Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Терпіння Патріярха Йосифа

(Промова виголошена на святочному концерті в честь Блаженнішого Йосифа
в Дітройті, 9 грудня 1979 р.)

«Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те,
чого ще бракує терпінням Христовим для його тіла,
що ним є Церква» (Кол. 1, 24).

В цю торжественну хвилину святкування сорокріччя єпископської хіротонії Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого пригадується мені образ незнаного художника, — образ, який знаменито насвітлює життєвий шлях нашого Достойного Ювілята.

На тому образі бачимо молодого священика в літургійних ризах, при Господньому вівтарі: він перший раз служить Божественну Літургію. Проказавши таїнственні слова освячення, неопресвітер підносить вгору дорогоцінну чашу з Пресвятою Кров’ю Богочоловіка. В цій саме хвилині Розп’ятий Спаситель, що його бачимо на високому хресті за престолом, оживає, підносить свої поранені руки, здіймає зі своєї голови терновий вінок і вкладає його на голову щасливого приміціянта. «Сьогодні ти став моїм священиком» каже Христос; «Я — найвищий Первосвященик — терпів і ти мусиш терпіти, бо «слуга не більший від пана свого» (Йоан 15,20). Тож неси цей терновий вінок до кінця свого життя. Твої терпіння будуть благословенням для Моєї Церкви і блистітимуть вічною авреолею небесного щастя».

Справді багатомовний образ. Він пригадує нам ту містерію християнської віри, що добрий священик мусить терпіти, мусить відчути болючі колючки тернового вінка, а це. тому, що він є послідувачем терплячого Первосвященика, «Чоловіка болів» (Ісая 53, 3)

А тепер пригадаймо собі другий образ, не на канві мистця, але дійсну, історичну картину з незабутньої України. Там пам’ятний день 22-го грудня, 1939 року, Празник Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії за юліянським календарем. На Святоюрській Горі, в каплиці митрополичого помешкання, перед святим вівтарем клячить Єрей, Ректор Духовної Семинарії, о. д-р Йосиф Сліпий. Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Никита Будка та єпископ Микола Чарнецький поклали на голову Єрея Йосифа свої святительські руки, проказуючи чудесну молитву «Божественна благодать». Все там віщувало хресний шлях новопоставленого Архиєрея. Ось що писав про це наш Соленізант в 1942 році: «Я був висвячений тайно… Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово. Я не міг ставити перешкоди моїм свяченням, бо в час гонення свячення не є честю, а радше тягарем. За єпископський жезл отримав я дерев’яну палицю митрополита, яку він уже раз був бл.п. єпископові Йосифові Боцянові в Києві, як пастирський жезл. Я дістав також той самий єпископський перстень і той самий архиєратікон. Ці всі речі дуже дивним способом урятувалися перед більшовицьким знищенням у Духовній Семинарії. Я добачував у тому особливіший палець Божого Провидіння». Так, це був палець Божий. «Я терпів, і ти терпітимеш! Я ніс хрест на Голготу за спасення людського роду, і ти нестимеш хрест за твій український нарід, за твою Українську Церкву! Жертвою терпіння я оснував мою Церкву жертвою терпіння і ти маєш відродити мою Церкву українського народу! Ти маєш доповнити на своїм тілі те, чого ще бракує моїм терпінням! А коли міра твого терпіння сповниться, тоді настане тріюмфальне воскресіння Української Церкви».

Це пророцтво Христове почало ставати дійсністю в дуже короткому часі. В червні 1941 року вибухла німецько-більшовицька війна, і враз з нею над головою Кир Йосифа повис смертоносний меч Дамокля. Ось що говорить про це наш Блаженніший Отець Йосиф: «Перед катедру св. Юра заїхав більшовицький танк. Поліція витягнула нас з помешкань і поставила під мур. Енкаведисти роздерли на мені рясу. Так стояли ми дві до три години, а за нашими плечима були скоростріли, ручні ґранати, танки й панцерні гармати. Ми розбудили в собі жаль й очікували смерти». Смерть не прийшла, бо чаша терпіння ще не була повна. Це була перша станція хресної дороги. «Ти мусиш терпіти за Українську Церкву».

Дня 1-го листопада 1944 року відійшов у вічність Мойсей нашої Церкви, Митрополит Андрей Шептицький, і на плечі Кир Йосифа упав увесь тягар відповідальности за судьбу нашої Церкви в Галичині. «Ти мусиш терпіти за Українську Церкву».

11-го квітня 1945 року Митрополита Йосифа і з ним усіх Українських Католицьких єпископів галицької митрополії ув’язнено. Наш Ювілят терпів не так тому, що його позбавлено свободи, але радше тому, що його улюблена Церква осталася без пастиря душ. «Ти мусиш терпіти за Українську Церкву».

В березні 1946 року відбулася пародія так званого львівського «собору», на якому поплентачі червоної Москви схвалили з’єднання Української Католицької Церкви з псевдопатріярхом совєтської церкви, яка діє не символом святого хреста, але символом диявольського серпа і молота. Це насилля над нашою Церквою завдало нашому Митрополитові найбільшу рану, рану його пастирському серцю. «Ти мусиш терпіти за «Українську Церкву».

Потім почався сумний і важкий похід нашого Первоєрарха на Голготу. Його несправедливо засудив комуністичний уряд раз, другий і третій; постійні допити, різні тюрми — часто з виродками людської спільноти, заслання, побої, голод і холод, так що він міг кликати з Апостолом народів: «Куди більше в працях, куди більше в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто» (2 Кор 11,23). «У праці та втомі, в недосипаннях часто, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі! Крім інших випадків моя щоденна настирлива думка — журба про всі Церкви!» (Тамже 27-28). Ці слова св. Павла часто мусіли бути в пам’яті Блаженнішого Отця Йосифа. «Мені судилось нести самому хрест нашої Церкви до переможного кінця, або зложити його у Господа трону», кликав він. «Або вільний з Церквою, або нехай Господь прийме мою жертву», повторяв наш Первоєрарх тоді, коли епіґони Кремлю намовляли його до зради нашої Української Церкви. Він терпів, бо «написано» було: «Ти мусиш терпіти за Українську Церкву».

На тернистому шляху нашого Владики несподівано заблисло ясне світло: в 1963 році Москва звільняє каторжника Йосифа, висилає його до Риму, де на Ватиканському Соборі 2400 присутніх Отців ентузіястично вітають його як ісповідника віри і незламного борця за Христову правду. Папа Іван XXIII дав нашому Ювілятові найкраще помешкання у Ватикані, Папа Павло VI підніс його до кардинальської гідности. Всетаки терпіння Блаженнішого не скінчилося.

Бо як йому не боліти, коли на рідній Батьківщині апокаліптичний дракон, червоний від крови наших віруючих братів і сестер, встромив ніж у саме серце Української Церкви, бажаючи знищити її з лиця землі. Болючий клич Богочоловіка: «Савле, Савле, чому мене переслідуєш?», постійно лунає над широкими просторами України (Діяння 9,4). Тому з ревністю пророка Іллі Первоєрарх Йосиф перед учасниками Ватиканського Собору, на пленарному засіданні кинув огненний клич: «Наша Українська Церква вкрита горами трупів і ріками крови», а світ чомусь мовчить! Безбожники розпинають Містичне Тіло Христове в Україні, а християни сплять!!! «Ти будеш терпіти за Українську Церкву».

Наш Блаженніший Отець боліє також тому, що Українська Церква не є вповні узнана Патріярхальною Церквою. Цій саме ідеї він вложив своє серце, свою душу, всю свою енергію, і він буде записаний в історії Церкви як неперевершений борець за Патріярхат і помісність Української Церкви.

На цьому місці бажаю ще раз підкреслити, що терпіння є ознакою Божого вподобання. Терпінням і жертвою крови на хресті Божественний Спаситель відкупив світ. Жертвою крови Христової діють святі тайни. Жертвою Богочоловіка прощаються гріхи й освячуються безсмертні душі. З пробитого серця Христового на Голготі зродилася Обручниця Христова — Свята Церква. Жертвою «Розп’ятого» Церква живе, розвивається і здобуває собі душі.

Христові вибранці, Богом улюблені душі, мусять іти шляхом терпіння. В пророка Ісаї написано: «Думки бо мої — не ваші думки, і дороги ваші — не мої дороги, — слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги ваші — не мої дороги, — слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від ваших доріг і думки мої вищі від думок ваших» (Ісая 55, 8-9). В доказ любови ми даємо нашим приятелям пахучі троянди. Господь же в доказ любови дає нам терпіння — хрест.

Коли Апостол Петро торжественно тричі заявив Спасителеві: «Господи, Ти знаєш, що люблю Тебе» (Йоан 21, 15-17), Христос, немов узаміну за любов, заповідає Петрові мученицьку смерть на хресті. (Тамже 18-19). «Тому що ти мене любиш, Петре, будеш розп’ятий на хресті». Блаженніший Отець терпить тому, що він любить Христа, і це терпіння його є в аспекті вічности — неоціненим скарбом на землі.

Старозавітній Патріярх Йосиф врятував перед голодовою смертю свою численну рідню, але заки це сталося, він мусів багато терпіти, бо рідні брати його зненавиділи, продали його до Єгипту де він гірко працював, сидів у тюрмі як злочинець і щойно після довгої проби Бог його вивищив: Йосиф став управителем великої єгипетської країни. Терпіннями осягається справжню велич. Терпіння Українського Патріярха Йосифа причиниться до освободження на­шої Церкви.

Старозавітній Патріярх Йосиф мав пророчі сни — візії, які своєчасно сповнилися. І наш Патріярх на засланні в сибірській каторзі мав пророчу в із і ю, про яку він сам згадував нам у Римі в 1963-му році. Йому снилося, що він — Первоієрарх знаходиться в Римі, його вітає Вселенський Архиєрей і численні церковні достойники. Цей неймовірний сон в далекому Сибірі став дійсністю шістнадцять років тому.

Та наш Патріярх мав ще другу візію: він бачив Українську Церкву в тріюмфі воскресння: у Львові церкви відкриті, радісно гомонять всі дзвони, народ веселий, усміхнений, щасливий спішить до Святоюрського Собору подякувати Господеві за свободу Церкви, віри і народу. Цей сон покищо не сповнився, але він напевно стане дійсністю, бо після Великої П’ятниці мусить наступити славне Воскресення, а хресна дорога нашого Блаженнішого Ювілята дуже замітно прискорює нам день сповнення тієї довго леліяної мрії.

Тому сьогодні наш Блаженніший Отець Йосиф промовляє до нас словами, що їх Апостол Павло майже дві тисячі літ тому написав в римській тюрмі, будучи в’язнем цісаря Нерона, писав же він ті слова в посланні до Колосян: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує терпінням Христовим для його тіла, що ним є Церква» (1,24).

Поділитися: