Коли наш погляд зупиняється на словах — «тернистий шлях», то у нашій уяві відкривається і постає жива й болюча, а одночасно й вічно хвилююча картина Христових страстей, Христового тернистого шляху, Христової смерти — розп’яття — ради нас, людей грішних. Все і завжди на саму згадку про тернистий шлях у нас постають нові й неповторні роздуми над тією незабутньою істиною, що сповнилась тому майже дві тисячі років. В нашій уяві постає заплакана Божа Мати, яка, коли Христа зняли з хреста, просила Йосифа й Нікодима, щоб їй дали подержати на своїх руках вже мертвого Ісуса — її дитину. Многострадальна мати голубила, пригортала, цілувала і обмивала свого улюбленого сина своїми чистими, рясними сльозами і просила, щоб її поклали до домовини разом з Христом. І плакали з нею тих декілька милосердних жінок і чоловіків, що були в цій хвилині біля розжаленої і засмученої Діви Марії. Хвилина трагізму. Ось цей тернистий шлях, що закінчився хвилиною трагізму, став змістом і дорогою людського життя.
І так при згадці тернистого шляху наша думка мимоволі зупиняється на окремому часі в році — часі Великого Посту, який є приготуванням до світлого, все радісного і глибоко змістовного Христового Воскресіння. Великий Піст — це час для роздумів над тим, що сталось і чому сталось, а разом, як нас учить свята Церква, для особистого підрахунку совісти. Призадуматись над тим, ще ми зробили за пройдений час і в кінцевому заключенні, щоб очистити свою душу від всякого вільного і невільного гріха. Це час глибоких роздумів, щоб у наслідок їх зустріти в душевному очищенні неповторне Христове Воскресіння, що стало перемогою світла над темрявою, перемогою над силами ада, за вічне життя людства. В цих роздумах вилонюється одна основна думка, а саме: дорога до Воскресення веде через цей тернистий шлях, через муки, пониження, страждання і Велику П’ятницю — розп’яття. Власне найближчим до Ісуса Христа апостолам було важко зрозуміти ось цей тернистий шлях, бо перед ними була закрита тайна, що шлях до Воскресіння веде через муки і смерть. Перед нами ця істина є відкритою, і ми всі свідомі цієї незаперечної правди. Тому в тяжкі для нас хвилини ми повинні завжди пам’ятати тернистий шлях, що в кінцевому розрахунку веде до перемоги — Воскресіння.
Поруч з цими особистими роздумами насувається думка, що не тільки варто, але конечно потрібно роздумувати також над ситуацією нашої Церкви або хоч зробити спробу і знайти, в якому стані вона знаходиться та знайти для неї місце під сонцем. Хіба ж ніхто не заперечить так по цей, як і по той бік Залізної Завіси, що наша Церква була на тернистому шляху довгі, довгі роки, але чи цей шлях вже закінчився, чи дальше продовжується? Напевно, ліквідатори нашої Церкви в Кремлі скажуть, що більше нема Української Католицької Церкви, бо вона «воз’єдналась» в 1946 p., але незалежно від цього за нею ганяються, шукаючи її в підпіллі — катакомбах. Могучі володарі Кремля не спроможні подолати Української Церкви, бо ж у Святому Письмі сказано, що навіть сили ада не подолають Христової Церкви.
Постараймось також придивитись і побачити, в якому стані знаходиться наша УКЦерква в діяспорі. Може декому видаватись, а пощо це робити, коли наша Церква у вільному світі може вільно розвиватись. Воно це правда, але не вся правда, бо познаходили різні «юрисдикції», а скільки й без жодних «юрисдикцій» обмежується нашу УКЦеркву у Її самовияві, у її самобутності. Отже, пригляньмось, чи вона далі знаходиться на тернистому шляху, чи, може, зближається до свого, давно заслуженого, радісного воскресення? Тут можна зробити беззаперечне твердження, що наша Церква знаходиться в такому зачарованому колі, що визначення буде залежати від того, хто даватиме відповідь. Якщо буде відповідати вільнодумаюча людина, то вона ствердить те, що є. А людина залежна або з певними надіями на невідоме все приплеще і скаже, що все добре.
Байдуже, чи це комусь подобається, чи ні, але наша Церква все ще переживає «Велику П’ятницю». Не зважаючи на те, що цю п’ятницю стараються по-всякому прикрасити. В минулому перед нашою Церквою ставились різні передумови, включно з заборонами. Сьогодні поки що все це залишилось, але в дещо змінених, менше разючих формах. Коли йдеться про главу нашої Церкви, Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси-України, Блаженнішого Отця Йосифа, то йому висловлюються оправдані признання та заслуги. Але нашу Церкву, як таку, держиться цупко, щоб Вона, борони Боже, не вирвалась з-під контролі, щоб не робила самостійних кроків і не визначувала своєї власної самобутности.
Для зовнішнього ока ніби все є в найкращому порядку, але коли приглянутись до внутрішнього змісту, то око не має на чому спочити. Ось вже відбулись два папські синоди наших владик. До речі, підкреслення, що це були папські синоди, не належать нам, але так їх визначив сам Папа Іван Павло II. Про їхнє значення не доводиться тут зараз писати, але з певністю можна ствердити, що їх значення є менше, як роля римо-католицьких єпископських конференцій. До речі, права помісних Церков були більші за римо-католицькі єпископські конференції. Варто застановитись і подумати, що ми зробили і що можна зробити для покращення ситуації нашої Церкви. І так роздумуючи про тернистий шлях і підсумовуючи пройдене нашою Церквою по той і цей бік залізної завіси, доводиться з жалем ствердити, що дорога нашої Церкви до радісного воскресення ще далека.
Хоч «Велика П’ятниця» триває довго, але побіжні українські миряни терпеливо, достойно і гідно чекають, моляться та працюють для її переможного воскресення. Наша Церква-страдниця потребує не втішних гарних слів, але безпосередніх діл. Наша Церква все ще на тернистому шляху, але маймо сильну віру і надію, що Воскресення перед нами і що правда скоріше чи пізніше переможе. Молім Всевишнього Господа Бога і воскресшого Христа, щоб нам допоміг, дав силу волі видержати цей тернистий шлях нашої Церкви до кінця.
М.Г.
