Терор сучасної червоної Москви не легший за царський

Нижче друкуємо короткий уривок з мемуарів французького публіциста про Українську Католицьку Церкву, переслідувану царською Росією, що були написані 132 роки тому, себто в 1854 р. Цей спогад в українському перекладі було надруковано у «Календарі Голосу Христа-Чоловіколюбця» за 1951 рік.
Ці спогади настільки цікаві своїм змістом, що варто їх сьогодні пригадати
і поруч з цим провести деякі паралелі, щоб побачити, яка існує послідовність сучасного з минулим. Хоч емблеми змінились, себто царський двоголовий орел замінено на серп і молот, але незмінно залишилась та сама тюрма народів, залишились ті самі, тільки більше вдосконалені, методи терору.

Правда, сьогодні до фізичного терору долучено психологічний терор, т.зв. «психушки», що ними намагаються цілковито фізично й ментально вбити людину. Клясичним прикладом був, мабуть, один з перших Леонід Плющ, у якого вбивали вільну, творчу думку, творчі дерзання. Плющ не був першим і не останнім. Під сучасну пору є сучасний апостол Христової Віри — Української Католицької Церкви — Йосип Тереля. Те, що пройшов на своєму не так дуже довгому життєвому віку Йосип Тереля, прямо трудно повірити. Але сучасним душогубцям, які нібито прагнуть «миру», не вдалось зламати Йосипа Терелі…

До речі, спогади, що їх друкуємо, написав не українець, але людина, що була далеко від кордонів Росії і російської дійсности, французький публіцист, який мав нагоду безпосередньо все це бачити. Він же був зашокований, бо ніколи перед тим не міг навіть подумати, що щось подібного могло статись. Цього не можна було навіть порівнювати до французької революції. Він пише: «…Його Імперська Милость потрапить катувати і вдарити навіть тих, що їх уже ограбував з усього…».

«Я переконаний у тому, — каже наш висланець, — що неможливо праведникові витерпіти більше страждань, як це діялось там, де я проходив, як безрадний свідок отієї дикої люті, що її промахи множаться перед лицем цивілізованої Европи». Погляньте, що діється сьогодні. Чи не мовчить цивілізована Европа? Що сталося сьогодні на наших очах у цивілізованих Сполучених Штатах Америки? Хоч Мирослав Медвідь просив — «рятуйте», його ж все таки віддали в зуби КДБ.

Автор пише: «Ці факти прямо заперечить московська, німецька,
французька преса. Але питайте усіх тих, що мандрували по Росії,
без огляду на їх погляди та вірування, але людей доброго серця».
На жаль, і сьогодні так реагує вільна преса, але ми знаємо, що дійсність є інша.

Дальше мільйони, десятки мільйонів неповинних людей караються у застінках КДБ і на далеких засланнях та безпорадно гинуть.

Пригадаймо, як сорок років тому кремлівські вожді при допомозі з хрестом на грудях Патріярха Алексія ліквідували Українську Католицьку Церкву, виарештувавши всіх владик. Перед тим ці самі душогубці зліквідували Українську Православну Церкву на чолі з Блаженнішим Митрополитом Василем Липківським. Шкода, що як тоді, так і сьогодні, не видно серед росіян тих білих круків,
які мали б відвагу стати в обороні правди, християнської правди і в загальному людської гуманности. Правда, ми не збираємось посуджувати за всі ці вчинені українському й іншим народам і нашій Церкві неймовірні звірства, але не бачимо тих серед народу, що засуджували б цей стан. Може, тяжко вимагати від тих, що там, а де ж ці росіяни, що живуть у вільному світі?..

Редакція

… На всю Росію зосталось тільки два католицькі єпископи і то не ординарії. Дуже багато єпархій уже довгі роки без пастирів. Кам’янець-Подільська єпархія у такому положенні вже п’ять літ.

Цар нічим не гребує. На тисячу ладів доходить до своїх злочинних намірів. Він вміє прикидатися, ждати, послуговуватись хитрощами, обіцянками, присягою. Єхидно вигадує він все нові пакості, все новий підступ та диявольську брехню. Так діє в губерніях, де зустрічає різкий опір. Але раз відчує цар свою перевагу, то накидається на жертву брутально, безпощадно і нікчемно. Терором і насильством цар перевів у церковну схизму більше п’ятисот тисяч католиків за цих чотири чи п’ять літ. Тут побачиш, як жандарми перекинулись у місіонерів: із імперським указом в руках і нагайкою, із барилами горілки на возах шляються по селах, обпоюють до нестями безталанних селян, а тоді похмелених заставляють приєднуватись до православ’я та вирікатись Святішого Отця. Оце вам апостоли, достойні свого віровизнання, слуги, достойні свого наставника.

Мохаммед ширив мечем своє віровизнання і так здобував нових ісповідників, нечулих на інші засоби навернення. В Росії канчук — символ віровизнання, непогрішимий доказ правди. Канчук врешті доводить до вірозречення тих, яких горілка, оцей дух — освітитель цієї Церкви, тільки лиш сколихнув. А «упорствующих» ограблюють кати з усього: на глум проганяють геть, зсилають на Сибір, замикають в московські манастирі, що бувають за лютішу кару, як заслання на Сибір.

В деяких околицях, де народ енергійно спротивився, цар-гонитель наказав несподівано вивезти греко-католицьких душпастирів і заступити їх попами, що перебрались й прикидалися католицькими священиками. Оттак підло обмануто цілі села. А що вже говорити про люті переслідування Сестер-Василіянок, про що впевнено свідкують люди із околиць, де стояв їх манастир. Москвини прямо заперечили існування цієї обителі!

Декілька місяців тому з жахом дізнались ми про те, як канчуками змушувано десяти — до тринадцятилітніх дітей одступити від віри батьків. Ані їхній дитячий вік, ані сльози, ані рішуча заява, що вони залишаться католиками, не зворушили катів. Протест скерували до генерала — команданта району. Цей рівнодушно відповів, що треба прагнути дня, коли «буде тільки одна Церква та одна отара».

Заява московського батюшки, потверджена двома свідками, вистачає до посвідки, що даний католик приєднався добровільно до московської Церкви. Але ще більше плюгавий являється приказ, виданий усім католицьким священикам — викреслити з своїх реєстрів усіх католиків, охрещених за шістьдесят минулих років греко-католицькими священиками. Оцих нещасливців без винятку вкинено в пельку схизми. Така ж доля зустрінула й тих греко-католиків, що раніше прийняли латинський обряд.

Що ж лишається на оборону проти таких злочинів? Ніщо. Бо єдина влада, єдиний закон — це воля самодержця, підлого спричинника оцих мук. Це він сам приказує і довершує оці диковинні витівки. Цар розпоряджається життям людей та їхніх душ, подібно до того гончаря, що держить у руках груду глини. Ніщо не зворушує його. Захотілось йому розторощити жбан, то і товче його.

О, якби то світ дізнався, що діється в Московії!

Яка чорна розпач розточує ці на смерть залякані серця!

Сила силенна цих християн, силоміць загнані у схизму, серцем і душею остаються в зв’язку з Римською Церквою.

Не зважаючи на грошові гривни, що їх їм накладає Москва за кару, не зважаючи на люті побої і катування, вірні сміливо відказуються ходити до московських церков та опоганюватись приявністю наказних царських батюшок. Та одночасно не дозволено їм звертатись до служителів католицького культу, бо ж влада прагне їх од нього відорвати. Навіть на годину смерти заборонила Москва шукати потіхи в католицького священика. На саму підозру такої сповіді вмираючих, царські жандарми зразу арештували священика, кували в кайдани, зв’язували шнурами та волікли етапами на Сибір або до православного манастиря.

Чоловічі манастирі в Московії — це вам справжнє пекло мізерії та злочину. Тут запротореного католицького ієрея полишають зовсім без св. Тайн і змушують виконувати нікчемні услуги. Його спихають до ролі отверженного наймита оцих мерзенних і кровожадних монахів, достойних побратимів отих черниць, про яких з такою огидою пише Мінська ігуменя. Не досить їм словами зневажити в’язня. Скажені ченці б’ють священика безпощадно, так що його муки не устають ні на хвилину. Якщо ж по багатьох роках такого ув’язнення нещасному таки пощастить дождатися волі, то опричники з поліції неустанно шпигують у місцевості, де дозволено поворотцеві жити, з забороною служити літургічні та інші ієрейські священодії.

Одну убогу жінку, матір з немовлятком, змусили власті іти два рази пішки до Кам’янця-Подільського, губерніяльного міста, щоб оправдатись там, чому вона не хоче зректися католицької віри. Тоді кинули її в тюрму, морили голодом, били кулаками. Жінка зосталась несхитною. Врешті її залишили в спокої.

Але скільки ж інших людей в подібних обставинах погибли…

Цілі когорти царської поліції шпигують серед закордонних католицьких священиків, що наважились подорожувати по Росії. Зараз по в’їзді в межі Росії піддають запідозреного мандрівця найбільш дрібничковій та дошкульній перевірці, зобов’язують не правити Служби Божої, не проповідувати, ані не виконувати жодної священичої дії без особливого дозволу Міністерства віроісповідань. А на цей дозвіл треба ждати довгими місяцями, врешті, приходить відповідь, звичайно, заперечна.

Понурий жах панує серед родин і духівництва. Донощицтво підняли в почот чесноти. На найменше запідозріння жбурляють у тюрму й переслідують там маси нікому неповинних людей. На любий донос одного гарного ранку царська поліція оточує приміщення католицького священика. Не каже, завіщо священика забирають з собою. Ніколи вірні на селі не дізнаються, що сталося з їх душпастирем. Ніхто не посміє навіть поставити запитання в цьому напрямку.

Поліція не зносить, щоб хтось смів непокоїтися про це. Самодержавіє при своїй всемогутності усього жахається. Воно боїться навіть таємного зідхання оцих закріпачених сердець.

Заглиблюючись в ці таємниці самодержав’я, можна часто добачити там наслідки жахливого божевілля, божевілля терору.

Імператор не жахається нічого так, як правди дня. Це здеґенерований варвар, що шукає темряви. Він не тривожиться переслідувати євреїв, бідняків і жіноцтво. Він сміє вмираючим відмовити потіхи останньої години, але звичайний допис у пресу заставляє його бліднути. Якою безмірною погордою розчавить цього царя історія, коли, розглянувши його володіння, закріпить за собою такі висновки?

Оцей герой з комедії, що хвацько підкручує вусища посеред шістсоттисячної армії і називає себе підпорою монархічної системи в світі, це він занапастив у бездільності аж три корони, не стривожив собою навіть липневого правління, а свою величезну власть проявив тільки низкою віроломств, невдачних затій та душогубств. Як назвати оці масові розстріли, що сповнили мучениками всі ці розлогі володіння, де живуть християни. Ні, справді жодний володар цього часу не заслужив на погорду справедливого потомства краще за імператора Миколу І, що виринув із юрби, призначеної на забуття, щоб очолити усіх потвор у людському тілі. І він володітиме з висот цієї високої шибениці, до якої його руки припинають сьогодні Церкву, а Божа справедливість полишить нам тільки пам’ять про хижого катюгу. Він остане славний сумною славою Ірода, що закатував немовлят, як Каяфа, що хотів задушити правду в крові праведного, як той солдат, що вдарив по лиці закривавленого й закутого в кайдани Ісуса.

Але, чекаючи на цей день вселюдського прокльону, тимчасом треба мовчати, нічого не бачити, нічим не турбуватись, бо гадку взяли б вам за злочин і вираз співчуття міг би завести вас на смерть. Цар приховується, хоче виробити собі «алібі». Коли хтось обвинувачує його, не дивись у той бік. А зрештою, часто ти дармо глядів би туди. Вчора, цього ранку, перед хвилиною була там людина, якої зараз немає. Що з нею сталося? Імператор знає про це! Бідаку вкинули в диби, кат замаскований. Не було ні написів, ані підвищення, ані вигуків, ані свідків. Не викопано свіжої могили на цвинтарі, жоден родич не вбрав на себе жалоби: ця людина зникла, це вам усе! Але чи це був хтось порядний, чи, може, злочинець, що він властиво вдіяв? Він здержувався, бувало, біля вбогих і давав їм хліба, любив діточок та навчав їх молитви. Тепер знаєте його злочин. Государ, що находиться поруч, може сказати і сміє сказати, як колись Максим, префект галійців: «Нікому не вільно чванитись своєю невинністю, коли я хочу, щоб він був винуватий». Та при всьому, що вже знаємо, при всьому, що знатимемо опісля, скільки ж жорстокостей стануть заховані в темнощах і ми дізнаємось про них тільки у Судний День! Скільки священиків стогнуть в Сибіру або в грізних тюрмах тільки тому, що вони не хотіли відректися від духовного сану! Тут мушу замовчати наймення осібні місцевин, щоб не наразить нікого на небезпеку. Його Імператорська Милость потрапить катувати і вдарити навіть тих, що їх уже ограбив з усього, тих, що харчать в передсмертному конанні в тюрмах і шахтах! Жінки й матері помандрували на заслання тільки тому, що спом’янули вони, що у них муж і діточки!..

Ці факти прямо заперечить преса московська, німецька, французька. Але питайте тих усіх, що мандрували по Росії, без огляду на їх погляди та вірування, але людей доброго серця. Ви побачите, що ми в нічому не переборщуємо. Якщо б вважливий обсерватор зміг на довше побувати в Росії, поробити собі записки в блокноті та зґрунтувати аж до дна увесь той страшенний лябіринт беззаконня й безправства, то можна б списати історію пекла самого. Я тут відтворюю тільки неповний нарис, але і ця дещиця, що можу її розказати, приносить пільгу моїй совісті.

«Я ввірений у тому, — каже наш висланець, — що неможливо праведникові витерпіти більше страждань, як це діялось там, куди я проходив, як безрадний свідок оцієї дикої люті, якої промахи множаться перед лицем цивілізованої Европи. Мені жалко, що згляди заставляють мене приховати моє імення. Та я вважаю за священний обов’язок в міру моїх сил виявити й обличити оці страшні надужиття тиранії. Я впевнений у тому, що хто читатиме те, ще більше покохає релігію і свободу, і що я здобуду в кожної шляхетної душі одну більш молитву за жертви і осуд — прокляття на катів.

Я прагнув би побачити, як усі католики цілого світу припадають навколішки і возносять руки свої до Бога та молять Його неустанно приспішити день Свого милосердя і Його справедливості!»

Очікуючи цього несхибного дня, коли серп зачне увихатися при пополовілому жниві, нехай же принаймі суд народів натаврує цих кровожадних гонителів релігії і людства та покриє їх ганьбою, що бодай дорівнювала б їх злочинам!

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt