Територія Української Церкви з кінця XVI до кінця XVIII століття

Українська Церква, що вступила в унію з Римом, історично мала значно (більшу територію діяльности, ніж це є зараз. Спробуємо дослідити територію де-факто Української Католицької Церкви на Україні протягом 200 років після укладення Берестейської унії (тоді нашу Церкву називали ще «уніятською Церквою»). Кажемо «де-факто» тому, що територію де-юре Української Церкви становлять і ті простори, які зараз є у безроздільному пануванні Московського Патріярхату.

Перед 1596 р. фактичну територіяльну основу діяльности Київської Церкви становили українські й литовсько-білоруські землі, які поділялися на 8 єпархій: митрополичу Київську, Полоцько-Вітебську, Пінсько-Турівську, Берестейсько-Володимирську, Луцьку, Холмську, Львівську і Перемишльську На Берестейському соборі унію прийняли ієрархи всіх єпархій, крім Львівської і Перемишльської. За перші десятиліття після собору уніятство поширилося у північно-західних українських історико-географічних землях: Холмщині. Підляшші та на заході Волині й Поліссі. Як зазначає о. Г. Лужницький. найкраще унія поширювалася у Холмсько-Белзькій, Волинсько-Берестейській, Луцько-Острозькій та Пінсько-Турівській єпархіях [9, ст. 314-316]. що якраз і були у названих українських землях. Були уніяти і в цент­ральному білорусько-українському Поліссі та у Київщині. Про наявність тут цілого ряду посе­лень у володінні уніятських церковних ієрархів, а отже і про наявність віруючих-уніятів свідчать численні архівні документи [10, № 251, 377, 380, 435, 454, 496, 534 та ін.]. Зокрема, у самому Києві, Софійська, Василівська, Микольська Десятинна, Симеонівська церкви, Видубецький манастир та деякі інші церкви і манастирі належали уніятам.

З 1610 року унія поширюється у західній частині Галичини — Перемищині із Передгір’ям. На середину XVII ст. тут із 3000 церков Перемишльської епархії — 600 належали уніятам [12]. Найбільше уніятів, мабуть, було у Самбірщині, де у Спаськім або Лаврівськім манастирях перебував уніятський єпископ [10, № 634]. Поширенню католицизму східного обряду сприяло утворення (1617 р.) монашого чину василіян, що територіально були об’єднані у єдину Конґреґацію св. Трійці. Манастирські інституції виконували релігійні, культурні, видавничі, просвітницькі функції. Керівництво Конгрегації св. Трійці, навчальні заклади і більшість манастирів у XVII ст. були у білоруських і литовських землях, де в цей час Українська уніятська Церква відчувала потужну територіяльну опору.

Внаслідок відновлення православної ієрархії, польський король у 1633 р. видав «Пункти заспокоєння руського народу». Православним повертався цілий ряд церков і манастирів (зокрема у Красному Ставі, Белзі, Сокалі, Більську, Дорогочині, Стоянові, Володимирі, Грубешеві, Ратному, Києві та в інших поселеннях) [10, с. 227]. Київська митрополія поділялася на православну і уніятську. Білорусько-українське Полісся (Пінська єпархія), частина Волині із Берестейщиною, Підляшшям і Холмщиною (Володимиро-Волинська та Холмська епархії), за винятком окремих протестантських, римо- католицьких (переважно у містах і містечках) та православних громад, були уніятськими. Луцька єпархія (центральна Волинь) була пра­вославною, хоч в унії тут залишалося біля 100 церков [1, с. 263] та 7 манастирів, зокрема Жидичинський під Луцьком [12]. Найміцнішою твердинею православ’я залишалася Львівська єпархія, що займала центральну і східну частину Галичини та західну і центральну частину Поділля. Перемишльська єпархія, як і Київська, поділялися на православну і уніятську. У цей же час унія проникає на лівий берег Дніпра: у Чернігівщину та Сіверщину. Проте тут уніятство не мало значного поширення та існувало недовго. Наприклад, Єлецький манастир у Чернігові належав уніятській Церкві лише у 1635-1648 pp. [4, т. 2, с. 653].

У часи козацької держави Б. Хмельницького (1648-1657) і в наступні роки Руїни найбільш виразно постало релігійне питання, як одна із причин збройних виступів. Становище уніятської Церкви на її території залежало від військової і політичної ситуації. Наприклад, після ряду перемог військ Б. Хмельницького уклалась Зборівська угода, у якій одним із пунктів було обмеження унії хоч би на території козацької держави (основу цієї території становили землі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств). Ще приклад: у 1649 р. Холмська єпархія була віддана православним, а після битви під Берестечком Холмська єпархія знову стає уніятською. В загальному, внаслідок військово-політичних подій, уніятська Церква втратила свою територію на лівому березі Дніпра, а на правому — значно здала свої позиції.

На Закарпатті, за яке боролися австрійці й угорці, на початку XVII ст. була здійснена невдала спроба унії. Ужгородська унія відбулася у 1646 p., але лише у 1716-1721 pp. все Закарпаття стало уніятським. Територіяльно унія поширювалася із заходу на схід. Таке поширення унії було наслідком того, що Пряшівщина та Ужгородщина зазнавали впливів католицизму, а схід Закарпаття (Мармарощина) — православ’я і протестантизму. На Закарпатті діяла Мукачівська єпархія, яка була підпорядкована угорській митрополії із центром в Остригомі (Естергомі). Таке адміністративне підпорядкування і роз’єднаність із Київською митрополією посилювало асиміляцію закарпатських українців. Мукачівська єпархія включала і частину етнічних румунських, угорських і словацьких земель. Так, у XVIII ст. єпархія охоплювала такі комітати: Спішський, Шариський, Земплинський, Ужанський, Березький, Мармароський, Угочанський, Абауйський, Гемерський, Торнаський, Боршодський, Саболчський, Сатмарський [1, с. 508]. Суцільна українська етнічна територія входила до складу лише 7 перших перелічених комітатів. Українські землі становили приблизно 1/2 всієї площі єпархії. Мукачівська єпархія у середині XVIII ст. налічувала 800 церков, 700 священиків і 250 тис. вірних [11, с. 144].

Кінець XVII — початок XVIII ст. характеризується розширенням території уніятської Церкви. Переломним моментом для цього, вважаємо, був 1686 p., коли було укладено «Вічний мир» Росії із Польщею, і Московський Патріярхат підпорядкував собі православну Київську митрополію. На початку 90-их років XVII ст. в унію повністю переходить поділена до цього на православну і уніятську Перемищина. Із 1699 р. Поділля (яке до цього кілька десятиліть було під владою турків) перейшло до Речі Посполитої, а українці — з-під юрисдикції грецьких православних ієрархів до українських уніятських. У наступні роки просторове поширення уніятства продовжувалося. У 1700 р. до унії приєдналася Львівська єпархія, що охоплювала більшу частину сучасної Галичини, а у 1702 р. — Луцька, хоч на цій території українці-католики були і раніше. Як зазначалося вище, на початку XVIII ст. уніятство поширюється і на все Закарпаття. Розширення католицизму східного (українського) обряду відбувалося і внаслідок заселення великих просторів між Дніпром і Пд. Бугом, що були безлюдними із часів руїни.

У середині XVIII ст. територія Україн­ської Католицької Церкви досягає свого апогею. Нез’єднаних в унію українців у межах Речі Посполитої та Австрійської імперії лишилося дуже мало. В 1761 році у Перемищині не було жодної православної церкви [2, с. 403]. На Прикарпатті залишався православним до кінця XVIII ст. лише один манастир Скит Манявський (як доводить відомий дослідник історії Скиту Манявського Іван Скрипник, скитська братія все ж була в унії між 1710 і 1720 роками). У Київському і Брацлавському воєводствах було тільки 20 православних церков [13]. Більшість православних, мабуть, була у південно-східному «кутку» українських земель під Польщею (із містами Чигирин, Сміла, Канів), обмеженому із сходу і півдня польсько-російським кордоном. Тут були відомі Мотринський та Мошнівський православні манастирі, тут поставало гайдамацтво. Але унія і тут була в кількох приходах [7, с. 13]. За іншими даними, на Київщині та Поліссі було 1902 українські католицькі парафії, а православних — тільки 15-20 [9, с. 417]. У 1734 – 1754 pp. до Київської митрополії належало біля 10 млн. вірних [9, с. 417] і 10 тис. парафій [14]. Хоч частина уніятів переходила у латинський обряд і польонізувалася, проте уніяти становили велику частку міського населення (у великих містах було також багато римо-католиків і протестантів, а у містечках — юдеїв) і абсолютно переважали у сільських поселеннях, в яких тоді проживала більшість населення українських земель. Словом, XVIII ст. (без перших і останніх десятиліть) — це період найбільшого поширення католицизму східного обряду на українських землях за всю його історію.

Українська Католицька Церква в цей час займає простір від Дніпра до Вісли, від прибалтійських земель до Карпат із Закарпаттям, обмежуючись на сході і півдні державними кордонами, а на південному заході й півночі виходячи за межі української етнічної території. Адміністративно ця територія поділялася на 10 єпархій, українські землі входили до складу 8 із них (табл. 1).

Власне український греко-католицизм окреслювався наступними межами

1. На сході: польсько-російськва кордоном, що проходив по Дніпру, оминаючи із заходу Київ із невеликою територією Правобережжя (по річках Стугна та Ірпінь), далі знов по Дніпру, аж до впадіння з правого боку в нього р. Тясмин.
2. На півдні: по кордону із Запоріжжям — по річках Тясмин-Вись-Синюха аж до Пд. Бугу. Звідси по кордону із Османською імперією (Єдисянською ордою і Молдовою), що проходив від Буту по річках Кодима і Ягорлик до Дністра, вгору по Дністру аж до гирла р. Вовчухи. Тут кордон (в районі Городенки і Заліщик) круто повертав на південь, стинаючи із заходу православну Буковину і проходив по прямій до Снятина. Звідси по річках Прут. Черемош, Білий Черемош аж до гори Жупанія-Буковиняне, що на межі між Буковиною і Мармарощиною. Тут межа українського католицизму перетинала державний кордон Речі Посполитої та Австрійської імперії і на Закарпатті співпадала із поширенням українського етносу (приблизно по лінії: Руськова-Сигіт-Севлюш-Мукачеве-Ужгород).
3. На заході: від Ужгорода на захід і північ гірським українським півостровом Пряшівщини і Південної Лемківщини, перетинаючи австрійсько-польський кордон у районі Старого Санча і виходячи у Галичину. В межах Речі Посполитої українці-уніяти жили на схід польсько-української етнічної межі (приблизно: Шляхтова-Коросно-Лежайськ-Щебрешин-Парчів-Соколів-Сураж).
4. На півночі український католицизм окреслювався межею (досить невиразною) українських і білоруських етносів (приблизно: Сураж-Вигонівське озеро — попри Лунинець до Прип’яті й Прип’яттю до Дніпра). (Державні кордони та етнічні межі визначено за [3] і [8]).

Уніятська Церква на українських землях існувала лише в цих окреслених межах. Правда, є відомості про два уніятські манастирі у Києві [9, с. .430], але ці відомості досить сумнівні (їх заперечує відомий проф. О. Оглоблин).

Тимчасові територіяльні зміни уніятської Церкви на Правобережній Україні відбулися в кінці 60-их на початку 70-их років XVIII ст. Ці зміни були спричинені гайдамацьким повстанням, відомим під назвою Коліївщина, та наявністю на Правобережжі російських військ, які придушували це повстання. Як відзначає М. Коялович, на південний схід від лінії простягання російських військ (від впадіння Прип’яті у Дніпро через Овруч, Житомир, Бердичів, Любар до австрійського кордону (до р. Збруч)) «все було забрано в уніятів» [7, с. 146]. Коли російські війська відійшли, то «в 1773 р. в Київській єпархії було вже 1743 українські католицькі церкви, а вірних російському православію — тільки 186» [11, с. 104].

Впорядковувалася і функціональна структура уніятської Церкви. Замойський синод (1720 р.) прийняв ряд важливих рішень. Зокрема, духовенство висвячувалося тільки на конкретну територію, єпископи почали робити візитацію парафій, а самі парафії об’єднувалися у деканати. Межі єпархій не обов’язково збігалися із адміністративними межами воєводств і повітів чи комітатів.

Українські василіянські манастирі об’єдналися в окрему Конгрегацію Покрови Матері Божої, а в кінці XVIII ст. василіянський чин територіяльно був поділений на провінції Литовську, Білоруську, Галицьку і Коронну (Руську), назви яких говорять про територію, що охоплювалася цими провінціями. Всіх манастирів на цей час було 144 із 1225 монахами [4, т. 1, с. 213]. На Закарпатті була створена окрема василіянська провінція із центром у Мукачеві. При манастирях були школи, засновані на зразок єзуїтських колегій. Були також і вищі школи: в Полоцьку, Холмі, Володимирі-Волинському, Луцьку та в інших містах. Головні видавництва були у Почаєві на Волині та в Уневі у Галичині. Жировичі у Білорусі, Почаїв на Волині, Чернеча Гора біля Мукачева та Марія-Повч у Закарпатті, інші відпустові осередки та місця із чудотворними іконами стягували до себе тисячі прочан.

Після поділів Речі Посполитої (1772-1795 pp.) в історії територіяльної діяльности Української Церкви настав новий великий період, який можна умовно назвати «галицьким», на відміну від «київського», що тривав у XVII – XVIII ст.

Отже, XVIII ст. (без перших і останніх десятиліть) — це період найбільшого поширення Української Католицької Церкви на укра­їнських землях. Практично всі землі на захід від Дніпра (крім Буковини, де греко-католики з’явилися наприкінці XVIII ст.) становили в цей час фактичну територію Церкви. Тому діяльність Української Греко-Католицької Церкви, яка нині проводиться на центральних і східних землях України є історично справедливою і вимагає подальшого поширення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). Львів: Каменяр,1996, 567 с.
2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. Київ: Наук. Думка, 1992, 544 с.
3. Дністрянський М. С. Кордони України. Територіяльно-адміністративний устрій. Львів: Світ, 1992,144 с.
4. Енциклопедія Українознавства: 2 вид. словникове. В 10 т., Париж-Нью-Йорк: НТШ: 1955-1984, т. 1-10.
5. Ковальчук А. Історико-географічні особливості поширення уніятства на українських землях у XVII ст. Історія релігій в Україні, с. 92-94.
6. Ковальчук А. Територія діяльности уніятської (Греко-Католицької) Церкви у XVIII ст. (період найбільшого поширення Церкви в Україні). Тези повідомлень VII Міжнародного круглого столу. Львів, 1988.
7. Коялович М. История воссоединения западно-русских униатов старых времен. Спб, 1873, 404 с.
8. Лоза Ю. Україна. Оглядова мала. Пояснювальний текст. Київ: Мапа ЛТД, Укр. АГП, географічна основа, 1994.
9. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. Філядельфія: Провидіння, 1954,723 с.
10. Описание документов архива западно-русских униатских митрополитов. Т. 1, 1470-1700, Спб, 1897,502 с.
11. Панас К. Історія Української Церкви. Львів: Трансінтех, 1992,160 с.
12. Покровський И. Русские епархии в XVI-XIX вв., их открытие, состав и пределы. Т. 1 (XVI-XVII вв.). Казань, 1897, с. 440.
13. Субтельний О. Україна. Історія. Київ: Либідь, 1991, с. 174.
14. 400/350 річниця Берестейської та Ужгородської унії. Львів, 1996, с. 6.

Таблиця 1.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІЯЛЬНА СТРУКТУРА УНІЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ

* Фактично уніятські митрополити перебували найчастіше: у XVII ст. в Новгородку (суч. Білорусь), в XVIII ст. — у Радомишлі (Житомирська обл.).

Поділитися: