отець Йосиф уже в перших днях свойого побуту на волі сказав, що «ідеться не про мою особу каторжника, але про мою Церкву»! Одначе треба кинути кілька думок на промежуток часу від 9 лютого 1963 до 9 лютого 1979 p., точніше на останні 16 років волі їх Блаженства Отця Йосифа. Хоча це розмірно короткий час жертвенної праці їх Блаженства, то про те в історії нашої Церкви на поселеннях і на рідних землях України заіснували такі важливі зміни, які матимуть величезний вплив на майбутнє існування українського народу. Кажемо народу, бо його існування і розвиток тісно пов’язані з його Церквою.

Поставмо питання: що було б сьогодні, якщоб на волю не вийшов Києво-Галицький митрополит Отець Сліпий? Гляньмо правді, чи пак дійсності у вічі, проаналізуймо навіть побіжно нашу ситуацію по закінченні Другої Світової Війни в 1945 р. Для нашої Церкви і народу почалось своєрідне «вавилонське переселення». Москва офіційно заперечила існування Української Католицької Церкви в Україні. Вона була поставлена поза законом. Велика частина народу мандрує на Захід. Церква наша в тих країнах перша взялася до праці, очевидячки душпастирської. Думалось, що все організаційне зроблено, бо створено нові екзархати, єпископства, а навіть і митрополії. Почалося спокійне життя за парафіяльними плянами, а в найкращому випадку на екзархальній базі. Ми стали еміграцією, до якої почали підповзувати такі небезпеки, як погоня за грошем, внутрішнє розбиття, почуття меншевартости, асиміляція, інтеґрація, а на церковному відтинку латинізація, анґлізація, еспанізація у різних і непомітних формах. Ми всі почали працювати без в із її на майбутнє. Ми поволі почали достосовуватися до потреб окруження і часу. Тут і там можна вже було чути зрезиґновані слова: «Головою муру не розіб’єш», «України тут не збудуємо», а «Церкви не врятуємо»! І так почалась наша летаргія у якій були б ми тривали й досьогодні. Але 1963 рік пробудив нас із отого просоння. Нас схопила тривога. В Україні іде процес тотальної русифікації, а по чужинах нашого поселення і нарід і наша Церква не творять єдности-цілости. Їх Блаженство прилюдно сказав нам усім, «що те, що поділене скоро розпадається». Уже в жовтні 1963 р. на другій сесії Ватиканського Собору в Римі їх Блаженство видвигнув історичне домагання нашої Церкви, поставивши внесок про піднесення Києво-Галицької Митрополії до гідности патріярхату! Ця історична справа розбурхала плесо нашої Церкви на всіх поселеннях нашого народу. Їх Блаженство поставив перед нашими Владиками, священиками та мирянами домагання об’єднання нашої Церкви в одну цілість на патріярхальній базі і про один церковний провід на синодальних принципах. Він пригадав нам усім, що в недалекому майбутньому треба буде станути до відбудови Христової Церкви в Україні, тому Патріярхат є конечний і його нам не заступлять різні латинські конференції. Історик мусітиме написати, що в 1960 роках відновилась давня мрія української Церкви про Патріярхат і, що з того часу почалось завзяте наше змагання за його осягнення з твердим рішенням: «Ми Патріярхат мусимо мати»! Оця велика ідея їх Блаженства напрямила наш зір до висот, «великого бажати», твердив тоді й тепер Отець Йосиф. Отими гаслами про єдність Церкви й народу, про патріярхат їх Блаженство напрямив наш зір і наші думки до Бога, а водночас і до України! Оте наше духове переродження це здобуток появи їх Блаженства на волі та жертвенної і безупинної праці Отця Йосифа. Ми не згадуємо всіх матеріяльних надбань їх Блаженства за цей короткий час 16 літ. Це окрема тема для історика.

У 87-річчя народин їх Блаженства та ревної його праці у тих може неповторних останніх 16 роках т. зв. волі ми бажали, щоб усі ми, владики, священики та миряни вслухалися у слова Псальмопівця: «Нехай Господь вислухає Тебе і нас усіх; нехай ім’я Бога захистить Тебе й нашу Церкву, нехай підтримує Тебе зі Сіону, нехай згадає усі Твої терпіння-офіри і всеспалення Твоє хай прийме. Хай вчинить Тобі, що бажає Твоє серце і здійснить усі Твої задуми. Радіймо Твоїй перемозі та іменням нашого Бога піднесімо стяги»!

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>