Трагедія Церкви

Нижче друкуємо історичної ваги статтю Івана Біласа, кандидата юридичних наук, про те, як ліквідувалась Українська Католицька Церква після другого приходу більшовиків у Західню Україну. До речі, цей сам автор Іван Білас подав був історичну розвідку, як Сталін офіційно «воскрешав» Російську Православну Церкву в період Другої світової війни, яка була надрукована у «Літературній Україні» за 6 лютого 1992 p., яку журнал «Патріярхат» передрукував у двох числах за вересень і жовтень 1992 р. До речі, матеріали, які нам переслав Іван Білас про ліквідацію УКЦеркви, спираються на автентичних документах, деякі з них були у російській мові, редакція дозволила собі перекласти на українську мову, щоб все було більше зрозуміле для наших читачів, які не всі знають російську мову.

Редакція

«З усіма заходами згоден. Сталін». З цієї фрази розпочалося знищення Української Греко-католицької Церкви і її вірних.

Тривалий час УГКЦ на Заході України була форпостом захисту прав українців, їхнім духовним наставником, сприяла згуртуванню нації.

На архівних документах, які знаходяться в Державному архіві Російської Федерації в Москві, розкривається важкий злочин проти українського народу.

До речі, міни, закладені о тій порі, продовжують вибухати досьогодні, виливаючись в міжконфесійні сутички, викликаючи протистояння вірних в Україні. Чи не оцим продиктована ситуація в Чернівецькій, Закарпатській, Тернопільській і Донецькій областях, де ієрархи місцевих церковних управлінь спровокували виступ вірних УПЦ, що прагне автокефалії, на захист «єдиної», «соборної», «істинно православної Церкви», яку тривалий час і для вірних, і для більшовицького керівництва уособлювала Російська Православна Церква — знаряддя русифікації і колоніяльного гніту в Україні.

Ось тому УГКЦ була приречена на перехід у підпілля…

Свого розвою Греко-католицька Церква досягла завдяки невтомній діяльності Андрея Шептицького, який перебував на митрополичому престолі з 17 січня 1901 року по 1 листопада 1944 року. 1 листопада 1944 року на чолі Церкви був поставлений митрополит Йосиф Сліпий.

Після звільнення західніх областей України від фашистських загарбників на цій території точилась кровопролитна боротьба з більшовизмом, що його населення краю сповна відчуло на собі безпосередньо у перші дні «визволення» 1939 року і більше не захотіло перебувати у полоні страху і масових винищень апаратом НКВС. Мета цієї боротьби — відродження незалежної соборної держави; особливе ж місце у національно-визвольних змаганнях українського народу належало саме УГКЦ, яка виступала їх виразником інтересів та духовним надхненником.

Відомство Берії, використовуючи середньовічні методи боротьби, фізично винищувало народніх месників, примусово виселяло сотнями тисяч цивільне населення з рідних місць у глибинні райони імперії. Але ніщо не могло зламати волелюбних людей. І тоді прийняли рішення завдати смертельного удару, спрямованого на знищення душі народу, якою для українців завжди була Церква, зокрема для більшости галичан — УГКЦ, яка не побоялась тортур і не скорилась, а докладала зусиль, прагнучи нормалізувати стосунки з радянською владою, щоб запобігти кровопролиттю.

Так, у жовтні 1944 р. до Ради у справах релігійних культів (створена постановою РНК СРСР за №572 від 19 травня 1944 року; положення, затверджене постановою РНК СРСР №628 від 29 травня 1944 року) при Раднаркомі СРСР, яку очолював полковник державної безпеки І. Полянський, надійшов лист від митрополита Андрея, у якому він висловив прагнення до нормалізації відносин з радянською владою.

Після листа В. Молотов, Л. Берія і М. Хрущов санкціонували запрошення представників УГКЦ в Москву до Ради у справах релігійних культів. Митрополит Йосиф Сліпий прислав делегацію у складі архимандрита Климентія Шептицького, каноніка Гавриїла Костельника, радника Митрополичої консисторії Івана Котова та ієромонаха Германа Будзинського. 22 грудня делегацію прийняв голова Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР І.Полянський. Про хід переговорів І. Полянський детально інформував Сталіна і Молотова. Зокрема, в доповідній записці він писав: «На прийомі керівник делегації архимандрит Климентій Шептицький висловив привітання і вдячність Червоній Армії та її Головнокомандуючому товаришу Сталіну, заявивши, що зараз Греко-католицькій Церкві й в Західній Україні не загрожує більше та небезпека, яку готували їй німці, і що делегація має своїм завданням, з однієї сторони, вказати на ту загальну небезпеку, яка з перемогою Червоної Армії для Церкви усунута назавжди, а з другої сторони — на деякі дрібниці, які існують зараз в житті Церкви, що вимагають виправлення їх сьогодні або в найближчий час.

Посилаючись на те, що Західня України більше 300 років живе дещо відмінним життям від Східньої України та що внаслідок цього у неї відмінні звичаї, відмінне економічне життя, культура та релігія, архимандрит Шептицький заявив, що «потрібно переміну робити обережно»».

Делегація познайомила Раду із зверненням митрополита Йосифа Сліпого «До духовенства і віруючих» від 23 листопада 1944 року, де, зокрема, були заклики до бандерівців «вернутись з неправильного шляху». **

Від імени духовенства і віруючих делегація передала у фонд Червоного Хреста на оборону країни 100 тисяч карбованців.

27 грудня на пряме запитання члена делегації, чи буде уніятській Церкві в межах СРСР забезпечене вільне відправлення богослужень, отримали пряму відповідь: «Так».

Ця відповідь пояснюється суто юридичними аспектами. Адже ще у 1918 році в інструкції Наркомюсту про впровадження в життя декрету «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» зазначалось, що чинність декрету розповсюджується і на уніятську Церкву. З моменту утворення Ради у справах релігійних культів Греко-католицьку Церкву зарахували до переліку релігійних організацій, якими безпосередньо займалась ця Рада. А в листопаді 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову «Про порядок відкриття молитовних приміщень релігійних культів», згідно з якою віруючі Греко-католицької Церкви мали право подавати заяви про реєстрацію своїх релігійних об’єднань. Це — перше.

Друге, що покищо стримувало Сталіна, — великий вплив, який УГКЦ мала на населення Галичини. Сталін відкрито не вступав у конфлікт з УГКЦ, доки тривала Друга світова війна. Але його мета була однозначна: повне знищення Греко-католицької Церкви, яка, на противагу РПЦ, осмілилась закликати його брати до уваги особливості Західьної України і «переміни робити обережно». До того ця Церква відстоювала ідею національної державности, вітала її народження у 1941 році, сприяла створенню українських військових формувань на окупованій ворогом території. Такого Сталін не прощав нікому. Окрім цього, ним володіла органічна відраза до України і українців.

І вневдовзі В. Молотов віддав розпорядження Г. Карпову підготовити «для тов. Сталіна» конкретні пропозиції щодо подальшої долі Греко-католицької Церкви.

Голова Ради у справах Російської Православної Церкви полковник держбезпеки Г. Карпов розробив детальну інструкцію по ліквідації Греко-католицької Церкви і інспірації Львівського «собору» у березні 1946 року з метою розколу українців. Інструкція №58 від 15 березня 1945 р. (десять сторінок машинопису) була направлена Сталіну, Молотову і Берії.

Сталін, ознайомившись із текстом, наклав резолюцію: «Тов. Карпов, зі всіма заходами згоден. Сталін».

Вважаємо за необхідне познайомити читачів з нею, тим більше, що 46 років її утаємничували від широкого загалу. Окрім цього, вона допоможе віруючим зрозуміти причини і суть нинішніх міжконфесійних чвар і розбрату серед них.

У вступі Карпов писав: «У згідності з Вашими (Сталіна і Молотова — прим, автора) вказівками від 2 березня 1945 року Рада у справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР перевела попереднє вивчення питання про взаємовідношення між католицизмом та православ’ям, про зовнішні зв’язки Ватикану і Російської Православної Церкви в минулому і подає при цьому на Ваш розгляд короткі матеріяли по тим питанням та свої міркування». Далі наводилась історична довідка цих стосунків, у якій паплюжилась роля і позиція Ватикану і Католицької Церкви.

Але інструкція створювалась заради наступного абзацу: «із сказаного вище слідує, що Російська Православна Церква, яка в минулому не прикладала достатніх зусиль для боротьби з католицизмом, в нинішній час може і повинна зіграти значну ролю у боротьбі проти Римо-католицької Церкви (і проти уніятства), що стала на шлях захисту фашизму і домагалася свого впливу на післявоєнний устрій світу».

«У боротьбі із Ватиканом, крім Православної Церкви, потрібно використати і старокатолицтво, що є серйозною опозицією Римо-католицькій Церкві».

«Рада у справах Російської Православної Церкви при РНК СРСР вважає можливим увійти з наступними пропозиціями:

І. Заходи по відриву Греко-католицької (уніятської) Церкви в СРСР від Ватикану і подальшому приєднанню їх до Російської Православної Церкви:

— з цією метою необхідно перевести наступне:

а) Організувати в місті Львові православну єпархію, поставивши у проводі її єпископа з титулом єпископа Львівського і Тернопільського, що з’єднає православні парафії Львівської, Станиславівської, Дрогобичської та Тернопільської областей;

б) надати єпископу та всім священнослужителям даної єпархії права на переведення місіонерської праці;

в) надати в розпорядження єпархії в місті Львові як катедральний собор один з греко-католицьких (уніятських) соборів;

г) укріпити Почаївську православну Лавру в місті Кременець Тернопільської области, зробивши її настоятеля вікарієм Львівського єпископа;

д) від імени патріярха і Синоду РПЦ випустити спеціяльне звернення до духовенства, віруючих уніятської Церкви та широко розповсюдити його по уніятських парафіях;

е) організувати всередині уніятської Церкви ініціятивну групу, яка повинна буде декляративно заявити про розрив з Ватиканом та призвати уніятське духовенство до переходу в православ’я (підкреслення моє — автор).

ІІ.  Використання старокатолицьких груп як опозицію Ватикану та інші заходи боротьби з римо-католиками в західніх республіках СРСР.

а) відшукати можливість по організації в Латвії та Литві ініціятивних груп старокатоликів і, розглядаючи їх як опозицію Ватикану, всіляко підтримувати їх та укріпляти, виділяючи їм храми і т.п.;

б) організувати православні братства в містах Рига, Вільнюс, Гродно, Луцьк, Львів та Чернівці, надаючи цим братствам право на переведення місіонерської та добродійної діяльности. Завдання братства — укріплення православ’я та протиставлення його католицизму;

в) сприяти встановленню зв’язку старокатолицьких груп у СРСР зі старокатолицькими групами в інших країнах.

ІІІ. Заходи по укріпленню впливу Російської Православної Церкви за кордоном.

а) прийняти заходи до ліквідації Автокефальної Польської Православної Церкви та приєднання її в цілому до московської Патріярхії;

б) оформити прийняття до юрисдикції Московської Патріярхії притча та парафії російської церкви в місті Барі (Італія), згідно з їх зверненням. З цією ціллю відрядити в м. Барі представника Московської Патріярхії;

в) оформити приєднання до Московської Патріярхії Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії (Закарпатська Україна), згідно з виявленим з їх сторони бажанням і згоди Синоду Сербської Православної Церкви. Для цього визвати з Белграда до Москви єпископа Мукачівсько-Пряшівської єпархії Володимира з наступним направленням його в Мукачів;

г) прискорити приїзд із Парижу до Москви митрополита Евлогія, що є екзархом вселенського патріярха по всій Европі, що висловив бажання перейти до юрисдикції Московської Патріярхії.

Якщо угода відбудеться, то Московська Патріярхія матиме тільки у Франції 57 церков та, крім того, окремі церкви в Англії, Чехо-Словаччині, Швеції, Австрії, Алжирі і Марокко. (Про такі пляни і експансію патріярх Московський та всієї Русь, митрополит РПЦ міг тільки мріяти, адже без допомоги потужного державного апарату держбезпеки це зробити було б неможливо — автор).

Якщо приїзд до Москви Евлогія затримається через його хворобу, то можна викликати до Москви його вікарія архиєпископа Володимира.

Також запросити до Москви з Парижу ігумена Стефана Свєтозарова, що очолює у Франції чотири православні парафії патріяршої орієнтації, та протоієрея Лосського, що очолює в Парижі подвір’я та братство «Святого Фотія». На теперішній час обидва вони письмово висловили бажання з’єдинитися з РПЦ;

д) провести в травні 1945 року виїзд церковної делегації до Англії у складі трьох осіб, очоленої митрополитом Ніколаєм, як відповідь на візиту Москви архиєпископом Йоркським.

Ця делегація прозондує ґрунт для організації в Лондоні російської православної парафії та обговорить з архиєпископом Кентерберійським питання про участь англійської Церкви у всесвітній конференції християнських Церков;

е) вважати можливим, щоб Синод Російської Православної Церкви поставив через Народній Комісаріят закордонних справ СРСР питання про повернення бувших польських-російських православних церков за кордоном, в першу чергу у Франції, Італії, Угорщині, Чехо-Словаччині, Югославії, Болгарії, Греції, Швеції та в Палестині.

При поверненні церковних будівель, негайно організувати в них парафії, для чого у часі потреби, Московська патріярхія повинна буде направити духовенство і, в першу чергу, настоятелів церков.

Ці парафії повинні поставити своїм завданням задоволення духовних потреб православних віруючих, а значить і закріплення православ’я у цих країнах і популяризацію авторитету Московської патріярхії.

В дальшому на базі цих церков можливе становлення духовних місій, для організації яких маємо зараз серйозні перепони;

ж) з метою більшого зближення РПЦ з православними Церквами в Югославії, Болгарії та Румунії, керуючись запрошеннями, направити з 25 березня ц.р. до Софії церковну делегацію в складі 4 осіб на чолі з архиєпископом Псковським і Порховським Григорієм; до Белграду — церковну делегацію з 5 осіб на чолі з єпископом Кіровоградським і Одеським Сергієм і з 5 квітня 1945 року в Бухарест церковну делегацію з 5 осіб на чолі з єпископом Кишинівським Ієронімом.

з) маючи запрошення патріярха Александрійського і всія Афін — Христофора і патріярха Антіохії і всього Сходу Александра, організувати на протязі літа ц.р. поїздку патріярха московського і всієї Руси Алексія у супроводі відповідного йому почоту по країнах Ближнього Сходу (Сірія, Ліван, Палестина і Єгипет). Строк поїздки погодити з вищевказаними патріярхами.

Наряду з відповідною візитою однією з цілей поїздки буде відшукання можливости організування російських православних парафій у Бейруті, Дамаску, Ієрусалимі, Каїрі та Александрії та обговореня зі східніми патріярхами передумов до скликання у Москві всесвітньої конференції християнських Церков;

і) на основі досягненої угоди між Синодом РПЦ і церковною делегацією від митрополита всього Алжиру Феофіла у теперішній час направляється до США архиєпископ Ярославський і Ростовський Алексій, якому доручено перевести в травні-червні ц.р. в США Всеамерикансьий церковний Собор.

Якщо митрополитом Феофілом буде схвалено рішення Синоду РПЦ (з яким делегація Феофіла згодилась), то Московська патріярхія матиме в Алжирі свою єпархію (екзархат) у складі 370 церков замість 12 у теперішній час, які знаходяться в юрисдикції Московської патріярхії.

ІV. По організуванню всесвітньої конференції християнських Церков:

З метою протиставлення претензіям Ватикана на керівне світове значення організувати і перевести в Москві всесвітню конференцію усіх християнських (некатолицьких ) Церков.

Ініціятиву скликання такої конференції надати Російській Православній Церкві. У конференції можуть брати участь глави чи представники наступних Церков:

православні Церкви: російська, сербська, грузинська, константинопільська, александрійська, антиохійська, ієрусалимська, болгарська, румунська, грецька, фінляндська;

неправославні: старообрядці іберійського напряму (СРСР і Румунія), старообрядці-безпоповці (СРСР і Америка), коптська Церква, вірменсько-григоріянська Церква (СРСР, Ближній Схід, Балкани, Франція і Америка), англіканська (Великобрітанія, Америка, Канада), протестантська і методистська (США, Англія, Фінляндія і СРСР).

Крім того, якщо виявлять свої взаємовідносини з РПЦ, у конференції можуть брати участь глави чи їх представники від старо-католицької Церкви (Франція, США, СРСР), від всесвітнього складу баптистів (США і Англія), від євангельських християн (Америка і СРСР).

На конференції поставити наступні доповіді:

  • про абсолютну неспроможність католицького догмату, що Папа Римський є намісником Христа;
  • про протиріччя догмату про непомильність Папи даним священного писання, історії, логіки;
  • про фашизм, як антихристиянську доктрину;
  • про профашистську і антидемократичну лінію Ватикану в довоєнні роки;
  • про Ватикан, як покровитель гітлеризму в роки переживаємо! війни;
  • про об’єднання російської та східніх православних Церков, а також англіканської та інших неправославних Церков у справі боротьби з фашистськими гнобителями;
  • про фашистських новоявлених «хрестоносців», що по-варварськи руйнують храми;
  • про спроби Ватикану втрутитися в справу організування післявоєнного упорядкування світу.

Рішення даної конференції будуть являти собою серйозні протести всього християнського (некатолицького) світу проти діяльности та замислу Ватикану і, безумовно, відіграють величезну ролю у справі ізоляції Ватикану і зниження авторитету Папи.

На підготовку скликання такої конференції необхідно буде 5-6 місяців.

V. Інші заходи:

Якщо вищевказані пропозиції будуть одобрені урядом, необхідно вирішити і перевести наступне:

а) при Синоді РПЦ організувати місіонерську Раду, що буде займатися братствами і місіями;

б) для підготовки кадрів священнослужителів і місіонерів та по типу та програмі Московських пастирсько-богословських курсів відкрити курси в містах Ленінграді, Києві, Мінську, Львові, Луцьку і Ставрополі;

в) для виготовлення богослужбових книг, а також з метою друкування інших видань Московської патріярхії і Синоду (що зараз є вузьким місцем), а також у зв’язку з розгортанням місіонерської діяльности за кордоном надати Московській патріярхії право мати свою друкарню на один друкарський верстат;

г) надати в Москві для сербської, грузинської, антіохійської і александрійської Церков по одній церкві, як таким, що раніше мали в Москві свої подвір’я».

(Далі буде)

* Білас Іван Григорович, докторант Української Академії Внутрішніх Справ, полковник, кандидат юридичних наук, науковий консультант Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, член редколегії часопису «Військо України». Це частина 11 більшої об’ємом праці.

** Хто говорить правду? Тут сказано, що митрополит Йосиф «вернувся із закликом до УПА. Ось що пише Патріярх Йосиф у своїх спогадах (гляди «Патріярхат» за березень 1993 p., стор. 11 у другій колонці, як також про це мова у продовженні спогадів у цьому числі): «…один з генералів звернувся до делегації менш-більш з такими словами: «Ми знаємо, що Ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би Ваш Митрополит вплинути на те, щоб Шухевич припинив воєнні дії УПА». Виглядає, що документи не зовсім правдиві.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>