Трагедія Церкви

(Продовження з червневого числа)

А тим часом на вулицях Львова буяла перша повоєнна весна 1946 року. Як і було заплановано, ще 2 березня 1944 року, коли Сталін вперше доручив Г. Карпову «опрацювати» низку заходів щодо ліквідації Греко-католицької Церкви, яка не скорилась перед тираном і не стала його прислужницею, отримавши клеймо ворожої проти радянської влади, тому що «зайняла абсолютно нетерпиму в політичному відношенні позицію…», — ідею скликання і проведення Собору Греко-католицької Церкви західніх областей України «вміло» приписали ініціятивній групі, про яку йшла мова в інструкції Г. Карпова ще із березня 1944року.

Принагідно зазначимо, що протягом десятиліть офіційна радянська історіографія постійно повторювала версію спецслужб, мовляв, чого ви прагнете, Львівський Собор був підготовлений самими греко-католицькими священиками, які завчасно проголосили про необхідність возз’єднання з РПЦ.

Необхідно раз і назавжди покінчити з такими «науковими» сентенціями, які й досі сприяють розпалюванню ворожнечі між віруючими, розбрату між Західньою і Східньою Україною.

Адже аналіза вищенаведених архівних документів свідчить, що цей фарс був підготовлений службами державної безпеки і являє собою безпрецедентне втручання радянської держави у справи Церкви на користь іншої (РПЦ), що використовувалася як знаряддя для проведення російської великодержавної політики, прикритої комуністичними гаслами.

Ініціятивна група «постала» у Львові 28 травня 1945 року. До її складу увійшли настоятель Преображенської церкви у Львові о. доктор філософії Г. Костельник, о. доктор М. Мельник, парох Генерального вікарія Перемишльської єпархії Нижанкович, о. А. Пелвецький, декан Гусятинського деканату представник Станиславівської єпархії парох Копичинець.

Основна причина появи ініціятивної групи, писали її члени, в тому, що «Наша Церква опинилася в стані безвластя та дезорганізації. Це болюче відбивається на церковному нашому житті, довгий час воно так не могло б бути. Тому ми, підписані, чільні представники з наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу Церкву з стану анархії в стан консолідації для перетворення її в Православну Церкву і просимо одобрити цей наш почин».

28 травня 1945 року ініціятивна група звернулась до уряду УРСР з проханням затвердити її склад. Необхідно зазначити, що незадовго до утворення групи, 11 квітня 1945 року, НКВС заарештував митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина, І. Лятишевського. Ось витоки анархії і безвладдя в Греко-католицькій Церкві.

Очевидно членів ініціятивної групи в кабінетах НКВС швидко переконали, що «вина» заарештованих доведена, бо навіть не дочекавшись рішення суду, вони констатували стан безвладдя у своїй Церкві. Хоча це не відповідало дійсності, бо на свободі ще перебували перемишльські єпископи Й. Коциловський і Г. Лакота. Але ініціятивна група звернулась не до них, а до РНК УРСР. Згодом, правда, задля «святого» спокою членів ініціятивної групи на території Польщі були заарештовані і видані органам НКВС і о. Й. Коциловський, і о. Г. Лакота. Але це сталося лише в квітні 1946 року.

Члени ініціятивної групи усвідомлювали, що на шляху реалізації нав’язаної їм ідеї будуть значні перепони ще з боку священнослужителів, так і з боку віруючих. Тому у зверненні до РНК УРСР вони змушені визнати: «психологію релігії — дуже делікатної натури, тому годі думати про моментальне перетворення нашої уніятської Церкви в православну. На це треба часу, щоб зберегти особисту честь священиків, щоб священиків переконати і перевиховати, вірних успокоїти і приготувати і т.ін.».

Отже, процес переходу з греко-католицької віри в православну вимагав «переконування і перевиховання» священнослужителів і «успокоєння і приготування» віруючих. Для особливо «несвідомих» процес «перевиховання» й «успокоєння» довершувався в радянських таборах архіпелагу ГУЛАҐу.

Але вся справа в тому, що віра членів ініціятивної групи була замішана на страхові, омані і брехні, про що і свідчать їхні звернення. Так, 28 травня 1945 року ініціятивна група одночасно із зверненням «До Ради Народніх Комісарів УРСР» подала звернення «До всечесного греко-католицького духовенства в західніх областях України». Варто лише порівняти два абзаци звернень.

У зверненні «До РНК УРСР» зазначалось: «Отже, просимо затвердити Ініціятивну групу і призначити їй право вести намічене діло».

А в зверненні «До всечесного греко-католицького духовенства…» читаємо: «Оцим повідомляємо Вас, Всечесні Отці, що з дозволу державної влади утворилася Ініціятивна група… Державна влада признаватиме тільки зарядження Ініціятивної групи…».

Отже «державною владою для святих отців, членів Ініціятивної групи, був НКВС, а не РНК УРСР, бо тільки в кабінетах цих відомств можна було в один день і «просити затвердити», й одержати «дозвіл», і, не боячись Божого гніву, обманювати вірних.

Насправді «державна влада» дозволу не давала. Санкцію на проведення роботи Ініціятивна група одержала тільки 18 червня 1945 р. і не від РНК УРСР, а від уповноваженого Ради в справах Руської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка, який у третьому пункті свого листа-сповіщення, який не є нормативним актом, вимагав від членів групи:« В міру проведення обліку деканів, парафій і манастирів Греко-католицької Церкви ініціятивна група має надсилати до уповноваженого в справах Руської Православної Церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів манастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції Ініціятивної групи Греко-католицької Церкви по возз’єднанню з Православною Церквою».

З цього випливає, що з правової точки зору створення та діяльність Ініціятивної групи була антизаконною. Окрім того, діяльність групи носила характер кримінального злочину, бо, як випливає з документа П. Ходченка, вони складали списки духовенства, що відмовлялось від возз’єднання з Православною Церквою. Ці списки передавались у Раду в справах РПЦ, яка функціонувала як філія НКВД. Яка доля чекала після цього ні в чому не винних священнослужителів — здогадатись неважко.

Трохи пізніше голова Ініціятивної групи, а отже, виражаючись юридичною термінологією при кваліфікації злочинних дій, — організатор масових злочинів проти свого ж народу, о. доктор філософії Г. Костельник, замітаючи сліди злочину, в інтерв’ю газеті «Правда» так пояснив цей факт: «Як видно з повідомлення Прокуратури УРСР, опублікованого в газеті «Львовская правда» від 1 березня 1946 року, згадані особи (високопоставлені священнослужителі УГКЦ — прим, автора) були заарештовані в квітні 1945 року як громадяни СРСР за активну зрадницьку і посібницьку діяльність на користь німецьких окупантів, і справа по їх звинуваченню передана Військовому Трибуналу».

З початком репресій проти греко-католицького духовенства віруючі і священнослужителі, не знаючи істинного становища і причин, в надії на справедливість і захист безвинних звернулись з листом до заступника Голови РНК СРСР В. Молотова. Але відповіді вони так і не отримали, а більшість з них з часом опинилися в таборах.

12-14 вересня 1945 року листом №260 І. Полянський сповістив Уповноваженого Ради в справах релігійних культів по Львівській області: «Радою у справах релігійних культів при РНК СРСР отримано від Раднаркому СРСР листа, адресованого на ім’я замісника Голови РНК СРСР т. В. Молотова групою священиків Греко-католицької Церкви у кількості 61 осіб з проханням звільнити заарештований весною 1945 року греко-католицький (уніятський) єпископат на чолі з митрополитом Й.Сліпим, припинити «переслідування» за греко-католицьку віру і «навернення у православ’я» греко-католиків».

«Рада просить Вас усно довести до відома цій групі священиків на чолі з архимандритом Климентієм Шептицьким і ксьондзом Іваном Котовим про нижчеслідуюче:

  1. Керівництво ГКЦ зайняло по відношенню до радянської влади ворожу позицію, використовуючи всю Церкву відповідно своїм політичним інтересам;
  2. Створена після арештів єпископату уніятської Церкви ініціятивна група Греко-католицької Церкви на чолі з доктором Г. Костельником, одержавши дозвіл на існування від РНК УРСР (такого дозволу, як уже вказувалося вище, не було — прим, автора), повела роботу на возз’єднання ГКЦ з Православною Церквою.

На основі вищевикладеного Рада не вважає за потрібне розбирати згадані в листі питання групи священиків Греко-католицької Церкви, що підписали цього листа».

Таким чином, ініціятивна група, як бачимо, використовувалась як прикриття актам вандалізму щодо УГКЦ, що творились новоявленими «спасителями» українського народу за активної допомоги членів ініціятивної групи та інших духовних осіб. Про це красномовно розповів священик І. Бачинський із Стрия І. Вільховому під час перебування останнього в Дрогобичі: «Я сорок три роки працюю священиком. По дорозі сюди я зустрів священика з Славського району, прізвища якого не пам’ятаю. Він мені розповів, що там в Славському районі священиків викликають в НКВС і заставляють силою переходити в православ’я. Мені здається, що така постанова питання може перешкодити нашій спільній справі. Краще, якщо з священиком буде розмовляти старший священик. Польське прислів’я говорить: «Цо нагле, то подябле» (Що нахабно — то для чорта).

Трохи пізніше, 28.07.1945 р. І. Вільховий в інформації №71 І. Полянському пропонував:

«Заборонити районному керівництву займатися вербовкою священиків. Це справа старшого духовенства, що приєдналося до ініціятивної групи».

Робота ініціятивної групи завершувалася, коли виявилось, що за церковними канонами Собор може не відбутись: без участи в ньому єпископів він буде визнаний недійсним. Адже на той час єпископи Греко-католицької Церкви знаходились у тюрмах і таборах. Вихід знайшли, але він став головним злочином проти Греко-католицької Церкви, поставив Собор поза законом. Цього не могли збагнути служби держбезпеки, які займались інспірацією Собору. Що ж це за злочин? А полягає він у тому, що Собор скликали і провели священнослужителі Руської Православної Церкви.

І це, не соромлячись, визнають упорядники «Діяння …». 22 лютого 1946 року 13 греко-католицьких священиків у м. Києві перейшли у православ’я. Ці отці доктор Г. Костельник, А. Пельвецький, доктор М. Мельник, К. Юрик, Й. Маринович, Г. Марко, І. Крук, В. Дрелих, М. Крутяк, К. Добрянский, Р. Дорик, Ю. Ванчицький, М. Павлосюк. 24 лютого відбулась хіротонія о. А. Пельвецького, 25 лютого — о. М. Мельника. Новонаречений єпископ Перемишльської єпархії, донедавна її Генеральний Вікарій, у своїй першій єпископській промові під час хіротонії кривив душею, цинічно заявляючи про те, що тепер повнота любови між українцями заступила колишній розбрат, а перемишльський владика Й. Коциловский — ревнивий оборонець унії — «опинився, правда, в межах Польщі, але ж не на волі, тільки в польській тюрмі. Цікаві, символічні зіставлення».

Отець М. Мельник змушений був так говорити, щоб прикрити свою зраду єпископа Й. Коциловського, який перебував на той часу Перемишлі на свободі і від керівництва єпархією його ніхто не увільняв. Бо міг це зробити тільки Папа Римський, а М. Мельника єпископом нарекли у Києві при живому владиці Перемишльської єпархії.

А напередодні Собору вже відомий нам «спеціяліст по релігії» Г. Карпов 1 березня 1946 р. шле телеграму «Бажаю всякого благополуччя Вашій поїздці до Львова і успіху як главі патріяршої делегації. Шлю привіт. З повагою, Г. Карпов».

Цього ж числа з резиденції Г.Карпова відправляється ще три термінові телеграми. Голова Ради у справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР, залишаючись у Москві, пильно стежив за проведенням Собору у Львові.

Телеграма №724 адресувалась у Львів уповноваженому Ради у справах РПЦ при РНК СРСР Вишневському і відповідальному працівникові з московського центру у справах РПЦ Уткіну, який був відряджений на цей період у Львів. Г.Карпов сповіщав: «Мого приїзду не чекайте. Відповідальним являється Уткін, якому слідує разом з Ходченком і Вишневським провести необхідні заходи. На випадок неясностей, необхідности вказівок дзвоніть по телефону».

Уповноваженому у справах РПЦ при РНК СРСР на Україні П. Ходченку Г.Карпов телеграмою №723 наказував: «Співдійте виїздові до Львова митрополита Йоана. Також слідує особисто Вам виїхати. Виступати на Соборі не треба. Якщо потрібні вказівки, дзвоніть по телефону».

Ще одна телеграма за №725 знову була направлена у Львів Вишневскому та Уткіну: «Період п’ятого-десятого березня дзвоніть мені щоденно. Кариов Г. Г.».

Для 225 делегатів Собору і 22 гостей з мирян завчасно було зарезервовано кращі готелі Львова: «Народній Готель», «Европа», «Брістоль» і «Київ». Ходченко, Уткін і Вишневський подбали також і про безкоштовне добірне харчування із алькоголем. Виступи завчасно готовились і правились, аби ніхто «е міг сказати крамоли. З моменту прибуття у Львів усі учасники Собору були взяті під надійний контроль та охорону, що виключали всілякі спілкування з посторонніми особами.

Собор тривав три дні: з 8 по 10 березня. Президію Собору складали о. Г. Костельник, о. А. Пельвецький, о. М. Мельник; секретаріят Собору — о. О. Ванчицький і о. М. Павлосюк, але ні президія, ні секретаріят ніким не обирались. Усі вони перейшли в іншу віру, тобто роботою Собору керували священики Руської Православної Церкви. З цієї причини о. А. Пельвецький у своїй доповіді заявив: «Для чистоти понять перш за все треба ствердити, що цей нинішній Собор є Собором Греко-католицької Церкви».

Організатори, репетитори і виконавці цього політичного спектаклю пильно стежили за ходом шоу, щоб, упаси Господи, ніхто не порушив сценарію. Але протоколів не було, про що Уткін, Ходченко і Вишневський щоденно телеграфували Г. Карпову:

  1. Львів, 4/А, 16 9.03. 11.32. «Молнія», Москва, Островського, 10, Карпову. Перший день пройшов добре. Постанова прийнята одноголосно. Уткін, Ходченко, Вишневський.
  2. Львів, 4/36/A, 11.03. 14.08 «Молнія», Москва, Островського, 10, Карпову. Другий, третій день пройшли добре. Доручення виконано успішно. Уткін, Ходченко, Вишневський.

Мавр зробив свою чорну справу. Усі 216 делеґатів-священиків і 19 представників-мирян одноголосно прийняли рішення про розпуск Греко-католицької Церкви. Але чи настав мир під західноукраїнськими «оливами»?

Г. Костельник, який виконав свою зловісну ролю у кремлівському спектаклі, перестав цікавити НКВС. Але ця служба не залишала поза увагою його поведінку, і коли (очевидно Г. Костельника гризла совість про содіяне ним і його «помічниками») вона стала занадто підозрілою, його застрелили на сходинках Преображенської церкви у Львові. Сталося це 20 вересня 1946 року. І водночас покінчив собою його вбивця В.Паньків, що виконував завдання мечоносців більшовицької партії органів міністерства державної безпеки. В ті роки тільки у Львівській єпархії було вбито понад тридцять православних священиків. Уніятська Церква (У ГКЦ) була загнана державою в глибоке підпілля. Сотні священиків вислали у Сибір. Але залишалося біля п’яти мільйонів вірних, які продовжували молитись за своїми звичаями, молитись таємно. Греко-католицькі святині опустошували і закривали, перетворюючи їх у склади.

Але історія має свої невмолимі закони, яких не можна зупинити ні бісівською комуністичною ідеологією, ні мілітарними силами. Тільки на хвилі зростаючих змагань за демократію і самостійність Української Держави став можливим вихід з підпілля Української Греко-католицької Церкви. Вона вистояла чотири десятиліття у підпіллі тільки завдяки своїй патріотичній сутності, яка забезпечувала зв’язок її з народом: я з простими робітниками, селянами, так і з національною інтелігенцією. Інтелігенцією, яка пронесли крізь морок тоталітаризму саму ідею духовности, ідею національної Церкви, без зусиль якої відродження Української Греко-католицької Церкви було б просто неможливим.

Архівні джерела, які нарешті відкрились для широкого загалу, дають нам підставу стверджувати, що розбрат, ворожнеча і міжконфесійні стосунки між греко-католиками і православними в Україні розпалювались державними чиновниками з метою роз’єднання українського народу, відвернення його з історичного шляху побудови Незалежної Соборної Української Держави.

Народ і вірні різних конфесій України, які вибрали Незалежну Українську Державу як єдино правильний шлях свого подальшого буття, повинні добитися злагоди і єднання, любови і пошани один до одного. Тільки спільні зусилля зможуть втілити в життя ідею національної державности, за яку боролись і гинули наші славні предки.

Цю працю хочеться завершити словами з благословення Патріярха Йосифа Сліпого: «…Український народе, стань уже раз собою. Позбудься своєї вікової недуги, сварів і чварів, вислугування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх і нині в наших національних і церковних провідних колах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях.

…Народе, піднеси свою голову, випростай свої руки…».

(Кінець)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>